Сосничанка Любов Клюй: «Матір свою не доглянула - буду хоч чужих доглядати»

Таким девізом живе сосничанка Любов Клюй, яка вперше у 2011 році спробувала цього нелегкого заробітку. – У мене виходить пристосовуватись до бабусь, бо в кожній я бачу свою маму. Я не бігаю від однієї квартири до іншої, шукаючи великих грошей. Як узялася доглядати, то вже до їхнього останнього подиху, – каже 72-річна Любов Федорівна. Всі підопічні киянки. У такій сфері доглядальниць називають лише по імені, тому і нам дозволила героїня так її називати. Сосничанка Люба для своїх бабусь і кухар, і медик, і подруга.

Вона міряє тиск, вимірює рівень цукру в крові, робить уколи, вводить інсулін – тобто процедури, які потрібні майже кожній людині у віці. Обов’язково проводить всі гігієнічні процедури і якщо треба, лягає в одне ліжко з бабусею, бо старенька, ніби дитина, хоче тримати її за руку. До обов’язків доглядальниці входять і прогулянки на свіжому повітрі, читання художньої літератури.
А нині Любов Федорівна доглядає бабусю із Києва у себе вдома.

– Через війну і постійні обстріли столиці я хотіла полишити свою справу і повернутись додому. Адже вийшло так, що я залишилась одна, моя напарниця, з якою ми доглядали за бабусею позмінно, звільнилася через непорозуміння. Дуже важко працювати, не буваючи вдома.
Сини бабусі не готові були шукати іншу доглядальницю, адже довіряли Любі. І тоді Люба запропонувала варіант: якщо бабуся і діти не проти, то вона забере її у Сосницю і будуть разом проживати. Всі залюбки погодились, сини навіть підвищили платню, бо ж Люба працює не позмінно, а постійно. Бабусю вони не відвідують, спілкуються телефоном.

Люба їм відсилає фото і відеозйомку. Інколи Люба проводить бабусю до церкви, благо, що проживають близько, адже дорогу долає старенька на ходунках. Апетит у неї хороший, а Люба ні в чому її не обмежує, бо добре засвоїла пораду лікаря: якщо старенька людина сита досхочу, то вона не нервує, спокійна і весела. І це факт. Попередня доглядальниця намагалася обмежувати бабусю, вважаючи, що зайві кілограми старенькій не на користь, ото і вийшло непорозуміння.

Увесь свій час Люба віддає бабусі, хіба інколи ходить за покупками. І дочка з сім’єю, і син Любові Федорівни проживають в Іспанії, чоловіка вона поховала. Тож удвох їм не скучно. Любов Клюй прожила життя, за яким можна написати не один том епопеї. Коли слухаєш її життєві круговерті, жахаєшся – якби дивитися фільм з таким сюжетом – не повірив би, сказав, це ж фільм жахів, значить все можливо. Попри важке життя, коли доводилось постійно підлаштовуватись, покорятись, Любов Федорівна не втратила людяності, чарівності. Такий висновок роблю з того, скільки гарних людей було в її житті, які завжди приходили на допомогу, як легко вона сходиться з незнайомими, їй довіряють, бо вона притягує.

Любов Клюй – не корінна сосничанка, родом із Житомирщини. Після навчання поїхала у столицю, працювала кухарем на Дарницькій ТЕЦ. Тут зустріла майбутнього чоловіка, який займався укладанням вогнетривких матеріалів. Одружилися. Підприємство молодій сім’ї надало кімнату 9 кв.м. і встановило на чергу на одержання житла. Незабаром у пари з’явилася донечка. Але після смерті його мами, чоловік вирішив повертатися у Спаське, мовляв і будинок батьківський збережеться, і робота в селі завжди буде, бо він спеціаліст «на сто». Скласти грубу коштувало 70 карбованців, піч – 140. Попит був. Та нові компанії чи, як то кажуть в народі, свій недогляд, призвели до непоправного.

