Родина Білогур з Сумщини поміняла рідний дім на спокій на Чернігівщині

З рідного прикордоння Сумщини родині Оксани Білогур довелось виїжджати, бо лишатись там вже було неможливо. Обстріли з боку Росії набули такої сили й інтенсивності, що, забравши двох малих синів, Оксана Володимирівна виїхала подалі від того жаху – на Прилуччину. Тепер з мамою і дітьми живе у Малківці. Периодично до сім’ї з фронту навідується і батько родини. За ті нечасті візити сини навіть не встигають звикнути до нього, та і сам Олександр вже стомився воювати. Але тримається. Як і його дружина, яка ніколи нікому ні на що не скаржиться. Не скаржилась і «Прилуччині», коли ми з нею спілкувались. Натомість розповіла багато цікавого про життя своєї родини і людей, які змушені залишатись для росіян живими мішенями, бо їм більше нікуди подітись.

Під прицілом дронів

З Оксаною Білогур бесідуємо у сусідній з Малківкою Богданівці. У Богданівському ліцеї вона працює кухарем і завгоспом. І життя на Прилуччині починала також у Богданівці. Зараз їздить туди велосипедом з Малківки. Таких, як у неї залізних коней, під ґанком школи стоїть кілька десятків. А через дорогу стоять автівки, якими на роботу з Прилук добираються вчителі. Оксані ж їхати ближче – Малківку і Богданівку розділяють не більше півтисячі метрів поля.

Її рідний Порозок – село у колишньому Краснопільському, а нині Сумському районі Сумської області, каже, знаходиться у лісистій місцевості. До кордону з Росією – приблизно 5 кілометрів. З того боку кордону розміщене село Пороз Білгородської області. Через близькість Росії школа у Порозку була російськомовною. Там Оксана Білогур, яка народилась у 1995 році, закінчила 9 класів.

«Грабівське (село на кордоні) і наближаються до нас. Чоловік попросив кума, аби нас вивіз. Ми повантажились у «Газельку» і поїхали у Жигайлівку Тростянецького району до батьків кума. Крім мене з синами, у машині були його дружина з дітьми, подруга, бабусі. Крім водія, шестеро дітей, троє жінок і дві бабусі. Молодшому сину Тимофію на той час був рік, тож ми виїжджали з памперсами і сумішами».

Жигайлівку, згадує, вибрали, бо вона була не на трасі і окупанти туди, за всіма прогнозами, не мали прийти. «Ми приїхали туди – і ввечері вони вже були там», - розповідає жінка. Колони з машин з паливом і танків минали Хмелівку на шляху у Боромлю і Тростянець. Біля будинку, де були втікачі, окупанти зупинялись, аби заправити свої «Гради». Тоді, з жахом згадує Оксана, вони заглядали і стукали у вікна. «Ми спали на підлозі, - розповідає. – А коли вони проїжджали, все всередині трусилось».

Після закінчення дев’ятирічки у нас був вибір, - розповідає, - або йти у десятий клас у Пожню, де така сама російськомовна школа, або вчитись у Славгороді, де школа україномовна. Я вибрала Славгород. Після 11 класу вчилась у Сумах, у хіміко-технологічному центрі. Пройшла практику, працювала на заводі «Хімпром». Коли вийшла заміж, переїхала жити у село Хмелівку, яке також знаходиться неподалік кордону – за 13 кілометрів. Там ми і застали окупацію.

Коли жінка каже «ми», то має на увазі чоловіка Олександра, якому зараз 34 роки, та синів Ярослава і Тимофія, яким 8 і 4,5 роки відповідно. Зараз і школа у Славгороді, і частково Порозок розбиті. «Люди у селі є, - розповідає переселенка. – Вони повернулись з міст і живуть там, бо їм нікуди просто діватись. Але дрони не дають жити».

Загиблих, на щастя, ще не було, лише поранені. Виходить, наприклад, житель села по господарству щось зробити, а дрон вже підлітає і скидає вибухівку. Тож люди більше сидять по хатах. Через постійну небезпеку, розповідає Оксана, у Порозку немає медичної допомоги, бо швидка не може добратись. Недавно поранило її знайомого. Його всього закривавленого батько мотоциклом віз у сусідню Велику Писарівку, аби хоча б першу допомогу надали. Газу у селі немає, світло ще є. Хліб машина з Великої Писарівки розвозить попід дворами, товари у магазин його власники завозять раз на тиждень.

