Анатолій Герасименко закоханий у музику з дитинства

До музики Анатолія Герасименка привела доля, а саме важке повоєнне дитинство, в якому одним із небагатьох світлих спогадів був спів. То співали дівчата й жіночки, які тягнули на собі свою й чоловічу роботу, співала молодь й зрілі люди, щоб якось розрадитися й підтримати одне одного у важких щоденних буднях. Але як співали! Гарно, різноголосо, так. Що ця гармонія співу запала золотими нотами в серце тоді ще малого Анатолія на все життя.

Змалечку хлопець із доброю заздрістю дивився на людей, які мали музичні інструменти, та ще й вміли на них грати.



– Інструментів тоді було обмаль. Вряди-годи в когось була вдома балалайка, рідше – гітара, а як хто мав гармошку чи баян – то був володар справжнього скарбу, перший хлопець на селі чи окрузі. Та якось директор місцевого будинку культури приніс до школи цілу купу духових інструментів і дав можливість кожному «подмухати» у різні труби. Так він підбирав собі майбутніх музикантів для оркестру, так я почав грати, а згодом й остаточно визначився зі своїм покликанням, – з теплом пригадав Анатолій Федорович.

Невдовзі у Лосинівку Ніжинського району, а саме там народився і зростав Анатолій, направили молодого керівника духового оркестру Миколу Яременка, який побачив в здібностях п’ятикласника значно більший потенціал і замість зручного альта наполіг на тому, щоб хлопець грав на складній і важкій для видування нот трубі. Першою мелодією юного трубача став вальс «Сни юності». А вже за два місяці новостворений оркестр розучив і бадьоро грав «Кооперативний марш», написаний чернігівцем Юхимом Боліним. Все це розучувалось на слух, а паралельно юні оркестранти ще й оволодівали нотною грамотою при освітленні гасовими лампами, бо школа ще не була електрифікована.

Закінчивши школу, Анатолій Герасименко навіть не вагався ким хоче стати – звичайно, музикантом. Тому після невдалої спроби підкорити столичне училище вступив у 1960-му році у щойно відкрите Ніжинське культурно-просвітницьке. З початком занять юнак зрозумів, що доля «духовика» складна і виснажлива, бо заняття тривали з дев’ятої ранку і до десятої-одинадцятої вечора, а до занять треба було ще й «роздмухатись» – повправлятись з інструментом годину-дві. А ще на всі свята і по вихідних виступали у концертних залах і на міській площі.



– Та як би важко не було, а дисципліна й систематичні заняття мені стали у нагоді. Вже на другому курсі училища мені вдалося потрапити до концертного «Біг-бенду», який складався переважно з колишніх учасників оркестру військової частини. Це дало додатковий досвід і цілком пристойний підробіток, що для студента було не зайвим. А на старших курсах мені вже вдавались цілком пристойні аранжування. Тож навчання минуло швидко і не нудно, – пригадав Анатолій Федорович.

При розподілі випускник обирав поміж рідним училищем, яке йому вже трішки набридло, Прилуками і Щорсом. Прилуки він знав непогано, а от Щорс тоді був для юного музиканта чимось незвіданим, тому обрав нове для себе місце і в 1964 році розпочав свою викладацьку кар’єру у місцевій музичній школі. Одразу узявся формувати два оркестри – один у школі, другий – на електромеханічному заводі, бо то був додатковий заробіток до невеличкої зарплати педагога. Дітей заохочував по школах, а от із дорослими було важче – їх доводилось вмовляти навіть через тиск керівництва заводу. До того ж заводський оркестр посилили невеличким колективом духовиків, які грали на похоронах.

– Згодом обидва оркестри «заграли», причому на такому рівні, що до особливо визначних дат я мав можливість об’єднувати два колективи й досягати достатньо масштабного звучання. Щоправда, іноді доводилось хитрувати і викручуватись. Так, одного разу два оркестранти навіть виступили «під фонограму». Два брати грали на кларнетах і примудрились прямо перед урочистою ходою надламати свої інструменти. Маючи побоювання, що інструменти видаватимуть не ті, що треба, звуки, я заборонив їм грати. Однак видалити з маршу я їх не міг, бо на виступ цих бешкетників чекали батьки, дідусі з бабусями та інші родичі. Тому довелось піти на хитрість – хлопці маршували і робили вигляд, що грають. Цікаво було почути від глядачів захоплення саме на їхню адресу – мовляв, такі малі, а вже як гарно грають! – розповів керівник оркестру.

У Городню пан Анатолій потрапив на запрошення Тетяни Марцинкевич, яка мріяла про потужну духову секцію у музичній школі і ймовірний духовий оркестр. З оркестром не склалось, а от гарних музикантів педагог виховав чимало. З особливим теплом він розповідає про кожного з них:

– Брати Євгеній і Михайло Брезгуни закінчили профільні музичні виші. Євгеній до того ж талановитий аранжувальник, Михайло віртуозно грає на тенорі і тромбоні. Брати кілька років поспіль грали в академічному зразково-показовому оркестрі Збройних Сил України, нині – грають у Президентському. Сергій і Дмитро Савости грали у першому складі нашого міського оркестру «GorodBand», Сергій нині грає в оркестрі Держспецтранспорту. Трубач Богдан Сігора й кларнетистка Олена Пилипенко навчаються у консерваторіях, саксофоніст Антон Шатило грав в оркестрі «Чернігів Бенд», а нині виступає на сценах Німеччини у складі місцевого оркестру. Хочу пригадати й талановитих саксофоністку Анастасію Нужну і флейтистку Анну Світличну. Сергію Смирнову, який закінчив вище військове училище у Миколаєві, довелось пережити жахи оточення у Маріуполі й два роки полону. На щастя, він повернувся додому!

Анатолій Федорович продовжує навчати талановиту юнь у міській школі мистецтв. Окрім цього, він цікавиться новими музичними тенденціями, пише аранжування і оркестровки, а вдома грає на блок-флейті – для себе, своїх рідних і близьких.

Джерело: "Новини Городнянщини" Павло ДУБРОВСЬКИЙ
На знімках: Анатолій ГЕРАСИМЕНКО з одним зі своїх перших оркестрів; вдома з блок-флейтою.

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)