Рус­лан Гернешій нагроджений ме­даллю «Захисник Вітчизни» розповів, як служив сапером в «сірій» зоні

До Дня Героїв (23 травня) у Чер­нігівській ОВА від­значили меш­канців області, які зробили ваго­мий внесок у зміц­нення Української держави та за­хист країни. Се­ред них — молод­ший сержант Рус­лан Гернешій із Хлоп’яників, що на Сосниччині. Він нагороджений ме­даллю «Захиснику Вітчизни».



Рус­лан Гернешій

Вітання надходять і досі, бо Руслан має багато дру­зів — працював на будівництвах і в Україні, і за кордоном. Із 2018-го — в Польщі. Офіційно. Зі стабільною зарплатою і соціальним пакетом. Додому приїжджав не так часто, як хо­тілося б. Вважав, що обов’язок чоловіка — забезпечувати сім’ю. Щоб дружина не розривалася між домом і роботою, а могла більше уваги приділяти дітям.

У них із Наталею дві дочки. Молодшій — Вероніці — 15, закінчила 9 клас. Валерія працює в Чернігові. їй уже 18. Приблизно в такому віці Руслан став татком (дружина на кілька років старша). Тоді не всі односельці вірили, що молодий глава родини впорається з проблемами і випро­буваннями, які не втомлюється підкидати подружнє життя. Та він не лише впорався, а ще й іншим показав, «як треба» — не тільки в мирний, а й у воєнний час.

...Невдовзі після повномасштабного вторгнення Руслан повернувся в Україну, щоб виконати найголовніший чолові­чий обов’язок — захищати Вітчизну від ворога. Не приховує — деякі колеги відмовляли, казали: «Тобі тільки 34, не лізь на рожен, подумай про сім’ю». Інші говорили: «У ЗСУ бе­руть тільки підготовлених, а ти навіть строкової не служив».

Та Руслан свого рішення не змінив. Пройшов військову (саперну) підготовку. Отримав призначення в 92-гу окрему механізовану бригаду імені кошового отамана Івана Сірка. У 2022-му ця бригада брала участь в обороні Харкова на Чугу­ївському напрямку. Позивний довго вибирати не довелося — Пшек наче приклеївся з першого разу (так називають по­ляків через те, що в їхній мові часто зустрічається поєднання звуків «пш». А польською Руслан говорить майже як рідною).

Працювати доводилося пере­важно в так званій сірій зоні — її ще називають підвішеною землею між війною і миром — нейтральній те­риторії за якихось пів кілометра від лінії фронту. Основні завдання — мінування, розмінування, інженер­на розвідка: перевірка місцевості на наявність мін і вибухових заго­роджень або на те, чи проїде в тому чи іншому місці техніка і яка саме.
Про небезпеку цієї роботи на­віть у мирний час яскраво свідчить відомий вислів — «сапер помиля­ється тільки один раз».
— Насправді двічі, — усміхаєть­ся Руслан. — Перший раз — коли з усіх можливих варіантів обирає бу­ти сапером. Щоправда, мені оби­рати не довелось. В армії накази не обговорюються.
А щодо небезпеки, каже, то на першій лінії розмежування вона всюди:
— Іноді під час обстрілів ледве встигаєш ускочити в нору.

— Нора — це такий бліндаж?
— Бліндаж — це ближче до ти­лу. У ньому — покриття з балок, а зверху ще шар землі та дерну, — пояснює. — А нора — це невеликий окопчик, якщо можна так сказати. Зазвичай для одного солдата.

Крім цього слова, у військово­му сленгу ще багато цікавих. Ска­жімо, «Наташка» — це вантажний «Урал», «Ксюха» — протитанкова гармата, «бардак» — бойова роз­відувально-дозорна машина. Вій­ськовослужбовців інженерного підрозділу називають бобрами, де­сантників — єнотами.

— Якщо нора розрахована тільки на одну людину, то, ви­ходить, вскочити можна тільки в порожню? Чи тіснитися із сусі­дом? — розпитую далі
— Іноді сусідом може виявити­ся «двохсотий» (загиблий. — Авт.) боєць. У спеку трупний запах ніби просочується тобі всередину. Від нього неможливо позбутися кіль­ка днів.
А бувають і приємні зустрічі. Якось познайомився в окопчику з одним хлопцем із Городнянщини — із того ж самого села, куди ви­йшла заміж одна з моїх сестер (їх у Руслана чотири. І троє братів. — Авт.). Він її знав. Це був ніби при­віт із дому.
А зі своїм молодшим (27-річним) братом Михайлом Рус­лан на війні зустрічався не раз. На Куп’янському, Бахмутському
напрямках. Фронтові дороги іно­ді перетиналися на кілька днів і на­віть тижнів.
— Михайло підписав контракт у 18. Другий молодший (йому 35) — Слава — теж воює. Сапер — як і я.

