Уся родина Андрія Герасименка чекає на його повернення з полону понад 3 роки

«Мамо, я вдома!», «Мамо, я живий, усе добре», «Мамо, я в Україні, мене обмі­няли!» — перше, що кажуть у телефо­ни наші визволені з російського полону вже на рідній землі. Ці слова мріє почу­ти і 73-річна Віра Маслак із села Новоукраїнське на Ріпкинщині. Під час обмі­нів вона з рідними їздить на трасу — ра­зом з іншими місцевими мешканцями зустрічати наших звільнених. І щоразу вірить, що серед них — і її Андрій...

Ще на свій день народження — 1 травня — Віра Михайлівна чекала найбажанішого подарунка. Покладала величезні надії на обмін «1000 на 1000», адже в перший його день, 23 травня, серед 390 визволених українців було і 120 цивільних, яким є Андрій Гарасименко. Але ні того дня, ні у два наступні його, на жаль, не привезли.

9 і 10 червня під час 66-го обміну сестри Андрія Наталія і Вікторія (на знім­ку) приїхали зустрічати визволених із полону в одну з чернігівських лікарень. Сподівалися дізнатися від когось із них бодай щось про брата.

Вікторія ділиться: — Днями мені снилось, що ми сім’єю сидимо за столом, недалеко від нього — чи то річка, чи то озеро, і там чиста вода, багато риби. І тут Андрій прийшов. Він у гарному стані, ми щасливі... Я їхала сюди з такою надією, але... Ми чекає­мо, ще чекаємо — ось уже 3 роки і майже 3 місяці... — зітхає Вікторія.

— Наш Андрій — колишній при­кордонник, атовець, — розповідає його молодша сестра, діловод Голубицького округу №5 Ріпкинської громади Вікторія Собецька. — Коли в них із дружиною На­талією народилася друга донечка Софійка він зі служби пішов і займався сільським господарством — полями, городами, тракторами. Аж поки у 2022-му не вторглися росіяни. В Новоукраїнському во­ни не стояли, осіли через поле від нас — у Вишневому. Там їх були тисячі! Влаштували свій штаб. Че­рез наше село вони постійно їзди­ли, але звірств тут, слава Богу, не чинили. А 25 березня приїхали по брата...

— Очевидно, саме через йо­го участь в АТО?
— У нашому селі багато атовців, але приїхали тільки до Андрія. То­му ми думаємо, що це пов'язано з чиєюсь особистою неприязню, — обережно відповідає Вікторія.

Віра Михайлівна категоричні­ша: «Сина здали!» Той день вона пам’ятає до найменших дрібниць:

— Віка була на роботі, а її си­ни — Ернест і Павло — тут, у нас, ми з ними пиляли дрова. Дивимо­ся — їдуть якісь машини, одна, дру­га. Я ще й кажу:«Куди це вони? Хочуть у кургані застрягнути?» Ми на­віть не думали, що вони за кладо­вищем повернуть і під’їдуть до си­нової лазні в кінці городу. Чужі зна­ти цієі дороги не могли...

Окупанти підігнали техніку та­кож під хату Андрія і до двору його батьків.
— Тут стали БТРи, автозак, ван­тажівка, із кожного стовпчика на­шого паркана націлили в наш двір дула, деякі автоматники зі зброєю полягали розкинувши ноги. Обло­жили вулицю, наче шукали якогось терориста! Та ми з онуками чомусь і не полякалися, нічого лихого не подумали (ми ще не знали, що рашисти вже пішли по Андрія). Пита­ємо: «Що ви шукаєте?» Вони по­чали плести: «Упала ракета, ищем красный чемоданчик». Давай ро­бити обшук у будинку, в сараї.

— Тим часом обшукували вже й Андрієву хату. Тоді вдома були він, його дружина Наталія, їхні дочки Таня і Софійка, Танин наречений, Наташина мати, — продовжує Ві­кторія.

— Допитували всіх окремо.

Коли невістка спитала: «Це ви до нас приїхали не просто так?», во­ни відповіли: «Да, не просто так...» Вони вже знали про Андрія все: хто він, де працював, хто сестри. Пої­хали до будинку нашої найстаршої сестри Наталії — мабуть, думали, що то я там живу.

— Коли питали «Як вас звуть? Скільки у вас дітей?», я бачила, що звіряють за папірцем, у них всі наші дані були записані. Допитували: «Хто у вас тут поряд живе ?» — «Син». — «Де працює?» — «Працював газівником».

