Раїса Осадча у Новгород-Сіверському навчала охочих робити ляльки-мотанки

Раїса Осадча

Як я вдячна за запросини на цей майстер-клас з лялькарства! А ще цю зустріч можна назвати уроком з народознавства чи й української історії. Й екскурсію туди, де нам, маленьким дівчаткам, ляльки були донечками й подружками. Чи навіть куди глибше у часі – в дитинство матусь, бабусь…
І вчителькою тут на ці півтори години, і провідницею в минувщину – Раїса Осадча з Попівки. Привезла вона до світлиці «Княжої скарбниці» різних ляльок для невеликих експозицій і цілі лантухи краму, щоб тут повчити нас, ну хоч трішечки, тому лялькарству, якому вже, кажуть учені, 5 тисяч років…

Як почалась війна, ми з Вірою Бондаренко плели віночки-обереги, – розказує нам наша сьогоднішня вчителька. – А тоді я переключилася на ляльок-берегинь. У Будинках культури оголосили простій – і часу вільного з перебором… То не можна ж, щоб він ішов дарма… Ми слухаємо, а руки загортають у білі квадратні ситцеві клаптики вату: щоб була ляльці голова. – Шию промотуємо сім чи дев’ять разів. А вузликів зав’язуємо три. І за кожним – побажання.

Наприклад: на мир, на моє здоров’я, на розквіт України, – вчить пані Раїса.
– А Тамара Мельник, котра, певно, першою в нашому місті стала мотати ляльок, казала, що оповивати треба тричі, – згадує Ольга Луговська, господиня світлиці. – Видно, нитки в різних селах брали до роботи різної товщини й міцності. То де вистачало трьох обмотувань, а де і втричі більше…

Пані Ольга підходить до полиць, бере одна по одній доньок доброї гості до рук – і їхня мама знайомить:
– Це Вербниця – до Зеленої неділі, тобто Трійці, виготовлялись такі. Отже, все на них зелене. А червона – це Великодниця. І обличчя в неї під писанку. А це ось – Пані, така вона шляхетна, ці – Куховарочки-Домогосподарочки…
– А мені ось найдужче до душі оця – така вся народна-народна! – милується пані Ольга лялькою, змотаною з рушникових вишивок. – І навіть те, що вбрання на ній «не з голочки», а вже з добре зістареного полотна з трохи вицвілим чорним і червоним – так їй до лиця. На Косівському ринку була б їй ціна!

Тим часом хтось уже поквапивсь з’єднати верхню частину ляльки з нижньою – зібраною на шворочках спідничкою.
– Ой, ні! – робить зауваження пані Раїса. – Спершу спідничка збирається на нитку і внизу – такий собі мішечок виходить. Він набивається ароматними травами. А вже тоді, як і груди припасовані, все з’єднується в одно. І я навчилась вправляти в торс якусь паличку чи міцну галузку. Так лялька краще триматиме спину…
Ми робимо ляльок-травниць – найгарніше з усіх саше, які тільки можуть бути. Я вже уявляю, як покладу собі на подушку свою ляльку (вдома обов’язково доведу її до ума), як удвох засинатимемо, вона наповнюватиме мої легені і всю кімнату пахощами чебрецю, полину, материнки, лаванди…
– От сучасниці наші шиють і мотають тепер ляльок переважно як сувеніри й обереги. А колись? Думаю, що їх робили, щоб просто було чим гратися дітям, – ділиться думками Ольга Луговська.
Так, думаю собі, ті, що їх з усією душевною щедрістю привозив на показ до Новгорода-Сіверського Леонід Соколов, – то ж ляльки для панянок. А в селах таких і не бачили…

І хтось ніби читає мої думки і запитує:
– А от справді: чим наші бабусі-прабабусі гралися?.. З чого були ляльки, доки не прийшли з крамниць?
– З кукурудзяних початків. Я такі бачила навіть у посібниках для ручної праці…
– З трести льону. І соломи…

– А в нас, як мама по осені робила з осоки щітки, щоб хату білити, то давала й мені щітку-дві, щоб я доробила їх на ляльок. Голова і тулуб уже були, залишалось перев’язати в талії, припасувати ручки з паличок і в щось нарядити…
– А всюди, певно, робили маленьких лялечок з мальв – розквітлих і пуп’янків…
– Ще й капелюшок з маленької дикої мальвочки чи крученого панича…
– Так такими довго не пограєшся – зів’януть. А от щоб хоч натрохи прикрасити етажерку чи підвіконня – годилось. І ми виставляли цілі хороводи…

А я наважуюсь винести на люди таємницю моєї покійної матусі.
…Їй було десь сім-вісім рочків. Й повели її батько з матір’ю на весілля до кутчан. Дітей тоді за стіл святковий ніхто не садовив, і малеча бавилась, як собі придумувала, у дворі. І от уся галаслива юрба кудись подалась, а мала Тетянка залишилась одна. І то не просто так. Вона хотіла із задвірка підійти до того вікна, де у господарів, не дуже близьких сусідів, стояли між шибок подвійних рам тряпчані ляльки.
Вона давно те диво запримітила, як приходила до цієї хати з мамою. І все марила ними погратись. Уявлялось, як пригорне одну й другу, як колисатиме й чомусь навчатиме…


Тетянка спершу дивилась на ляльок як зачарована. Потім тихесенько витягла скло і взяла ляльку. Погладила. Думала потримати й другу, а тоді шепнула під ніс: «Якщо вже я їх дістала, то заберу собі!». І рвонула додому із тою покражею в запазусі через городи.
Ні молоді, ні свати, ні дружки з боярами чи світилки, чи просто гості – ну ніхто того, захмелівши-завеселившись, і не запримітив.

