Досвідчений психолог Олександр Бабіч розповів, як цивільним слід спілкуватися з військовими

У Чернігові діє «Ле­гіон» — оздоровчий центр реабілітації та адаптації військо­вих, ветеранів і чле­нів їхніх родин. Тут кожен знайде під­тримку і розумін­ня. Адже засновник «Легіону» — 55-річний чернігівець Олександр Бабіч — не лише психолог із більш ніж 20-річним досвідом роботи, а й учасник бойових дій, ветеран війни, який після звільнен­ня з лав ЗСУ прой­шов нелегку адап­тацію до цивільного життя.

ПОЗИВНИЙ ДОК

У його кабінеті на Кіль­цевій, 16 — прапори з під­писами «Доку на згадку». Та й сам Олександр у футбол­ці і штанях кольору хакі ви­глядає не зовсім так, як хтось може уявляти психолога.

— Це не військова фор­ма, а тактичний одяг, він від­носить мене до касти воїнів.
На початку 2015-го Олександр пішов добро­вольцем на війну, яка тоді ще називалась АТО.

— Коли в Доброволь­чому батальйоні ОУН мене спитали про псевдо, я дов­го не думав — Док. Так ме­не прозвали приятелі по бі­льярду, з якими ми ще до війни збиралися пограти. Потім був такий діалог: «А чому Док?» — «Бо я — психолог». — «То ти розбираєшся в ліках?» — «Так». І мені до­ручили займатися медика­ментами. А після навчання з тактичної медицини я вихо­див на позиції і як стрілець, і міг надавати допомогу як медик.

Воював я в Пісках, у Кримському — під Доне­цьким аеропортом. Ба­чив дуже багато страшного, і смертей — теж. Багатьох побратимів поховав... З усіх людей, які мені підписали ці прапори, живих лишилося всього п’ятеро...

Повернувся я з війни у 2017-му із хворобою хреб­та, пів року лежав у лікарні. Медики давали мало шан­сів, що я ходитиму. Лише завдяки одному лікарю я з цього виборсався, повер­нувся до нормального жит­тя. Отримав 2-гу групу інва­лідності.

Тоді на власному досві­ді Олександр відчув, що вій­ськові в цивільному житті мають багато проблем (і фі­зичних, і психологічних) та потребують допомоги.
— Я мав бажання й мож­ливість їм допомагати. У 2018 році зареєстрував ор­ганізацію «Легіон», але то­ді вона не запрацювала, бо мене запросили керівни­ком терапевтичної програ­ми в центрі реабілітації для алко- і наркозалежних (у ме­не в цьому плані великий до­свід роботи).

А 24 лютого 2022 ро­ку Олександр, навіть попри свою інвалідність, знову пі­шов на війну.

— Наш Добровольчий батальйон ОУН увійшов до складу 71-ї бригади Де­сантно-штурмових шійськ. Отож я зі своїм «здоров’ям» став десантником. Воювали ми під Ізюмом. Після то­го як у мене схопило серце, наприкінці 2022-го ВЛК ви­знала мене обмежено при­датним. А це означає, що ти вже не боєць. І я повернув­ся додому. Мені знадобило­ся багато часу, щоб відно­витися. Важко було звика­ти до мирних умов. I я знай­шов себе в тому, щоб бути корисним Україні, фронту, хлопцям як психолог, як рів­ний рівним.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ТА ГРУПОВІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Після власної реабіліта­ції у 2023 році Олександр знову повернувся до психо­логічної практики — вже у своєму «Легіоні».
— Пройшов додатко­ві навчання. «Клініка лі­каря Поповича» і її керів­ник Дмитро Даниленко, як мій генеральний партнер, безкоштовно надали ме­ні це приміщення для при­йому клієнтів. Я став прово­дити тренінги для родин, чиї рідні на війні, й індивідуаль­но консультувати хлопців- військових, які потребують психологічної допомоги. По­вністю на волонтерських за­садах. І так — до сьогодні. Це моя вдячність і шана тим, хто на передовій віддає своє здоров’я і життя, щоб ми мо­гли жити тут.
Аби продовжувати допо­магати безкоштовно й роби­ти це більш якісно, я написав проект із надання психоло­гічної підтримки ветеранам і членам їхніх родин «Ми по­ряд» та виграв грант у Фон­ді Порошенка. У реаліза­ції проекту мені допомагає моя 24-річна дочка Даша. У його рамках ми пропонує­мо індивідуальні психологіч­ні консультації — для глиб­шого опрацювання особис­тих викликів і групові зустрічі — для обміну досвідом, вза - ємопідтримки та подолан­ня ізоляції. Можу проводити консультації онлайн, якщо в людей немає змоги приїха­ти до мене.

