100-річна ювілярка Ганна Мироненко на свій ювілей пироги спече сама

Ганна Мироненко

Не дивуйтесь. Ганна Мироненко проживає одна і коли їй «запахнуть» пироги – приступає до роботи: вчиняє тісто і цілий день вовтузиться, ставлячи по черзі пироги у духовку. А потім пригощає сусідку і всіх, хто до неї приходить на лавочку. І паску вона пече щороку.

Сторічна бабуся дивує на кожному кроці. Скажімо, якщо їй треба щось зашити, нікого не просить, бо не довіряє – сама без окулярів вставляє нитку у голку і шиє. А якщо дочка, навідуючись, береться допомогти матері, каже, що вона не правильно зробить, сама краще зашиє. А на городі у неї зараз, пізньої осені, ні зілини – урожай зібрала і все зілля вирвала вручну.

11 листопада святкуватиме свій 100-річний ювілей сосничанка Ганна Іванівна Мироненко – людина веселої вдачі, роботяща, активна. Її життя сповнене важкої праці.

У її батьків було 4 дочки. Батько рано помер, а мати сама як могла, так і ростила своїх кровинок. Ганна в школу майже не ходила, хіба що у 1 клас. Навчилась читати, писати, рахувати і пішла людську худобу пасти. Декілька років працювала на торфу, а решту років провела у колгоспі, працюючи то по наряду, то була кухарем. Стажу мало заробила, бо писала його на матір.

На жаль, подружнє життя було дуже коротким. Побрались Ганна Іванівна й Ілля Гнатович у 1950-му році. Нажили трьох діток: двох доньок та сина 1957 року народження. А незабаром чоловік дуже захворів і помер, ще старші діти й до школи не ходили. Добре, що Ганна жила із свекрухою, то вона й допомагала їй ростити дітей.

Непосидюча Ганна встигала ще і щітки із осоки плести. Живе вона біля річки, а колись осоки було повно, тільки не лінуйсь жати серпом. Принесе снопи додому, висушить, потім приступає до роботи. Тоді багато берегов’ян щітки плели та продавали. І Ганна Іванівна їздила із щітками у Мену на базар, у Бахмач, Новгород-Сіверський. Коли їхала у Чернігів, то брала ще продавати картоплю, у місті її добре розкуповували. Увесь товар несли з В’юнища у кошиках на плечах до автобусної станції, рідко було хто підвезе. Дітей поблизу не було.

Старша Валя проживала із сім’єю у Чорнотичах (на жаль, вже покійна), Наташа 1953 року народження, вивчившись на кухаря, теж покинула батьківський дім і подалась до столиці. Найменшого сина Володю життя закинуло аж на Північ Росії, вже років 5 нема з ним зв’язку.

А ще бабуся багато плела мережива на рушники, простирадла. Довго в’язала круги на підлогу та на стільчики, ще й досі ті круги служать бабусі, на лавочку їх виносить. Нині вона сама собі готує страву. Свого часу провела газ. Ніколи не забуває закривати вентиль на трубі.
Суп, борщ, капустяники – її звична їжа. Для годиться, цікавлюсь рецептом капустяників, і бабуся починає розповідати: варить картоплю, зціджує, товче, додає яєчко, борошно і ліпить пиріжки, всередину кладе капусточку. До речі, вже господиня її заквасила.

Зранку, за звичкою, вона застеляє постіль, вмивається і чистить зуби. Свого часу, років 20 тому, вона не лінувалась і ходила в лікарню та зробила собі зуби. І нині їсть усе, не соромиться посміхатися.

Коли діло дійшло до фотографування, то бабуся вийшла на своє подвір’я і сказала забрати від неї палицю, додавши, що вона їй не потрібна.

Пам’ять у Ганни Іванівни іноді пропадає, буває заговорюється. Але коли їй нагадуєш про яскраві моменти життя, то швидко все пригадує і називає поіменно всіх своїх подружок-берегов’ян.

– Збирались ми у Вірки Удодихи, що на кутку жила, хата у неї велика. Всі любили співати, у козла гуляли. Кожного року ходили із звіздою. Якось у Чащах і заночували.
– А мене ви пізнали? – цікавлюсь.
– А чия ти?
– Я Антонинина, – кажу.
– А… Антонину знаю і її сина Володю. Вона теж робила щітки, з нею бувало їздили на базар. І щедрували разом, вона виводила. Знаю, знаю, – зраділа Ганна Іванівна.

А пісні Ганна Іванівна теж не забуває. Часто, сидячи на лавочці, а вона виходить влітку щодня, співає, чути добре, не соромиться перехожих.

Ганна Іванівна не дивиться ні телевізора, не має телефону. Дочка Наталія зв’язується з сусідкою і запитує про матір. А сусідка щодня заходить до Ганни Іванівни, коли треба – передає показники лічильників та платить за газ і світло.

Ось така 100-річна сосничанка. Дай Боже, щоб і після сторіччя Ви, шановна ювілярко, так вправно себе обслуговували. Світла Вам, людського добра, радості, щастя, здоров’я і оптимізму.

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)