– А я принесла їх додому, а нікого ж не було, то я заховала їх так, щоб ну ніяк три сестри і брат не знайшли. І як усі розходились, а мене, найменшу, лишали саму, я витягувала їх, і гралася. Та рідко бувало таке щастя!
Це матуся розказувала вже мені – як сповідалася в тому найбільшому гріхові свого дитинства… Ніхто про те, що то Тетяна (її ніхто ніколи не звав Танею – тільки Тетяною) у Гапанцьових свиснула на весіллі двох красунь – тряпчаних ляльок, і не здогадався! А в неї з роками росло відчуття гріха. Та ні повернути, ні викинути те своє грішне багатство було несила…

– Та історія, – продовжую я, перешиваю чи спідничку для травнички, – мала щасливий наслідок для мене. Мені було п’ять років, мама працювала колгоспною бухгалтеркою. І до 8 Березня колгосп преміював велику когорту своїх трудівниць. Премії були не грошима, а відрізами на обновки, хустками, сумочками, парфумами і ще там чимось, що в сільмазі було (а що там було? – йшов же 1965-ий, усього-навсього)…
І от «конторські» жінки напередодні урочистих зборів пішли самі собі «премії» вибрати. І мати вибрала… ляльку. Всі інші спокусились на новий шовк, який щойно привезли. Відрізи ті набирали на літні платтячка чи блузочки. Бо та, дорогенна від хрещеної, вже кудись зникла... Котрась і кашемірового шарфа собі вибрала. А Тетяна Іванівна запросила ляльку, яка з рік уже прикрашала вітрину, бо її ніхто не купував – дорога була.

– І кинулись усі приятельки її відмовляти: «Ти що? – здуріла?», – переказую я маленьку розповідь. – А вона вп’ялася: ляльку цю – і все! «Яка моя Галя буде щаслива!». Так воно й вийшло. Ми з подружкою гралися у нас у хаті, як вона ту ляльку принесла! Як я скрикнула з радощів – і досі в пам’яті як дорогоцінна перлинка з мого дитинства…

Вже пізніше я зрозуміла, що то був не просто подарунок. Та лялька (я її назвала Надею – як найстаршу з двоюрідних сестер) була мені за оберіг. Вона мала порятувати мене від спокуси утнути щось таке, як мама на тому весіллі…
– Ляльки – це так важливо для дівчинки. Яке б не було життя – лялька це те, що мусить бути в домі, де є доньки…
Ми все шиємо, складаємо, наповнюємо спідниці пахощами. І говоримо про ляльок.

– А чи побутували мотанки на Новгород-Сіверщині? – запитує котрась з нас.
– Та так, – відповідає Ольга Луговська. – У Фаївці мені розповідали, що робили їх перед Іваном Купалою. І в ту чарівну ніч привішували до хвірток людям, у яких не було дітей. Це було побажання немовляти…
– А може, чари?..
– Ага, чари, – скептично посміхається наша навчителька. – Я колись сказала жартома про магію лялечки. То так відреагували, що я тепер добре думаю, як жартувати…
– А все ж ляльок з тканин було мало, – хтось повертає розмову до попереднього плину.
– Та так. Бо тканини були дорогі. І не тільки в рублевому вимірі. Кожен клаптик цінувавсь. Всі обрізочки збирались – щоб потім було чим латку накласти, торбинку яку пошити, рану перев’язати, спідницю подовжити, щось скомбінувати, на уроки праці в школу дитині дати… Чи ж до ляльок було?..

– А полотно якими трудами давалося жінкам!..
– На те, щоб ляльку змотати, треба вже був певний рівень достатку.
Того й загубилось було це мистецтво в Україні…

– А в мене на ляльки пішли вже рушники, – зізнається пані Раїса. – Не шкода. Я ж передаю свій доробок як обереги на фронт нашим захисникам-землякам. Передавала й за кордон – тим, хто на чужині вимушено живе: їм же теж треба захист рідної землі. І взагалі роблю, щоб роздарувати. Кумам, родичам, подругам…
А я думаю про те, чому вхід пішли старі рушники. Певно, праві наші мисткині-умілиці – і одна, і друга, і ось третя – що рушники треба рятувати… від скринь. Прийшла вже пора – і полотно ж тліє. То як нема їм місця десь на стіні, то хай покрасуються вишивки на гарних торбинках, на дитячих стилізованих під старовину сукенках чи на ляльках…

…Говорили-балакали, слухали поради.
– Якщо лялька задумана як оберіг, то й робити її треба з настроєм добрим і спокійним. Навіть якщо голова болить – не беріться за цю роботу, – навчає пані Раїса.
А тим часом і ляльки в найпроворніших учениць вже готові. Дружненько оцінюємо: таки ж найкраща кралечка у бібліотекарки Віри.
– Ой, а мені ж на автобус уже бігти! – спохватилась пані Раїса. – Коли півтори години збігло!.. Ой, залишилось ще одне зробити: подарувати вам ось ці ляльки!

Ми щиро дякуємо. І собі ойкаємо:
– Ой, а коли в нас такі досконалі вийдуть?!.
– А що ж – хотіли, щоб з першого разу? – усміхнулась пані Раїса.
А я підраховую: що ж ці півтори години дали мені? Майстер-клас з лялькарства – раз. Урок народознавства – два. Щемкі спогади – три. Сеанс арттерапії – чотири. І це ще не все. Умовний список розшириться, коли «народжу» першу самостійну ляльку.

Джерело: "Сіверський край"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)