— Не кожна людина ви­знає, що в неї є проблеми з ментальним здоров'ям і час звернутися до фахів­ця...
— Так, а тим паче вій­ськовий, який вважає, що має бути сильним, незлам­ним. Але звернутися до пси­холога — це не про слаб­кість, а про мужність!

— То як же рідним умо­вити своїх бійців?
— М’яко запропонува­ти, розказати про психоло­га. Деякі мої клієнти спо­чатку прийшли з цікавос­ті, бо їм сказали, що є пси­холог, який і сам ветеран. Вони прийшли подивитися, що ж це за один, і тепер ми з ними працюємо. А недав­но я проводив тренінг для ветеранів, який тривав чо­тири години. На ньому було 11 хлопців. Один із них на­прикінці тренінгу сказав: «Я сьогодні за чотири години дізнався стільки, скільки не дізнався в іншого психоло­га за три місяці». I ми домо­вилися, що він ходитиме до мене на терапію.
Військові мені довіря­ють, бо я для них — СВІЙ, їм не треба пояснювати ме­ні те чи інше — вони знають, що я це зрозумію, адже сам пережив схоже. І більшість із них стають відвертішими, відкрившими. Однак я не кажу, що всі психологи му­сять мати бойовий досвід. Кожній людині треба знайти СВОГО фахівця.

Я працюю з усіма вій­ськовими, незалежно від то­го, були вони безпосеред­ньо учасниками бойових дій чи служили в тилу. Якщо по­трібна допомога і до мене звертаються — я її надам. Є поняття «первинної трав­ми», коли людина зазнала поранення, контузії тощо, а є «вторинна травма» — ко­ли людина не воювала, але постійно вивозить поране­них і загиблих, а це — теж травма, і людина може ма­ти посттравматичний стре­совий розлад. До речі, я не лікую ПТСР, а лише визна­чаю його за допомогою тес­ту і тоді скеровую людину до психіатра (ПТСР — це його прерогатива). Також можу супроводжувати клієнта на­рівні із психіатром.
Я надаю консультації не лише військовим, вете­ранам, а й членам їхніх родин, членам сімей заги­блих (із ними пропрацьовуємо втрату) і членам родин зниклих безвісти (так звана «невизначена втрата» — це чи не найтяжча травма і важ­ка тема для психологів, во­на опрацьовується нелегко й нешвидко).

НЕ МОЖНА!

— Як нам, цивільним, підготуватися до повер­нення з фронту військових, ветеранів і як правильно з ними спілкуватися?
— Ось і я постійно пору­шую це питання: чому ми з колегами працюємо, щоб адаптувати ветеранів до суспільства, а чому нато­мість не адаптуємо нашого суспільства до такої кількос­ті ветеранів?..
Я вважаю, що треба проводити інформаційно-роз'яснювальну роботу на підприємствах, у вишах то­що. Я постійно це роблю. Недавно був у Ніжині в ме­дичному коледжі, в інших навчальних закладах, роз­повідав про те, як поводи­тися з військовими. Спілку­вання з ветераном має бути обережним, із повагою і ша­ною, зі знанням, що казати і чого не говорити.