Стався трагічний випадок, про який, напевно, досі не забули спащани. Любов Федорівна теж добре все пам’ятає і від її розповіді чуб дибки піднімається. Але ворушити старе не будемо. Звідтоді кожний з подружжя пішов зворотнім шляхом. Люба не могла залишатися у Спаському, хоч і чоловік там не залишився. Додому повертатись вона не насмілилась. Житла у Києві вже не було. Вона влаштувалась у будинок відпочинку, який у той час процвітав. Там директор Горєлов надав їй не тільки роботу, а й кімнату.

Працювала Люба сестро-господаркою і подружилася із Світланою Чухно, яка теж там працювала. Дівчата стали ніби рідні. Свєта забрала Любу з донькою до себе у Загребелля. Її мама працювала дояркою, дівчата допомагали. Та Люба мала підшуковувати собі іншу роботу, незабаром мав закінчуватись сезон відпочинку, та й житла не було.
Директор потурбувався і влаштував Любу на підприємство громадського харчування, а саме у кондитерський цех. Посади продавця не було, тож Люба працювала техробітницею. Дочка Іринка вже із Загребелля пішла до 1 класу у Сосницю. Далеко, та й совість треба мати, доки жити у людей.

Знайшла Люба у Сосниці на Покрові квартиру. Пам’ятає, господарка Катерина Захарівна каже: «З цієї квартири ніхто не переходив на іншу, всі вже йшли у власне житло». То були ніби пророчі слова, бо так з часом все й сталося. А тоді Люба мала на зиму привезти собі дров, бо хто ж квартиру натопить! Світлана знову підказує подрузі, де взяти дров – вона знайомить Любу з лісником. На той час він вже був розлучений і старший за неї на 14 років, тобто Любі 28, а йому 42. Це стало причиною непорозуміння свекрухи, яка вважала, що попередня дружина сина покинула, бо була молодшою за нього на 10 років, а ця, казала вона, профура. Так і жили – вона на квартирі вже з сином, якому він став справжнім батьком, а він жив у Лозовій.

А у травні 1982-го після капремонту відкривають кафе «Юність», куди Любов Федорівну беруть працювати барменом. Це було її єдине місце роботи допоки існувало кафе.
Є таке прислів’я: не було би щастя, якби нещастя не допомогло. 1986 рік. Трагедія на Чорнобильській АЕС. Не тільки ліквідатори були задіяні на приборканні стихії. Кухарі Сосниччини по черзі 2 тижні працювали там. Любі випало у червні потрапити на вахту не на 2 тижні, а на 3 місяці. Дітей в цей час вона відвезла до мами на Житомирщину, як після стане відомо, у місто з найвищою радіацією – Коростень. За відданість справі Любов Федорівну нагородили листом-подякою голови облспоживспілки та преміювали грошима у сумі 120 карбованців.

Після повернення товариш сім’ї Анатолій Чабак пропонує їй заселятися у його квартиру, бо він виселяється у новобудову. – Мене тоді ганяли, як паршивого кота, – пригадує Любов Клюй. – Кажуть: звільняй квартиру, треба заселити ліквідатора ЧАЕС. А я що не така, як ліквідатор? І не звільнила.
Пізніше все устаткувалося і Люба з чоловіком викупили дві інші квартири у цьому будинку на Покрові, де вона проживає і нині. Життя набирало обертів. Люба металась між роботою у Сосниці і господарством у Лозовій, почасти наглядала додому, де проживав вже дорослий син.

Свекруха, яка не пускала Любу на поріг (хіба що коли треба було білити, прати та вішати фіранки), померла, залишивши 2 корови, коня, без ліку індиків, кіз. Чоловік нічого не хотів збувати, бо кінь – то його подарунок від лісництва, корови – то материна пам’ять, хоч поратись йому було ніколи, робота серйозна у лісника, ненормативна. Люба справлялась із усім і велосипедом мчала на 8-му годину відкривати кафе «Юність», а після 17-ї знову поверталась велосипедом у Лозову.