— І ви обидва жодного разу на помилились?
— У своїй роботі — ні. Але війна є війна. Свого поранення я зазнав, уже виконавши завдання.
Це було 18 жовтня 2023-го — через рік з лишком від початку служби — за кілька кілометрів від Бахмута. За словами Руслана, тоді вони закінчили розмінування тери­торії і чекали машину, яка б відвез­ла їх до місця дислокації підрозді­лу. Адже в сіру зону сапери йдуть пішки, несучи на собі спорядження і все необхідне для виконання за­вдання: техніка підвозить не до са­мих позицій.
— І тут надходить команда за­брати «трьохсотих» (поранених. — Авт.). Один перебував майже на нулі. Їх вдалося вивести і винести, не потрапивши під обстріл. Пер­ший був уже в машині, коли поряд здетонувала ракета.
Нас розкидало вибуховою хви­лею. Усі зазнали контузії, поранен­ня — не важкі, до весілля, як ка­жуть, мали б загоїтись.
Повертаємось до машини. І тут починається мінометний обстріл. Мій друг загинув у мене на очах. Решта — десятеро — «трьохсоті». Я тільки бачу їх, але нічого не чую. Го­лова тріскається від болю, — зга­дує Руслан.
Каже: врятувала аптечка НАТО.

— У наших на випадок конту­зії — таблетки, а там — ін’єкції. Лі­ки діють миттєво. Зриваю ковпачок зубами, бо права рука — це якесь криваве місиво, роблю укол. Він знеболює. Принаймні можу йти.

Добираюся до найближчої по­садки. Військові, що там були, бинтують мені руку. Вона, як по­тім з’ясувалося, була нашпигова­на осколками. Мізинець вирвало з м’ясом.

По рації вдалось зв’язатися зі своїми. Але через сильні обстрі­ли вони не могли нас забрати з тієї посадки. Треба було пройти в тил хоча б на кілометр.

Вирушаємо з дистанцією в 50 метрів. Я — перший. Знаю, що дія знеболювального невдовзі закін­читься, тому прошу хлопців: якщо впаду, відтягніть трохи вбік, щоб по мені не їздила техніка.
Цей кілометр був чи не найваж­чим у його житті. Але Руслан все ж таки дійшов до дороги. А там за кілька хвилин до того, як втратив свідомість, його підібрала машина військових із 93-ї бригади.
Рятували бійця в лікарні у Хар­кові. Звідти Наталія отримала від чоловіка голосове повідомлення. Казав, що трохи контузило, але ні­чого страшного.

— Голосовою поштою ми рані­ше не користувалися. Тому я зра­зу зрозуміла: щось тут не так. На­писала йому: «Мені потрібна прав­да. Якою б вона не була». Лед­ве вмовила Руслана увімкнути відеозв’язок. І насилу впізнала: обличчя розпухле, щока розірва­на. Руку ховає. Не розбирає, що я йому кажу.

Згадала чоловікові слова: «Як­що щось, хлопці зателефонують.

Якщо не витягнуть тіла, значить це було неможливо. Не панікуй, про­сто прийми це». І стало трохи лег­ше. Адже Руслан живий!
За фахом вона — вчителька мо­лодших класів. Має навички домедичної допомоги. Слабкою себе не вважає. Але зізнається: коли чоло­вік довго не виходив на зв’язок, не знаходила собі місця. Щоб відволіктися, брала в руки спиці і — тре­ба чи не треба — плела. Чим склад­ніший узор, тим краще, бо на ньо­му треба зосереджуватися, раху­вати петлі. А також складала великі (до тисячі і більше деталей) пазли.



Руслан Гернешій з родиною

— Дізнавшись про поранення, я хотіла поїхати в Харків. Та чоловік не дозволив. Бо тоді місто постій­но було під обстрілами. Він — до­бряк по життю. Не п’є, не курить. М’який, поступливий. Готовий усім прийти на поміч. Але коли справа стосується чогось принципового, стає як кремінь. Так було, коли ви­рішив піти добровольцем. Відмов­ляти було даремно. Із Харковом теж був ультиматум: ні — і все.

Побачилися, коли Руслана пе­ревели на лікування ближче до до­му — спочатку в Суми, потім у Чер­нігів. Воно тривало цілий рік, бо в тілі було стільки осколків, що їх ви­даляли частинами.

Остання операція була у жов­тні минулого року — в столичному інституті отоларингології, де Русланові поставили імпланти. З ни­ми він чує. Але контузія, яку лікарі називають мінно-вибуховою трав­мою, без наслідків не минула.
Зараз Руслан проходить пере­комісію. Радіє кожному дню, про­веденому з родиною.

— Раніше мене по пів року не бувало дома. Хотілося більше за­робити, щоб і будинок був як тре­ба, і достаток.

Але щастя — в іншому. Щастя — це життя. А воно не просто ду­же коротке — може обірватися що­миті.

Вони використовують наймен­шу можливість, щоб «набутися ра­зом», виїхати кудись усією роди­ною. Руслан має мрію і на мирний час — хоче піднятися на Говерлу.

Джерело: газета "Гарт", Марія САЧЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)