— Давайте окресли­мо коло заборонених тем і дій.
— Насамперед не мож­на ставити військовому без­глуздих запитань, як-от «Скількох людей ти вбив?» Боєць у зоні зіткнення не вбиває людей — він знищує ворога, який хоче знищи­ти нас. Росіяни прийшли не по наші землі, а щоб знищи­ти нас як етнос, як націю, як українців і українство, щоб його взагалі не існувало.
Ніколи не запитуйте «Що там було?», поки військовий сам не захоче розказати. А тим паче не питайте «Коли це все закінчиться?» — цьо­го не знає ніхто!

Також ніколи не можна стояти у військового за спи­ною. Для нього це — загро­за, і він може зреагувати ін­стинктивно. У воїна (як і в ко­лишнього полоненого, ро­дича такої людини) завжди запитуйте: «Чи можна до Вас підійти?», «Чи можна з Вами поспілкуватися?» У цих людей є травми, поважайте їхній простір, не порушуйте їхніх особистих кордонів.

— А як поводитися при зустрічі з тими ветерана­ми війни, які мають види­му інвалідність, напри­клад ампутацію?
— Головне, коли бачиш таку людину, — не задив­лятися, не робити співчут­ливого вигляду. Найкраще, проходячи поряд, запита­ти: «Можна я Вам подякую?»

— Якщо він відповість «Так», то прикласти руку до серця. А якщо вам захочеться його обійняти — теж спитати до­зволу на це. Багато хто з вій­ськових боїться дотиків.

ПОРАДИ РОДИЧАМ ВІЙСЬКОВИХ

— А як рідні можуть до­помогти військовому, який приїхав зі служби додому?
— Зазвичай родичі ме­ні говорять однакове: «Він агресує. Він не такий, яким був». І я відповідаю: «Зна­йомтесь із новою людиною. Ваш рідний повернувся ін­шим, ніж ішов». Це треба прийняти. І дуже важливо не насідати на нього, дати йо­му простір і спокій. Не напо­лягайте зі своїми побажан­нями та ідеями, хай він сам їх запропонує. Чекайте, по­ки сам про щось попросить. Надмірна турбота виклика­тиме лише дратівливість.

Людина, яка перебуває в зоні бойових дій, втрачає контроль над ситуацією, бо війна — це хаос І безконт­рольність. Додому вона по­вертається з цим хаосом. Коли родичі просять:«Зро­би те», «Допоможи з тим», військовий знову відчуває, що він безконтрольний. Дайте йому можливість по­бути на самоті, відчути себе і те, що він може контролю­вати своє життя. Дайте йому змогу повернутись до себе. Це — цілий процес. Скільки часу він займає — у кожно­го по-різному. У середньому —десь до року. Це залежить від тих травм, яких військо­вий зазнав, від його особис­тості й досвіду, від оточення і того, як воно реагує на ньо­го, та від суспільства, яке, на жаль, не готове до повер­нення великої кількості ве­теранів.

Що ж до конкретних ре­комендацій родичам, я їх даю своїм клієнтам з огля­ду на кожну конкретну ситу­ацію. Наприклад, можна за­пропонувати рідному прогу­лятися на природі — до лісу, до річки, щоб він бачив якісь приємні речі. Комусь допо­магають медитації. Комусь я даю техніки, вправи на роз­слаблення.

А найголовніше — відно­вити сон. Якщо людина не висипляється, вона висна­жується, стає дратівливою і тоді всі її травми загострю­ються. Я рекомендую де­які техніки для нормаліза­ції сну. Коли вони не працю­ють, рекомендую звернути­ся до психіатра. Якщо бачу необхідність, роблю тест на тривожність, на депресію і з їх результатами також пере­адресовую до психіатра.

Наостанок Олександр Бабіч розказав про свої пла­ни: зараз він пише одну про­граму психологічної реабілі­тації для ветеранів, планує створити групи самодопо­моги і знову йде навчатися в університет — на клінічну психологію, щоб допомага­ти ще більше.

Якщо вам чи вашим рід­ним потрібна психологіч­на підтримка в адаптації до життя після військової служ­би, звертайтеся в «Легіон» за номерами: 093 655- 38-48, 097 469-87-28 або за адресою електронної пошти [email protected]

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)