Змогли втекти

У Хмелівці сім’я Білогурів жила 8 років. Жила б і далі, якби не те 24 лютого 2022 року, коли у село вдерлись російські окупанти. «Спочатку ми почули вибух, - згадує переселенка. – Чоловік вийшов на вулицю, а коли повернувся, то сказав, що почалась війна. Ми зателефонували знайомим, нам сказали, що росіяни вже пройшли. Бачили окупантів і коли ходили по воду. Вони стояли і дивились на нас, але тоді не чіпали нікого», - згадує.

В один з днів окупанти пострибали у свої танки і поїхали обстрілювати Охтирку і Велику Писарівку. Цей час втікачі вирішили використати, аби втекти далі. «Чоловік попросив знайомих, вони під’їхали машиною, ми швидко повантажились, - розповідає переселенка. – Коли ми заїжджали у наступне село, за нами гнався БТР. Але ми встигли ускочити у будинок, і вони не зрозуміли, куди саме ми поділись. Після того у будинок у Жигайлівці, де ми перед тим жили, росіяни прийшли і, взявши дідуся, батька кума, на приціл автомата, забрали «Газель». Дуже його тоді налякали. Ми ж, слава Богу, встигли звідти виїхати».

Місяць Оксана з мамою Тетяною і своїми синами прожила в окупації. Спали на підлозі, але частіше у погребі. Ночами над ними літали винищувачі. «Немов, над головою, - згадує переселенка. - А тоді відкрився «зелений коридор», і чоловік сказав виїжджати. Забрала дітей, бабусю, взяла суміші і памперси – і поїхали через російські блокпости».

Евакуаційний автобус вивіз їх у Полтаву, невдовзі і там почались обстріли. У гуртожитку, куди їх поселив знайомий чоловіка, перебувати не змогли. Жили у бомбосховищі. Діти почали хворіти, лякались сирени, якої ніколи до того не чули. Через деякий час двоюрідний брат Оксани, який вивозив родину з Харкова, запропонував їм їхати в Івано-Франківську область. Там прожили у селі Перегінському Калуського району два з половиною місяця. До чоловіка, який також зміг виїхати, невдовзі прийшли з ТЦК, він пішов на фронт. «Люди там дуже хороші, нам всім допомагали, - розповідає жінка. – Але дітям не підходив клімат, вони весь час були у лікарні. На той момент росіяни вийшли з нашого села, і ми повернулись додому. Та через пару днів почались обстріли. Ми прислухались, не спали.

Майже два роки Оксана дрімала біля вікон, щоб все чути. Попервах ховались у погріб, але потім діти почали хворіти, тож спускатись туди перестали. У таких умовах Ярослав пішов у 1 клас. «Дуже страшно, коли навесні почались масові обстріли, - розповідає Оксана. – За селом, де був ставок, у якому раніше купались діти, були прильоти. Хата ходором ходила. А потім пішли розмови, що буде наступ. Ми побоялись, що нас ніхто не вивезе. Тоді і виїхали сюди до рідного брата».
Життя на Прилуччині

Брат Оксани живе на Прилуччині вже 13 років. Оселився тут після одруження. Має роботу. У травні минулого року Оксана Білогур з дітьми приїхала у Богданівку. У будинку, де поселились, не було газу і води, за нею ходили до сусідки. Ярослав вчився в онлайні, а Оксана знайшла роботу. «Перед тим ми зробили у своєму будинку у Хмелівці ремонт, і коли приїхали сюди, я зовсім не мала грошей», - згадує переселенка.

Вона сапала кавуни, збирала яблука в одного з сільгоспвиробників. Односельці кликали роботящу жінку сапати городи. Так, каже, заробила копійку і викрутилась. Стала на облік у центр зайнятості, там її оформили на суспільно-корисні роботи. Пропрацювала до зими. А потім її погукала на роботу директор Богданівського ліцею. Дала півставки кухаря і півставки завгоспа.

Поки ми з Оксаною Володимирівною говорили, діти, сказала вона, голодні не були, бо ще має напарницю. У день нашого приїзду у меню школярів були гороховий суп, котлети, гречка, свіжий салат і йогурт. Вже маючи роботу у ліцеї, жінці довелось перевозити сім’ю на проживання у сусідню Малківку. У будинку, який залишили, було пічне опалення, а родина не мала дров. Та і його власниця могла повернутись туди жити.

