У Ріпках подружжя прикордонників відкрили СТО

Марина і Іван Кузьменки біля своєї СТО

У березні цього року в Ріпках відкрилася нова станція технічного обслуговування автівок із символічною назвою «Азовсталь». Її власники - Іван і Марина Кузьменки - військовослужбовці 105-го прикордонно­го загону імені князя Володимира Вели­кого. Але в перші дні повномасштабного вторгнення вони зіткнулися з ворогом не на Чернігівщині. Ця сторінка їхнього життя (дуже значима!) пов’язана з містом Маріу­поль і славнозвісним заводом «Азовсталь».

***
- У 2011-му Ваня підписав контракт із Чернігівським прикордонним за­гоном. Я ж прийшла на службу через 4 роки. Ми обоє родом із Ріпок, а тут і чо­ловіки, і жінки часто обирають для се­бе шлях військовослужбовця. Все-таки прикордоння, плюс це цікава і престиж­на професія. Особисто я ще в дитин­стві із захопленням дивилася на дівчат у формі і дуже хотіла бути схожою на них. Тому довго обирати професію не дове­лося, - усміхається 33-річна Марина. - Служили на Чернігівщині ми з Ванею до лютого 2021 року, а потім нас переве­ли до 1-го прикордонного загону, що дислокувався в Маріуполі на Донеччи­ні. Місто нам дуже подобалось. Розви­нене, чисте, квітуче.
- І до військових там було дуже хоро­ше ставлення, - долучається до розмови 39-річний Іван. - Коли ми показували у громадському транспорті посвідчення, жодного разу не виникло якогось непо­розуміння, ми ніде не чули і слова пога­ного про українських, захисників. Навпа­ки - всюди на нас дивилися з повагою. Свого часу, у 2015-му, я вже був на ро­таціях на Сході. Мар’їнка, Курахове... Там люди були налаштовані зовсім інак­ше. Якщо ми з хлопцями збиралися в ма­газин, по одному нас не відпускали, ще й наказували ходити зі зброєю. Самі розу­мієте чому... У Маріуполі такого не було.

24 лютого 2022 року Марина з Іваном були у своєму підрозділі.
- Близько третьої ночі місто почали об­стрілювати з усього, що тільки було в рашистів, - летіли снаряди РСЗВ, падали авіабом­би... Мирні чи військові - все одно, конкрет­них цілей орки не обирали, - згадує Мари­на. - Скажу так: із першого дня жодне з вій­ськових формувань не діяло саме по собі, усі були однією великою командою. Керував же всім, можна сказати, полк «Азов» - саме йо­го військовослужбовці були найдосвідченішими.

Разом з усіма прикордонники щодня ви­конували бойові задачі, спрямовані на за­хист міста та його населення.

- В один із таких днів чоловік поїхав на завдання і... зник. На цілий тиждень, - про­довжує Марина. — Потім туди, де ми базува­лися, повернулися поранені хлопці, яким ми надавали першу медичну допомогу, вони й розповіли, що Ваня тяжко поранений і пере­буває у шпиталі в іншому кінці міста. Це було ввечері, близько 21-ї. Вранці ми з побра­тимами поїхали у шпиталь. З усіх боків га­тило так, що добратися туди змогли лише в обід. Я була в цивільному одязі, несла такий же Іванові, але... не встигла. Його вже пере­везли на «Азовсталь».

- На околицях Маріуполя тривали вулич­ні бої. Старший групи сказав, що наші хлоп­ці потрапили в оточення і треба виїхати туди, щоб визволити їх. На одному з перехресть, яке ми мали перетнути, стояв ворожий ку­леметник, тож треба було встигнути пере­бігти цю ділянку, щоб не зачепили кулі. Я не встиг. Зазнав поранення в ногу з роздро­бленням кісток. Побратими надали мені пер­шу медичну допомогу і навіть змогли допра­вити у шпиталь. На той час там уже не було світла, бракувало медикаментів. Мене трохи підлатали, вивезли з операційної в сусіднє приміщення, а години за чотири в ту опера­ційну прилетіла авіабомба. Приміщення зне­сло, лікарі і пацієнти, які там перебували, за­гинули, - говорити про ті події Іванові важко.

