«Я відчула: це все моє!» – Молода лікарка, яку війна двічі виганяла з домівки, працює у Городні

Лілія Голубєва

У Городнянському Центрі надання первинної медико-санітарної допомоги, як розповіла медичний директор Людмила Горова, нині працюють п’ять сімейних лікарів і один лікар-терапевт. Ще донедавна у закладі дуже гостро стояла проблема медичних фахівців, адже більшість сімейних лікарів були пенсіонерами. Разом з міською радою керівництво ЦПМСД наполегливо працювало над тим, щоб залучати молодих фахівців у нашу прикордонну громаду. Серед таких – Лілія Голубєва, про яку ми розповідали читачам рік тому. Нині ми знову поспілкувались з Лілією Володимирівною і розпитали про її враження від Городнянщини і роботи тут.

Нагадаємо – Лілія родом з Луганська. У 2014 році, коли на сході розпочалися військові дії, дівчина разом з родиною переїхала до Севєродонецька, який на той час був підконтрольним Україні. Лікарем вона мріяла стати з дитинства, тому обрала для навчання Луганський державний медичний університет, який згодом через бойові дії вимушено релокувався в Рівненську область. Останній рік навчання студентки випав на 2022-ий рік. Саме тоді Лілія розпочала інтернатуру в Національному медичному університеті імені О.О.Богомольця в Києві. З двох років інтернатури вона в якості інтерна працювала саме в Городні. І відтоді вона залишилась у нашому місті, щоб саме тут працювати лікаркою сімейної медицини.

Лілія зізнається, що тоді, у 2022-му, місце проходження інтернатури обрала спонтанно:
– Коли мені запропонували на вибір міста, де я можу проходити інтернатуру, мені чогось припала до душі у списку саме Городня, – каже Лілія. – Я тоді навіть не подивилась де вона розташовується. Якось саме назва мене поманила чи що. До речі, я її прочитала як ГорОдня. Тільки згодом дізналась що самі мешканці її називають Городня і що це близьке прикордоння з агресоркою росією.

24-річній на той час дівчині було страшно їхати в щойно деокупований регіон. Чернігівщина постала перед нею у тодішньому своєму зраненому вигляді – зі слідами жорстоких боїв, зруйнованою обабіч доріг технікою. Але навіть такою – зраненою, але незламною, вона Лілії дуже сподобалась.

– Я одразу закохалась у це містечко, – каже лікарка. – І зрозуміла, що хочу тут залишитись. Тому коли міська рада ще під час інтернатури запропонувала надати мені житло за відповідною програмою підтримки молодих фахівців, я погодилась. Я сама обрала двокімнатну квартиру з запропонованих, яка мені сподобалась. І зараз я тут працюю і живу офіційно, як зареєстрована мешканка громади.
Лілія Володимирівна з 1 серпня 2022 року працювала в Городнянському ЦПМСД як лікар-інтерн, а з 31 липня 2024 року вона вже надає послуги людям як сімейний лікар.
– Мене не треба було вмовляти залишитись у Городні, – каже Лілія. – З першого дня свого приїзду я була охоплена увагою, турботою і чуйним ставленням до себе колег і керівництва. З багатьма ми подружилися, а моя медсестра Надія Михайлівна Надточій – не тільки моя вірна помічниця, а ще й людина, близька мені душею, яка завжди готова і допомогти, і порадити, і підтримати. А ще ж до того я ніколи раніше не жила у маленьких містах і навіть не уявляла, що мені тут може настільки сподобатись. От просто я відчула: «Це все – моє!». А житло і виплата від міської ради як підйомні стали додатковим бонусом.

Зарплати у лікарів первинної ланки не захмарні – після всіх відрахувань на руки молодий лікар отримує десь 16 тисяч гривень. Але Лілія каже, що це не головний стимул. Вона дуже любить свою роботу і займається тим, про що мріяла з дитинства – лікує людей.

– На жаль, війна додала негативного впливу на здоров’я кожного, – розповідає лікарка. – Відзначається значний ріст хвороб, в тому числі й онкологічних. Причому іноді ми виявляємо їх під час оглядів зовсім випадково – як от чоловік прийшов пройти медкомісію, бо хотів іти служити у військо. Але мене трохи не задовольнили його аналізи. Запропонувала перездати ще раз. Результат був той же. Тоді я спрямувала його на УЗД.

І там виявили серйозні зміни, початкову стадію онкології. Людину прооперували, дуже вчасно і успішно. І він навіть таки пішов служити. Тому я всім своїм пацієнтам наголошую: регулярні медичні огляди просто необхідні, навіть якщо вас нічого не тривожить. Не треба їх робити щомісяця, не треба робити більш складні дослідження – цілком достатньо раз на рік звернутись до свого сімейного лікаря, здати елементарні аналізи.

А там вже якщо, не дай Бог, будуть якісь відхилення від норми – фахівець спрямує на подальше обстеження. Я думаю, це не складно і не обтяжливо – приділити краплину уваги своєму здоров’ю. Треба на це знаходити час і можливість, адже нам доводиться жити в непростих умовах.
Керівництво закладу і пацієнти кажуть, що Лілія Володимирівна – дуже уважний і професійний фахівець. З нею уклали декларації понад 1 500 жителів громади. Окрім прийому в кабінеті, лікарка періодично робить виїзди у села громади, в тому числі й ті, що знаходяться поблизу небезпечного кордону.

– Спілкуючись з жителями прикордоння, не можна не відзначити негативний вплив війни і специфіки території, яка є потенційно небезпечною, – каже Лілія. – Люди скаржаться на тривожність, на те, що погано сплять вночі, на пригнічений стан. Це насправді непросто – жити в умовах, коли близ села або й по селу постійно щось прилітає, гуде, вибухає. Буває – приходить на прийом людина, а в неї такий біль у очах.

Виявляється – вона втратила на війні когось із близьких, або хтось із родини вже давно є без вісті зниклим. Я кожну таку розмову сприймаю дуже гостро. Адже фізичний біль можна локалізувати, медикаментозно вилікувати. А тут, окрім медицини, ще й душевне тепло потрібне, розуміння, співчуття. Бувають і курйозні випадки: приїжджаю у село, а мені тихенько діти пацієнтки кажуть: «Ви, будь ласка, скажіть нашій мамі, що у її віці 90 років вже не можна копати картоплю, тримати свиней, бо нічого не можемо вдіяти!». Така турбота дітей про батьків тішить теплом. А що сказати людям, які звикли до важкої селянської праці протягом всього свого життя і інакше просто не можуть?

Тож якщо самопочуття дозволяє – рухатись і працювати можна. І треба. Але у поважному віці – вже без фанатизму, з урахуванням власних сил. Адже ми як лікарі, звичайно, зробимо все можливе, щоб допомогти людині подолати проблеми зі здоров’ям. Але і самі люди повинні ставитись до нього дбайливо – берегти і слідкувати за тим ресурсом, яким наділяє природа. Бо це насправді є скарб, реальну значимість якого людина починає розуміти, тільки втрачаючи його. 

Джерело: Новини Городнянщини

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)