До слова: нині жінка ходить пішки. Каже, що для неї всі, хто їде велосипедом, – нещасні люди. Як пригадає той кошмар, здригається. Але вважає, що людьми керує доля і як сталося, так мало бути, бо це все життя і однакових правил не буває. І не треба ніколи забувати, що бумеранг існує. Закрилося кафе, Люба залишилася без роботи і повністю занурилася у господарство, городи.
Працювала від зорі до зорі, чекала чоловіка з роботи, навіть якщо він повертався о 3-ій ночі, мала подати йому їсти та ще й не просто слухати його «промови», а й їсти разом з ним.

Якось їхній Буян втік до Лавського табуну. Подзвонив голова колгоспу, жаліючись, мовляв кінь покусав його коней. Як же забрати Буяна? Господар не міг до нього підступитися. А Люба – добра душа – була впевнена, що кінь до неї сам підійде. Чоловік не повірив своїм очам, коли тільки Люба промовила «Буян», як гривастий стояв біля неї.
Люба луками повела Буяна із лав у Лозову, а чоловік сів у машину і поїхав додому. Після цього випадку він нарешті погодився продати коня, покупці швидко знайшлися із Волинки. Може, і тепер Буян служить тим господарям.
У 2004 році Любу зустріла Віра Авраменко – колись вони жили поруч, а на той час працювала у Криму. Вона, дивлячись на Любу, не приховувала своїх емоцій. Красива доглянута колись жінка нічого не планувала, їй нічого не хотілося. Хустка, калоші, жодного вогника в очах… «Кидай усе і їдемо зі мною», – казала Віра. «Вже 50 років», – відповідала Люба. Та враз прийшло просвітлення, Люба чим скоріш збиралася в дорогу.
«Ні, ти не поїдеш! – казав чоловік, – грошей нема, хіба дам 20 гривень».

Чоловік не жартував. На дорогу дав 20 гривень. Але Люба навіть не знала скільки коштує квиток, бо його купила Віра і зять Вірин відвіз їх у Мену на потяг. 1 березня приїхали, 7 влаштувалась на роботу, а 13-го передчасно помирає Любина мама, яка проживала у старшої дочки у Харкові. Треба їхати. А за що? Люба знімає з себе золотий ланцюжок з кулоном і продає за 150 гривень. Купила його Віра. А потім роздумалась – не встигає доїхати, маму вже захоронять. Віра повертає покупку.

А в душі Люби настає порожнеча. Сестри казали, що мама нікого так не ждала, як Любу. Все перепитувала чи не приїхала Люба. Маму похоронили у Чугуєві, звідти зять, а нині там пекло, може вже й могилки нема.
Ото й бачить Люба у кожній чужій бабусі свою маму.
Довго у Криму Люба не затрималась, треба було терміново повертатися додому за сімейними обставинами, потрібна була її допомога доньці. Дочка Ірина мала їхати в Іспанію, а внучку Валерію гляділа бабуся Люба.

У 2011-му мама вирішила провідати дочку і поїхала в Іспанію. І навіть за короткий час перебування, вона там знайшла собі підзаробіток. У 2013-му семикласниця Валерія теж виїжджає до мами. Там, у Барселоні, вона закінчує школу, здобуває професію. Нині їй 25 років. Є у неї і сестричка Еріка, якій уже 16 років. У бабусі Люби є і третя внучка Христинка, дочка сина, яка живе у Сосниці.
Люба вдома не затримується. Кума-спащанка, в якої на той момент у Києві, а саме на вокзалі, було 4 торгові точки, запрошує її на роботу.

Робота цілодобова. Люба влаштовується туди на роботу і своїх подруг-сосничанок. І Світлану, в якої вона жила у Загребеллі, і Валю Чаус, і Ларису Бадерик. По 16 годин на ногах – це дуже важко. Там же, у складі на вокзалі, відпочивали і знову брались за роботу. Всього 16 продавців працювало у куми-Наталії. І зарплата була достойна, на той час 4 тисячі гривень. А ще роботодавець заохочувала подарунками, скажімо на великі свята вона всім давала по 500 грн., а на день народження тисячу.

4,5 року пропрацювала там Люба, а у вихідні від магазину дні доглядала за бабусею. Гроші були не зайві, адже у придбаному будинку треба було робити ремонти. Всього проробила 4,5 роки. А потім вимушена була повертатися, чоловік потребував постійного нагляду. У день похорону, у Лозовій, прийшло його проводжати багато люду. Люба здивувалась і розчулилась, коли побачила Наталію, в якої працювала у Києві. Допомагали Любі її подруги, адже на гарячому поминальному обіді у селі було 120 чоловік.