- Потім уже начальник шпиталю дав коман­ду, щоб усіх нас евакуювали на «Азовсталь». Зрозуміло, які умови там були. Приміщення - суцільна антисанітарія з брудом і пилом. Харчів і медикаментів обмаль, бо завод в оточенні. Тяжкопоранених, дуже багато, а лі­кувати нічим. Та навіть у тих страшних умовах наші лікарі робили неможливе, щоб врятува­ти військовим і цивільним життя. І скільки ж реально врятували! Велика їм дяка! Це точно не забудеться ніколи!
На «Азовсталі» Іван провів майже три місяці.

- Я потрапити туди вже не змогла, - зі­тхає Марина. - Але й повернутися до своїх — теж. Залишилася сама і зовсім без нічого - ні документів, ні грошей. Тому вирішила вихо­дити з міста з мирним населенням. Три до­би ми йшли, їхали. Врешті-решт я опинилася в Запоріжжі. Стала на облік, потім поверну­лася на службу вже у складі 105-го прикор­донного загону і... почала боротьбу за по­вернення Вані.

***
16 травня 2022-го українські військо­ві, які перебували на «Азовсталі», за наказом вищого керівництва держави здалися в по­лон.
- Ми всі знали, що вони здаються, що це наказ Президента, проте були перекона­ні, що той полон триватиме якихось два-три місяці і всіх повернуть. А воно, бачте, як ви­йшло... Дехто не повернувся й досі. Що ро­била я? Та все, що тільки можна було, щоб повернути чоловіка. Ходила, просила, писа­ла... Мабуть, таки спрацювало...

- З «Азовсталі» нас перемістили в Оленівку Донецької області - у приміщення колишньої Волноваської виправної коло­нії (№120), яку потім розбомбили. Окремих камер там не було. Грати йшли майже через весь поверх, тож ми сиділи в одному вели­кому приміщенні. Було там близько 400 чо­ловік. В Оленівці нас практично не годували, вода була лише технічна, про медичну до­помогу мова не йшла взагалі. Спочатку нас охороняли деенерівці, потім прибули росія­ни. І до цього нас добряче били, але тут по­чалися справжні знущання. На допитах били руками, ногами, гумовими кийками, електрошокерами. Усім, що траплялося під руку. Для них не було різниці, мав ти поранення чи ні, старий ти чи молодий.

Били всіх однако­во. Був серед нас військовий, у якого не бу­ло обох ніг до колін, то з нього знущалися ще більше, ніж із нас.

Кати хотіли вибити з нас зізнання про розстріли мирного населення, мародер­ство, щоб було що показати по російському телебаченню. Але ж нічого цього не було, то­му ми терпіли і мовчали, намагались трима­тися попри все, до останнього. В Оленівці я пробув недовго. 15 червня мене перевели у Свердловську колонію (№38) (Луганська область. - Авт.). Били там так само, тільки вже еленерівці. Втім, коли наглядачі між со­бою розмовляли, ми чули, що вони теж не в захваті від того, що Луганщину приєдну­ють до росії, не цього вони хотіли. Єдине, що було добре, - там давали трохи більше їжі. Та все одно за три місяці на «Азовсталі», де бракувало продуктів, і ще за пів року полону я схуд на 42 кілограми, - зітхає Іван.

- Та я його практично не впізнала, коли він повернувся, - каже Марина. - Усі випро­бування - і фізичні, і психологічні - далися взнаки. По-перше, нога у Вані зрослася са­ма по собі, стала на півтора сантиметра ко­ротшою, оскільки була розбита кістка. Уже в Києві у нашому прикордонному шпиталі її довелося ламати і складати заново. А після цього — знову вчитися ходити. Але, думаю, психологічно Вані було ще гірше...

- Це правда. Усім, хто повертається з по­лону, важко. Та мені пощастило більше за ін­ших - у нас із Мариною з’явилося маленьке янголятко - донечка Валерія (зараз їй 1 рік і 7 місяців. - Авт.). Вона й розставила нові пріоритети, дала новий поштовх у житті.



