Сергій Потій: «Коли мене вб’ють, ви дуже не горюйте»

Сім’я Потіїв: Раїса, Лілія і Сергій

У День Конституції України, 28 червня, в оселю родини заги­блого захисника Сер­гія Потія з Чернігова (позивний — Монгол) вдерся крадій. Цін­них речей і грошей не знайшов, але пере­вернув догори дриґом усю квартиру. Всьо­го за тиждень до цьо­го Сергія поховали. На повернення його ті­ла рідні чекали понад рік. Мешканці будин­ку, в якому жив Сергій, дуже хочуть, аби зло­вмисника знайшли, адже впевнені: він точ­но знав, у чию оселю заліз, і, можливо, жи­ве поряд із ними.

— Не стільки шкода вкраде­ного, скільки гидко, що хтось не­відомий ходив квартирою, пор­пався в наших речах, — каже до­чка Сергія Потія Лілія.

Саме вона першою побачила наслідки вторгнення злодія.

— Мама того дня залишилася ночувати на дачі, ми ж із чолові­ком близько 21-ї вирішили про­гулятися містом, випити кави. По­вернулися додому за дві години. Перше, що кинулося в очі, — моя сумка, яку я поставила в коридо­рі на стільчику, валялася на під­лозі, банківські та дисконтні карт­ки були розсипані. Подумала: ну буває, впала випадково. Але, під­німаючи сумку, я раптом побачи­ла, що двері у вітальню відчинені. Оце мене здивувало. Річ у тім, що в нас живуть два коти, які між со­бою не мирять, тож, коли ми ку­дись ідемо, зачиняємо їх у різних кімнатах. Я забігла в спальню — там усе було розкидано, але я ви­рішила, що це коти зробили, ко­ли билися. Почала шукати тварин і звернула увагу, що на ліжку аку­ратно лежить москітна сітка з ві­кна, а саме воно відчинене. Ото­ді й зрозуміла, що в квартирі був хтось чужий, — говорить Лілія.

— Стала оглядати інші кімнати — за­мок у вікні на кухні був розкурочений, квітка на підвіконні пом’ята, у шафах усе перерито, речі валя­лися долі, документи розкидані, а мамина коробка з прикрасами розірвана. Коли приїхала поліція, я навіть ще не могла точно сказа­ти, що вкрали. Єдине, що поба­чила зразу, — із гаманця, що був у сумці, витягли гроші і не було на місці моїх ювелірних прикрас. Їх не назвеш дуже цінними, бо вони зі срібла, але це — дорогі для ме­не спогади, бо прикраси на різні свята дарували мені рідні.

Не збентежило злодія навіть те, що на ліжку в спальні, де він так ретельно порпався в речах, лежали фото чоловіка із чорною стрічкою, прапор України і зеле­ний берет...

Разом Раїса і Сергій Потії прожили понад 30 років.

— У 1992 році ми із Сергієм були свідками на весіллі в Пол­тавській області. Сама я із села Красне Чернігівського району, Сергій — із Чернігова, але часто приїжджав у Красне до своїх ба­бусь. Так сталося, що його друг одружився з моєю однокласни­цею. Вона була з Полтавщини, а старші класи закінчувала в на­шій школі (приїхала в Красне до­глядати за бабусею). Із того часу ми й почали зустрічатися, а за рік одружилися. У 1995-му в нас на­родилася донечка, — розповідає 50-річна Раїса Потій.

Сергій мав освіту енерге­тика і за своє життя встиг ба­гато де попрацювати — був і електриком-сантехніком у ЖЕКу, і головним енергети­ком Кп, і майстром міських електромереж, і енергети­ком мережі магазинів, і на­віть свого часу працював на підприємстві, що будувало арку над зруйнованим чет­вертим енергоблоком Чор­нобильської АЕС. Як фахівця його цінували всюди. Та була в житті Сергія страшна сто­рінка, яку він волів не згаду­вати, — війна в Афганістані.

