Ягодкіним з Добропілля треба сенсорні глюкометри для дев’ятирічної доньки

31-річна Ярина Ягодкіна з Чернігова. Заміж вийшла в Добропілля Донецької області. Зараз там лінія фронту. У Чернігові родина винаймає квартиру за 8500 плюс комунальні.

— Нам дуже пощастило з ціною та людьми, які нас прийняли, — вважає Ярина. — Я швидко знайшла роботу, працюю тьютором (наставником в індивідуальному навчанні) в чернігівській приватній школі «МудрАнгелики». Андрій шукає підробітки.

— З Добропілля виїхали через примусову евакуацію. Місто стирають з лиця землі. Кожен день обстріли. Залишилося менше тисячі жителів з понад 28 тисяч, — додає Андрій Ягодкін.

У Добропіллі Ярина працювала в школі вчителькою зарубіж­ної літератури та малювання, Андрій — на шахті. У Ягодкіних двоє дітей: дев’ятирічна Ярослава та п’ятирічний Святослав.

— Ми купили квартиру в кредит, виплачували п’ять років, ремонтували, — розповідає Андрій. — Довелося все покинути.

Працював на шахті до останнього. 24 лютого о 5.00 дізнався, що почалася війна. Треба було терміново підійматися нагору. Росіяни могли обстріляти шахту. І ми б не піднялися ліфтом, лежали б, як у братській могилі.

Шахтарів відправили в неоплачувані від­пустки.

— Я думав: треба бути поруч з родиною, допомагати, робити хоч щось, — каже Андрій. — З однодумцями ходив селами, збирали все, що могли: старі берці, форму, крупи, закрутки, навіть шматок мила. Потім передавали це друзям у Покровськ. А вони розвозили допомогу ближче до передової — під Авдіївку. У Добропіллі знаки знімали, мітки замальовували. На той момент усе здавалось важливим, а потім ми зрозуміли, що це трошки по-дурному. У страху очі великі, — посміхається Андрій.

16 березня 2022 року він пішов воювати. Був на Донеччині, Харківщині. Під Вугледаром уламок влетів у щоку.

— Але засів неглибоко, сам його і дістав, — каже Андрій. — Уламок ще був гарячим. Лікарі оглянули, більше нічого не знайшли. Ще була контузія. Я продовжував службу, як міг, але довелося списатися. Якби дозволяло здоров’я, я б і зараз служив.

Після пережитого в Добропіллі в Ярослави діагностували цукровий діабет.

— Лікар сказав, що це наслідок війни. Сильний стрес спровокував діабет. У нашій родині ніхто цим не хворів, спадковості немає. Усе сталося буквально за тиждень: ще вчора дитина бігала, стрибала, а потім стала млявою, нічого не хотіла. Ми думали, просто застудилася, — зітхає Ярина. — Ясю поклали в інфекційне відділення, бо вирішили, що в неї отруєння. І ніхто не перевірив цукор у крові. Донька почала блювати, слабшала на очах. А я ж довіряла лікарю, не підозрювала страшного. Коли рівень цукру все-таки перевірили, глюкометр показав 21 при нормі п’ять. Ще трішки — і вона могла впасти в кому. Нас терміново перевезли на «швидкій» до Дніпра.

Для доньки дуже важливо колоти інсулін щонайменше три рази на день та регулярно перевіряти рівень цукру в крові. Потрібно проколювати пальці, а вони в неї маленькі і не встигають гоїтися. Показники треба дивитися до і після їди, а також уночі, бо якщо цукор падає, дитина може не прокинутися, — пояснює Ярина.

Щоб не колоти маленькі пальчики, родина користується сенсором, що цілодобово показує рівень цукру. Сенсори не завжди є в аптеці, доводиться замовляти в Україні з переплатою.

Одного вистачає лише на два тижні. Потрібно міняти двічі на місяць.

Зараз сім’я Ягодкіних у пошуках волонтерів та фондів, які можуть допомогти.

Андрію треба підробіток на вихідні, бо в будні він з донькою.

— Я навіть лишу свій номер, — каже Андрій. — 093-777-19-36.


Джерело: газета "Вість", Наталія Медведева

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)