Історія родини з Чернігівщини, що не зрадила рідної землі

Віктор Марченко

У кожного своя доля. Та перші сторінки життєвої історії сільського хлопчини Віктора Марченка із Слобідки Талалаївського району були схожими із багатьма його ровесниками. Школа, навчання в професійно-технічному училищі. Вибір хлопця впав на професійний навчальний заклад у Куликівці, який щойно відкрився, і там готували фахівців на зерноочисні машини, котрими на токах колгоспів доводили вирощене на полях зерно до потрібних посівних кондицій. Відучився Вітя, приїхав у рідне село, та роботи за спеціальністю для хлопця не знайшлося. І тут стала в нагоді професія, котрою він оволодів, ще навчаючись у школі. Як і багато його ровесників, по закінченню десятирічки він отримав ще й права тракториста, тож сів за кермо трактора, став обробляти колгоспні поля. Хоч і молодий був, та до діла завзятий, відповідальний і виконував свою справу на совість. Він любив землю, йому подобалося трудитися на безмежних ланах рідного села.

Мабуть, саме тому десь через два з половиною роки роботи в колгоспі його направили навчатись у Полтаву у сільськогосподарський технікум, котрий готував, поряд з іншими фахівцями, керівні кадри середньої ланки для села із спеціалізацією агрономія. Відучився, став дипломованим. Направлення отримав у передовий радгосп імені 50-річчя Великого Жовтня Талалаївського району. Йому доручили керувати другим відділенням радгоспу, яке було у Основі, сусідньому селі з рідною для Віктора Слобідкою.

А потім відкрилась його нова життєва сторінка і розпочала вона мережитись з 1 серпня 1989 року, коли він перебрався на Срібнянщину і став працювати агрохіміком та керівником бригади овочівників у іванківському колгоспі “Перемога”. Головою колгоспу тоді працював Микола Глущенко. У ті молоді щасливі роки зустрів він тут свою долю – свою Людмилу, вчительку місцевої школи. Незабаром народився в них синок Саша.

Лихі дев’яності залишились у пам’яті старших людей своєю непевністю, нестабільністю, часом розчарувань і бідності. У Іванківцях, як і всюди в Україні, розпався колгосп, а через деякий час закрилась сільська школа. Де знайти вихід із такої, здавалось, би безвиході? Як реалізувати себе, щоб знайти хоч якусь опору? З чого починати новий день? І хоч були вагання, та все ж на сімейній раді вирішили робити те, що вміють, що для них, дітей села, звичне з юних років. Вирішили Марченки працювати на своїй землі, вирощувати овочі, забезпечувати ними себе й інших.

Були в них бажання і досвід, а земля завжди годувальниця для сільських людей, особливо для тих, хто хоче її обробляти. Дуже підтримав у цьому рішенні зятя і доньку батько Людмили Василь Сидорович Куліненко, досвідчений господарник, котрий свого часу керував іванківським колгоспом, а в дев’яностих роках викладав агрономію у Дігтярівському професійно-технічному училищі.

На календарі 1995 рік. Тотальні безгрошів’я і гіперінфляція. Коштів у родини не було, техніки обробляти землю теж. Але у Віктора Івановича був п’ятирічний досвід роботи овочівником, любов до землі, надзвичайне бажання знати і вміти більше. Чомусь вже тоді був переконаний, що земля віддячить йому сторицею. Віктор Іванович пригадує події тридцятирічної давності:

“Заклали ми у затишному сонячному місці свій перший парник. Викопали чималенький котлован, забили його перегноєм, засипали зверху землею, посіяли рано навесні насіння овочевих – капусти, помідорів, перцю – накрили рамами із склом, а зверху утеплили так званими матами, плетеними з осоки. Планували того року поки що випробувати свої сили, набути досвіду, так що не замахувались з обсягами. Дай, Боже, щоб виростити для себе. А там життя покаже. Розсада виросла на славу: міцна, загартована. Вистачило не тільки собі, а й поділились Марченки із ріднею, знайомими, друзями. Наступного року у них уже було забито три таких парники, щоб було що реалізовувати на ринку.