— У1986 році його при­звали на строкову служ­бу й одразу ж відправили в Афганістан, — каже Раїса Анатоліївна. — Додому він повернувся в лютому 1989-го, коли з Афганістану почали виводити радянські війська. Розказувати про ті часи він не любив. Хіба інколи співав афганські пісні чи згадував тамтешні міста — Кабул, Баграм. Знаю ли­ше, що він служив у ремонт­ному батальйоні, їздив слі­дом за хлопцями і на місці ремонтував їхню техніку, яка виходила з ладу. Сергій на­віть із членами спільноти воїнів-афганців не зустрічав­ся. Мені завжди здавалося, що його гнітило почуття про­вини за ті події, адже в тій війні загарбником був саме Радянський Союз. 26 лю­того 2022-го, коли ми ви­їжджали з Чернігова, Сергій сказав: «Повірити не мо­жу, що росія пішла на нас війною», а згодом додав: «Тільки подумай, а це ж і ми в Афганістан отак при­перлися». Із того часу чоло­вік почав говорити про мобі­лізацію, мовляв, уже і йому пора до війська.

— Ми відмовляли тата як могли. Все-таки людиною він був немолодою (Сергі­єві Потію було 55 років. — Авт.), мав певні проблеми зі здоров’ям. Але ж... — зітхає Лілія. — Батько все життя був дуже справедливим, не міг залишити непоміченою будь-яку кривду, навіть ко­ли вона не стосувалася без­посередньо його. Ось і тут. У січні 2024-го він якось прийшов додому і повідо­мив нам, що мобілізується в наш 105-й прикордонний загін імені князя Володи­мира Великого. Спочатку тато служив на Городнянщині. Час від часу приїж­джав додому, і, як би дивно це не звучало, ми з мамою помітили, що він неначе по­молодів. Із гордістю показу­вав нам своє військове спо­рядження, той зелений бе­рет і розповідав, як почесно бути прикордонником.

А вже невдовзі, 17 квіт­ня того ж року, у складі прикордонної комендатури швидкого реагування Сергій Потій відправився на Схід.

— На зв’язку ми були що­дня, — згадує Раїса Анатолі­ївна. — Сергій постійно дзво­нив і розказував, де він (бо добиралися до свого міс­ця дислокації — села Красногорівка на Донеччині — прикордонники кілька днів), потім — як розмістилися, що роблять, надсилав фото в повному спорядженні, гово­рили ми і про звичайні бу­денні речі. 29 квітня чоло­вік взагалі дзвонив мені ра­зів п’ять. Під час останньо­го дзвінка сказав, що збира­ється на бойове завдання, що їхня перша група вже на місці, але там є поранені, а троє побратимів не виходять на зв’язок. Більше ми Сергія не чули і не бачили... У мере­жі його номер телефону вос­таннє з’явився о 16.44 29 квітня. Після цього ми з Лі­лею щодня надсилали йому повідомлення, та марно, від­повіді не було.



Сергій Потій на позиції

***

7 травня Раїсі Анатоліїв­ні офіційно повідомили, що її чоловік зник безвісти. Іронія долі — прикордонник Сергій Потій зник у День прикор­донника, 30 квітня (згодом саме цю дату запишуть у йо­го свідоцтво про смерть). Довгі місяці дружина і дочка сподівалися, що Сергій жи­вий — поранений, у полоні, але живий.

— 8 травня вранці в Киїнці був мітинг-реквієм, я поїхала туди (Раїса Потій — керівник жіночого вокаль­ного ансамблю «Крини­ченька» Киїнського цен­тру дозвілля. — Авт.). Ко­ли ж поверталася додому, подзвонила колишній дру­жині Сергієвого побратима Каті Єгорченко (її телефон Ліля знайшла через знайо­мих), усю дорогу до Черні­гова проговорила з нею, і Катя пообіцяла скинути мені посилання на телеграм-канали, у яких можна пошука­ти інформацію про зниклих безвісти. Тільки-но я покла­ла слухавку, як від неї при­йшло повідомлення. Я ви­йшла з маршрутки, відкрила посилання і... зразу ж поба­чила фото Сергія. Убитого.