«І ми знайшли будинок у Малківці, - продовжує Оксана. – Його ми також орендуємо. Бабуся сидить з молодшим, а старшого сина возить у ліцей автобус. Якби був дитсадок, було б легше. У Линовицю ж возити Тимофія нікому, бо я на роботі».

У Богданівці жінка перебуває більшість часу. Добирається, як вже написано, велосипедом. Робота їй подобається. Колектив, каже, гарний, люди чуйні і добрі. У Малківці у всьому допомагає староста Сергій Крашіненко. «Завжди відгукується, - каже Оксана. – Якщо треба, надає і юридичну, і іншу допомогу. Коли потрібна чоловіча сила, присилає працівника».

Труднощам наперекір

Додому родині повертатись нікуди. Дві вулиці у Хмелівці розбиті. Через пару місяців після їхнього виїзду почали прилітати КАБи. Розбите місце роботи Олександра, школа, у яку міг би ходити Ярослав, медзаклад.

За ці півтора року, скільки Оксана з дітьми живуть на Прилуччині, Олександр з фронту приїжджав не на довго і не часто. «Дітям дуже не вистачає батька, а мені – чоловіка, - зізнається переселенка. – Ми спілкуємось з ним іноді щодня, іноді – раз на тиждень. Приїжджає раз на три місяці на вихідні. У п’ятницю приїхав, а у неділю вже поїхав. Дітей не бачить. Всі переїзди відбуваються без нього. Він – артилерист, працює на «Градах». Коли телефонує, то каже, що дуже стомився. Їм там дуже важко».

Перший раз на Прилуччину Олександр Білогур приїхав через півроку після виїзду сюди своїх рідних. І Тимофій його тоді не впізнав. І зараз діти не встигають за ті короткі два дні раз на три місяці до нього звикнути.

Оксана ж щосили намагається повернути своїм синам дитинство. Через обстріли, каже, до цього його у них майже не було, бо з будинка нікуди не виходили. Цього літа з родичами вони їздили у зоопарк «12 місяців» під Києвом, відпочивали, гуляли, а на зворотному шляху заїхали у столицю в океанаріум, де малим також дуже сподобалось. Раз на місяць жінка старається вивезти малечу у сусідні Прилуки, де вони катаються на машинках на Центральній площі і дивляться кіно у розважальному комплексі «Городок». Коли чоловік приходить у відпустку, роблять це всі вчотирьох.

Ярослав у ліцеї навчається добре, старається. Йому подобається читати. Тимофій надає перевагу мультикам і конструктору «Лего». Обидва, зізнається Оксана, хочуть бути військовими. Старший син вже багато знає про зброю і щоразу, коли спілкується по відеозв’язку з батьком, старається дізнатись ще більше.

Незважаючи на труднощі, Оксана Білогур не скаржиться на життя. «Мене все влаштовує, - каже. – У мене є робота. Я все звикла досягати своєю працею. Якщо мені щось треба, зароблю, поїду і куплю».

Хвилює її лише, каже, щоб не перестали виплачувати допомогу ВПО, бо термін скоро закінчиться. Двом дітям, зізнається, багато треба купити. Крім роботи у школі, встигає попрацювати і на городі. Його у родини 40 соток, але змогли засіяти половину. Є і картопля, і овочі для консервування.

«Дехто помилково вважає, що ВПО живуть на всьому готовому, що держава їм платить кошти, а вони нічого не роблять і лише ходять у магазин, - каже наостанок мужня, горда і працьовита жінка. – Але якщо хтось і просить гуманітарну допомогу, я ніколи ні у кого нічого не просила. Дають – дякую. Не дають – куплю все, що мені треба, сама, але просити не буду».

Післямова
Поки номер готувався до друку, велосипед, яким Оксана добиралась на роботу у Богданівку, вкрали. При цьому, Малківка – село порівняно невелике, де всі один одного знають. І добре мають знати, що переселенці з Сумщини, м’яко кажучи, не розкошують. Наразі поліція шукає транспортний засіб. Сподіваємось, що таки знайде, а злодія буде покарано.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)