***
Після реабілітації Іван повернувся на службу в 105-й прикордонний загін. Скоро з відпустки з догляду за дитиною планує вийти і Марина. Паралельно ж вони вирішили вті­лити в життя дитячу мрію Івана - відкрити ав­томайстерню.
- Технікою я марив завжди, - усміхаєть­ся він. - Але ж де взяти стільки грошей, щоб відкрити свою справу, коли вся зарплата так чи інакше йде на побутові потреби? А тут Ма­рина знайшла іншу можливість - державний грант для учасників бойових дій. Трохи гро­шей у нас було, до них додалися 500 тисяч гривень гранту, і ось із березня ми вже працюємо.

- Вийшло все випадково. Якось я гуляла на вулиці з дитиною, гортала стрічку фейс­буку і натрапила на новини про цю програму, почала шукати детальну інформацію. Бізнес-план ми з Ванею складали разом, та захис­тити його вдалося не з першого разу. Спо­чатку нам відмовили, але вказали, що саме треба допрацювати. Вдруге ж усе вийшло.

Кошти подружжя Кузьменків витрати­ло на нове обладнання - 3D-стенд розвалу-сходження (до речі єдиний у Ріпках!), підій­мач, трансмісійну стійку, установку для зли­ву мастила, траверсу, а також на будівництво окремого приміщення.

- Будували його з нуля. Це прибудинкова територія, раніше на цьому місці був город, на якому ми висаджували картоплю, помідо­ри, огірочки, - показує майстерню Марина. - Але це дуже зручно, що СТО біля дому.

- Ну і, звісно ж, добре, що це не орендо­ване приміщення, - додає Іван. - Хочеться, щоб це була постійна справа, а не тимчасо­ва, хочеться, щоб було що залишити дітям. У нас же їх троє. Окрім Валерії, маємо ще 13-річних Поліну і Кирила - це наші з Ма­риною діти від перших шлюбів.

На СТО Кузьменків працюють двоє най­маних працівників, допомагають їм і самі господарі. Часу окупності свого бізнесу вони не прораховували, але вже мріють про роз­ширення, закупівлю додаткового обладнан­ня, яке дозволить надавати більший спектр послуг. Тим більше що значна частина клієн­тів цієї автомайстерні — військові.

- Побратими заїжджають часто, - смі­ється Іван. - Та й як інакше? Зараз ми всі од­не за одного. Допомагаємо, чекаємо на тих, хто й досі в полоні. На щастя, під час кожно­го обміну хоч один із моїх побратимів та по­вертається. Якось, пам’ятаю, був черговий обмін і на нього потрапив Едик Захаров, з яким ми разом служили в Маріуполі, а по­тім були в полоні. Після Оленівки наші шляхи розійшлися. У полоні Едик пробув 996 днів. Коли ж їх міняли, я саме стояв на блокпосту. І він мене у вікно побачив, почав кричати воді­єві: «Зупиніть автобус, там Ванька стоїть!» А як же його зупинити, коли автобуси колоною їдуть. Після зміни я зразу ж поїхав до Едика у шпиталь. У принципі, так ми з Мариною ро­бимо щоразу, коли повертають хлопців.

- Після таких випробувань, поло­ну, реабілітації не думали звільнитися зі служби? Адже маєте таке право.
- Закінчиться війна, тоді подумаю, - від­повідає Іван. - Зараз треба допомагати хлопцям чим можемо. Хтось їде «туди», а ко­мусь же й тут служити треба. Це ж наш спіль­ний дім, покидати який ми не збираємось. Тождо Перемоги, а там буде видно.

***
Наостанок відкриємо ще один секрет ро­дини Кузьменків: у майбутньому вони хочуть втілити в життя ще один стартап - відкрити в селищі затишне кафе, у якому могла б про­водити час місцева молодь і не тільки.

- Не вистачає такого в Ріпках. Ось і ду­маємо: якщо й створювати його, то чому не нам? - усміхається Марина.

Джерело: газета "Гарт", Катерина ДРОЗДОВА, сел. Ріпки.

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)