Їхні старання, хоч і приносили в перші роки самостійного господарювання незначні кошти, але головне у них з’явилась впевненість, що вони роблять потрібну справу, що зможуть робити більше і матеріально не бідувати.

У ті роки десяток рослин розсади капустин, помідорів, перцю коштував 50 копійок, а скільки в ці рослинки було вкладено праці і матеріальних затрат! (Для порівняння, цьогорічні ціни на розсаду були в 100 разів вищі). Хоча хто його знає, як і порівнювати сьогоднішні ціни з минулими? Так було аж до 2000-го року.

А потім не стало коней, не стало перегною для парників, та й часи прийшли зовсім інші – в продажі з’явились агроволокно, поліетиленова плівка, накриваючи якими дуги парника з меншими фізичними зусиллями можна було вирощувати розсаду овочевих культур. Теплиці щороку додавались на присадибній ділянці Марченків, розсада потребувала багато часу і старань, але щовесни Віктор Іванович з родиною засаджували овочевими культурами ще й двогектарну площу своєї землі, отримували на ній гарні врожаї. Стали реалізовувати овочі на ринках, здавати свою продукцію в ресторани, кафе.

Ще років п’ять-шість років тому подружжя Марченків висаджувало по 10-15 тисяч рослин капусти, 3 тисячі помідорів, 1,5 – солодкого перцю, 1 тисячу рослин баклажанів. Так що було де докласти рук. Працювали на овочевих ділянках зранку й до вечора самі, допомагали діти, рідня, надавали роботу односельцям.

А потім прийшов ковід, за ним війна. З’явилась проблема збуту продукції. Та й роки йдуть нестримно вперед, і вже того Віктор Іванович та Людмила Василівна не подужають зробити, що було з десяток років тому. А серед односельців майже не залишилось кому працювати на овочевих плантаціях, навіть за хорошу платню. Постаріло село...

Більшу частину своєї землі тепер родина Марченків здає в оренду сільськогосподарському товариству. Господарюють на чималій присадибній земельній ділянці і на ній сповна вистачає турбот у працьовитої родини овочівників. По вихідних приїжджає з підмогою донька Юлія.

– Наразі, – розповідає про сьогоднішні овочівницькі турботи Віктор Іванович, – ми висаджуємо по 3-4 тисячі рослин капусти, по півтисячі перців і помідорів, засаджуємо морквою 5-7 соток землі, 10 соток цибулею. Є до чого рук докласти. Та основне не тільки посадити, а їх потрібно доглянути, обробити від хвороб та шкідників, вчасно полити (облаштований полив, вдома є свердловина). Потім вчасно зібрати, частину переробити, реалізувати.

Важливим для отримання якісної продукції овочевих є вибір насіння. Віктор Іванович закуповує насіння виключно голландської селекції. Це обходиться дорого, але у нього є тверда впевненість, що затрати окупляться сторицею. Виняток робить хіба для помідорів. На його думку не всі сорти помідорів голландської селекції мають високі смакові якості, хоча мають прекрасні товарні властивості і хорошу транспортабельність.

Тож досвідчений овочівник іде своїм, вже перевіреним часом шляхом. Закуповує декілька сортів помідорів вітчизняних сортів, випробовує їх на своїй ділянці на врожайність, а головне – смакові якості, і з найкращих з них збирає насіння, щоб наступного року виростити розсаду.
Чоловік розповідає, що садили на своїй присадибній ділянці капусту різних сортів і голландської, і вітчизняної селекцій, але після багаторічних спостережень прийшли до висновку, що “Агресор” серед неї – безперечний лідер. Щороку гарна родючість, має високі смакові якості. Капуста ця смачна в квашенні і при виготовленні голубців. Хороше зберігається і може в урожайний рік порадувати качанами вагою 5-7 кілограмів. До речі, цього року саме такі капустини виросли в нього на городі.

– Тож, незважаючи на високу ціну насіння, – каже, – на цьому не економлю. Беру насіння овочевих у вже перевірених часом фірмах і ніколи на його якість не скаржусь. Буває, люди підходять і бідкаються, що купили насіння ніби й відомого сорту, а врожай нікудишній. Що ж, трапляються ще й шахраї.