— «А він же був прикордонником?» — «Так, але вже давно зі служби звільнився». — «А в АТО він був?» Кажу: «Був, бо всіх посилали! І був на своїй землі, а не в чужій країні!»
— «А зброю від вас до Андрія носили?» — «Ніякої зброї ні в нас, ні в Андрія немає!»

Потім вони стали перемовля­тися між собою, по мобілках чи ра­ціях іще з кимось — видно, з тими, хто вже в Андрія побув. Дивлюся: з його двору виходять у чорній фор­мі і щось виносять (то вже потім ми дізналися, що в родини сина оку­панти відібрали системний блок від комп’ютера, планшет, флеш­ки, Wi-Fi роутер, мобільні телефо­ни, перерили там усе!). Техніка з нашої вулиці поїхала. Я й не знала, що повз наш двір везуть синочка...

Аж тут сваху ледь при тямі онучки ведуть, вона голосить: «За­брали Андрія». Я як закричу на все село: «Хто здав мого сина?!»

Віра Михайлівна перебирає, хто це міг бути і чому. Але ж це лише здогадки. без жодних доказів.

ЖИВИЙ, ДЕСЬ У РОСІЇ

— Брата забрали 25-го в обід, а о п’ятій вечора наші лупонули по окупантах у Вишневому. Наступ­ного дня о шостій ранку ми з неві­сткою поїхали туди.

Страху в нас чомусь не було (мабуть, ми ще не усвідомлювали, наскільки росія­ни можуть бути жорстокими). Там після розгрому творилося казна-що. Росіяни спочатку віднікувалися, мовляв, у нас такого немає. Ми їз­дили три дні поспіль. Тоді вже нам казали: «Якщо він колишній військо­вий, то просто дізнаються, чи при­четний до якихось злочинів про­ти цивільного населення, і якщо ні, відпустять». Але так і не відпусти­ли... їздили ми й після того, як ро­сіяни з Вишневого здиміли. Обшу­кали весь дитячий садок, який вони перетворили на свій штаб (там були гори сміття). Безрезультатно...

— Невістка писала в усі можли­ві інстанції. Врешті-решт Червоний Хрест, а потім і сама росія підтвер­дила, що Андрій у них. У лютому 2023 року після обміну в Інтернеті з'явилось повідомлення: «Рідні Андрія Гарасименка, відгукніться!» Це була перша звістка про нього майже за рік. Тоді ми вже дізнали­ся, що він живий. Звільнений хло­пець розказав, що з Андрієм був у Курську, пізніше другий — що вони разом були в Уфі. Остання інфор­мація річної давності — що Андрій у Бурятії. І відтоді скільки обмінів пройшло — повна тиша.

За ці роки Андрій мені снився двічі чи тричі. Раз - наче зайшов до хати і стоїть. Я кажу: «Синочку, йди сюди», а він: «Зараз я сходжу додому, потім ми прийдемо до те­бе». Сниться й батькові — нібито повернувся.

Михайлові Миколайовичу 76 років, насилу тупає.



— Війна і біда із сином нас обох підкосили. Живемо з цим уже чет­вертий рік. Звісно, спілкуємося з рідними, підтримуємо одне одно­го. Андрієва Танюшка доучується в магістратурі, Софійка закінчила перший клас. Нема такої хвилини, щоб ми Андрія не згадували. Всю­ди, куди не поткнешся, — усе про нього нагадує. Ось він на фотогра­фії, щодня вітаюся з ним, щодня молюся Богу за нього.

— Страшно подумати, що з ним роблять у полоні... Та він у нас — кріпкий хлопець, надіємося, що тримається. Додає переживань те, що брат і до полону мав проблеми зі здоров’ям: у нього на 25 лютого 2022 року була запланована опе­рація на нирках, та її не зробили....

Рідні не втрачають надії на ви­зволення свого Андрія.

— Ми з мамою в обміни їздимо вітати звільнених українців на тра­су. Звісно, їй щоразу це важко мо­рально, бо нашого серед них зно­ву і знову немає... Але водночас це для неї — ковток радості за тих хлопців і дівчат, які повернулись (це ж чиїсь діти!), за їхніх рідних, — каже наостанок Вікторія.

— І ми бу­демо їздити зустрічати наших на­віть після того, як Андрій повернеться!

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)