Що казати: як чоловік, він був дещо деспотичний, як батько, турботливий, а як фахівець у своїй справі незамінний і як товариш теж мав авторитет і повагу. «Його можна зрозуміти, адже на його долю випало багато життєвих випробувань, починаючи з дитинства. Я вже була третя його пара», – пригадує жінка.
Люба багато складає віршів, не записує їх, всі римуються у неї в думках і зберігаються в пам’яті. На могилі у чоловіка викарбувані ось такі її рядки:

Іду до лісу стежкою в’юнкою,
Дивлюся в небо – журавлі летять.
Дерева тут посаджені тобою,
Дуби й берізки листям шелестять…

Є вірші про Героїв Майдану, є вітальні рядки для ювілярів, які саме відображають їх життя і побажання, є до трагічного випадку, який стався із Станіславом Савченком. Її вірші – це не просто короткі 4 рядки, а це справжні шедеври, які варто записати і зберегти хоча б для дітей та внуків. Любов Федорівна працювала позмінно з багатьма сосничанками, які теж доглядають за старенькими бабусями. Між собою вони одна одну підміняли. Всі підопічні Люби дісталися їй за рекомендаціями від попередніх господарів, з якими Люба досі не втрачає зв’язку і всіх називає поіменно. Навіть ті, хто у війну виїхали за кордон, звуть її до себе.

Та Любов Клюй – справжня патріотка України і якби було бажання, то вже б давно поїхала до дітей у Іспанію і там працювала. Вона разом з дітьми багато зробила для доставки гуманітарного вантажу із-за кордону для українців. І навіть всю свою пенсію, яка накопичувалась у Надрабанку (!) і яку знайшла вже після розпаду цього банку через «гарячу» лінію Нацбанку, перерахувала на ЗСУ.
І стає прикро при згадці, коли на початку війни їй в аптеці не продали хоча б корвалолу, прикриваючись тим, що треба брати дозвіл у голови громади. Коли орки йшли від церкви і постукали їй у вікно, гукали і освітлювали всі кімнати, Люба одна-однісінька у чотирьох стінах не знаходила собі місця, хіба то був не страшний стрес!

Всі підопічні Люби – це цікаві особистості, всі вони колись працювали на високих керівних посадах. І зазвичай все розповідають своїй Любі, згадують.
Був випадок у Конче Заспі, коли бабуся, проживаючи у квартирі внучки, дуже хотіла до сина у Тернопіль. Через зайнятість ніхто не міг виконати бажання старенької. Люба, прийшовши її доглядати, щодня бачила, як вона плаче. Ну хіба це проблема? Вона із власної ініціативи везе потягом бабусю у Тернопіль.

Зустрічав бабусин син. Він свого часу закінчив консерваторію і був продюсером у Дмитра Гнатюка та працював з іншими зірками. І його мама працювала помічником начальника залізничного вокзалу у Тернополі, а батько був директором м’ясокомбінату. Нині син навідується до Люби, був тут минулого літа, допомагає. А інші діти в нагороду за гарний догляд за їхніми мамами роблять екскурсії видатними місцями.
Нині Люба доглядає за киянкою Лідією Максимівною у своєму будинку у Сосниці із 27 травня 2025 року. 30 жовтня бабусі виповниться 86 років.

На іменини до неньки приїдуть сини – старший з першого дня волонтерить, вивозячи із окупованих територій людей, тварин, доставляє вантажі. Менший син підприємець і теж волонтер. Любов Федорівна залюбки накриє вишуканий святковий стіл, це вона вміє. Любов Клюй виконала свою місію. Вона доглянула 8 бабусь. Тож міцного Вам здоров’я, шановна Любов Федорівна, тільки хороших людей на вашому шляху. Хай ніщо і ніколи не затьмарить Вашу доброту і чуйність, а все те, що Ви зробили, повернеться сторицею.

Джерело: «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)