Розмовляли з Віктором Івановичем зранку в понеділок.

– Саме збираюсь шаткувати капусту на ринок у Срібне, – сказав. Від постійних покупців його квашеної капусти не раз чула відгуки про надзвичайний смак цього корисного продукту. Чомусь люди впевнені, що у Віктора Івановича є свій, особливий секрет.

Він є?

– А ніякого секрету тут немає. Щоб приготувалась капуста, потрібно днів чотири. Саме тому й готую її в понеділок, щоб була смачна на п’ятницю торгувати на Срібнянському ринку. Причому, шаткую її, тру моркву і солю завжди сам. Десь чув, що саме чоловік повинен капусту готувати. Дружина допоможе лише моркву начистить. Це й є мій перший секрет. А інший – треба багато моркви. Моркву завжди саджу солодких сортів, голландську, отож вона й додає смаку. Бродить капуста у теплому місці. Перед тим днем, як везтиму продавати, – виношу її в холодне приміщення.

Кожного разу роблю цю, здавалось би, монотонну справу, з бажанням, хоча доводиться готувати капусту два рази на тиждень. У понеділок – для Срібнян, у вівторок для жителів Варви, бо ринок там у суботу. Буває, робимо з капусти та моркви голубці, корейську моркву.

Хоч зима, хоч весна, хоч літо чи осінь плаче за вікном дощами-сльозами – у Марченків один розпорядок дня. Завжди, навіть пізно восени чи взимку, починається день для них о 6-ій і закінчується о 22-ій чи 23-00-ій. Всі справи роблять дружно.

Чимало клопотів біля домашнього господарства - тримають корову, свині, птицю. Раз на тиждень перероблену молочну продукцію вивозять у Варву на ринок, тож біля неї Людмилі Василівні багато роботи щодня. Та і Віктор Іванович ретельно готується до кожної поїздки торгувати домашньою продукцією. Каже, що перебирає овочі, щоразу відбирає найкращі, враховує попит покупців.

Здавалось б, поважні роки, нелегке сільське життя. Вже й важко, але звикла до цих щоденних турбот родина Марченків й інакше не може. Поки сили є вони точно без роботи не сидітимуть. Не всидять. Краще щось робити, аніж здаватися в полон старості і болячкам.

І справжніми рятівниками від болючих думок про війну чи якісь інші негаразди є Людмилині квіти. Про них може безкінечно розповідати не тільки господиня квіткового царства, а й Віктор Іванович.

– Ви приїдьте навесні – у нас відразу розквітають тисячі тюльпанів, а влітку – лілії і троянди, восени – хризантеми. У нас не двір – квітник, справжнє диво природи, яким дуже дорожить моя Людмила, – захоплено ділиться Віктор Іванович.

Не тільки квіти, а й робота на овочевих грядках, яка віддячує сторицею, багатими врожаями, рятує їх від тривожного сьогодення: вже третій рік їхній син Олександр воює, служба в нього нелегка, у самому пеклі війни. Як його виглядають в рідних Іванківцях, за ним щодень, щомиті мандрують думками тато, дружина Віка, синочки Рома та Єгорка, пильнують материнські очі.

І найбільшою втіхою для дідуся і бабусі стають ті миті, коли в гості з Києва приїжджають до них внучатка з невісткою.

Кожна людина на землі має своє призначення, головне – знайти для себе справу свого життя. 30 років тому родина Марченків з маленького села Іванківець написала першу стрічку на новій сторінці своєї біографії і ні разу з того часу не пошкодувала про це.

Буває важко, буває, відпочити дуже хочеться. Але куди ж вони без своїх овочевих плантацій? Приходить новий день, нові турботи і де ті й сили беруться!

Днями Віктор Іванович Марченко зустрів свій 61-й рік з дня народження. До численних привітань родини, друзів приєднується редакція газети “Срібнянщина”. Бажаємо, щоб ще довго здоровилось, любові і пошани вам, а праця на землі давала щедрі плоди. З роси й води, вам!

Джерело: газета «Срібнянщина», В. Петренко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)