— Мамин дзвінок, я беру слухавку і чую — ні, не плач, а страшний крик: «Лілю, терміново приїжджай до­дому! Він убитий там ле­жить! Це ж його вухо, йо­го пальці, його ноги...» А я навіть не могла її в цю хви­лину підтримати — за півто­ри години мала виходити на сцену і співати (Лілія працює в Чернігівському обласно­му філармонійному центрі фестивалів та концертних програм. — Авт.). Я зразу ж подзвонила дружині сво­го хрещеного і попросила її поїхати до мами. Сама ж зі­брала емоції в кулак і. Як відпрацювала той концерт, і досі не знаю.

— Мені доводили, що то не Сергій, що я помилила­ся і треба чекати на офіцій­ну інформацію. Але хіба ж я могла не впізнати чоловіка, з яким прожила більшу части­ну свого життя? — Раїсі Ана­толіївні і зараз важко згаду­вати той день.

— Насправді це дуже страшне відчуття. З одного боку ти знаєш, що батька вже немає, а з іншого — немає ні офіційної інформації, ні його тіла, яке можна оплакати і по­ховати. І з усім цим треба жи­ти далі, — додає Лілія.

— Із такими відчуттями ми прожили понад рік, — зі­тхає Раїса Анатоліївна. — Хоч пізніше командир час­тини таки подзвонив мені і сказав, що Сергій загинув, але й надалі вважатиметься зниклим безвісти, бо забра­ти його тіло в рашистів во­ни не можуть. Коли Сергієві побратими після ротації по­вернулися в Чернігів, я роз­питувала в усіх, кого знала, якісь подробиці, та інфор­мації було небагато. Хлопці сказали, що група Сергія на­трапила на росіян, яких бу­ло набагато більше, проте здаватися в полон наші від­мовились і їх розстріляли на місці. Я добре розуміла, що зберігати тіла українських військових росіяни точно не будуть. Ще довго мені сни­лося тіло Сергія, яке я бачи­ла на тому фото, — як воно мокне під дощем, лежить під палючим сонцем. Думаю, так воно й було...

***

16 травня в Україну по­вернули тіла 909 полеглих захисників, які загинули на різних напрямках фронту.

— Десь за два тижні до цього мені наснився Сергій, — каже Раїса Анатоліївна. — Неначе ми говоримо теле­фоном і я запитую в нього: «Ну коли ви вже там повер­таєтесь?» А він відповідає: «Днів за десять». І тут при­возять ці тіла. Я була впевне­на, що Сергій серед них, але ніхто нам не зателефонував, нічого не повідомив. При цьому двох побратимів, які загинули разом із чоловіком, уже поховали. І ви знаєте, я знову почала сподіватися, що чоловік живий, раз йо­го тіла там не було. Уже хо­тіла, як і інші, йти з фотогра­фією Сергія до лікарні, коли повертали полонених, але 11 червня мені подзвонив слідчий і сказав, що є стовід­сотковий збіг за ДНК.

— Ми ж уже рік як зна­ли, що тата немає, та знову це відчуття втрати накотило, неначе про його смерть ми почули вперше, — зітхає Лі­лія. — А ще ж потрібно було повідомити цю новину ба­бусі Олі — татовій мамі. До цього ми не говорили їй, що він загинув, запевняли, що зник безвісти, тож шанси є, хоч вона, звісно ж, і сама все відчувала.

16 червня Сергія Потія поховали на чернігівському міському кладовищі «Яцево». Поховали поряд із по­братимами. Більшість із тих, хто прийшов із ним попро­щатися, не вірили, що в труні може лежати Сергій. Поміж собою знайомі називали йо­го козаком-характерником, а такі в бою не гинуть...

— Боляче, гірко, але ма­ємо жити далі, — каже Раїса Анатоліївна. — Пе­ред від’їздом на Схід Сер­гій сказав нам: «Коли мене вб’ють, ви дуже не горюй­те». Часто цю фразу він по­вторював мені і в снах. Але як виконати цю настанову?
Ще до повернення ті­ла чоловіка Раїса Анатолі­ївна вирішила продовжити його справу — подала зая­ву на мобілізацію до лав 3-ї штурмової бригади, проте через вік їй відмовили.
Світла пам’ять Герою Сергієві Потію! Сподіва­ємось, що кривдник його родини буде покараний.

Джерело: газета "Гарт", Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)