«Скоро застрибну в протез, а донька його розмалює. Ходитиму! І нове життя увійде у свою колію», - поранений захисник Женя Боюнець

Воїн і захисник Євгеній Боюнець на війні з 2022 року, майже із самого початку бойових дій. Клята протипіхотна фугасна міна "Пелюстка" дістала Євгенія цьогорічного серпня... Тепер Женя чекає. коли настане час приміряти протез на ногу. А головне, він не втрачає сили духу. Не любить, коли співчувають. Бо впевнений: часто буває набагато гірше. Тому треба рухатися до кращого.

Євгеній Боюнець: "Протез має стати продовженням ноги. Усе це, звісно, індивідуально. Наразі можу походити години дві – й відчувати біль, або загалом буває незручно. Але треба рухатися, розвиватися, тренуватися. Це процес серйозний і довгий".

– Женю, звідки ви родом?
– Я з Полтавщини, з Миргородського району, селища Комишня. Це недалеко від Миргорода. Там я народився, одружився. Моя дружина Антоніна також із Миргородського району. Її мама живе за 80 км від нас. Батьки мої – в Комишні, є ще дві сестри – Тетяна й Олена, старші за мене на 7 і 5 років. Тетяна живе в Харкові, Олена поруч із усіма на Полтавщині.

До речі, я і мої сестри закінчили у різний час Харківський національний аграрний університет імені Докучаєва. У війну виш переїхав до міста Кам'янець-Подільського на час воєнного стану, хоча його основна база залишається у Харкові. Бо під час обстрілів постраждали лабораторний та навчальні корпуси, гуртожитки...
Сестри вчилися на землевпорядників, а я – лісник, закінчив факультет лісового та лісопаркового господарства. До речі, у відомому парку, який нині називається – Центральний парк культури і відпочинку – я проходив практику, а у вільний час ми з товаришами ще й підпрацьовували.
Харків – таке красиве місто. Сучасне. Своєрідне. Мені дуже шкода, що він постраждав від обстрілів. Куди там тільки не прилетіло. І в парк, і до зоопарку... Попри все, такі локації відновлюються.

– Твої рідні за тебе дуже переживають...
– Як отримав поранення, всі мені телефонували, підтримували. Бо, щойно мене евакуювали і привезли до стабпункту, а я був при тямі, то попросив у медсестри телефон і подзвонив дружині.
Як усе сталося? Тоді вихід у мене планувався недовгим, я йшов на добу чи дві. Не на позицію, а – евакуювати пораненого із зони. І сам отримав поранення. Дронів якраз залетіло неміряно. Я відступив до дерева, аби трохи сховатися. І наступив на «Пелюстку»... Мені пощастило, бо хлопці дуже швидко надали першу допомогу, стабілізували. До речі, того пораненого хлопця теж врятували.
Спочатку у мене був період шокового стану, не міг нічого робити руками, вони тряслися. Думок у голові взагалі жодних, просто хочеться жити.

За півгодини це практично минулося, тож я почав пересуватися, допомагати хлопцям...
Як я потрапив на війну? Тоді ще, на початку, не розсилали повісток. Був список осіб, хто підлягає мобілізації, який відправили на селищну раду. Я пройшов комісію. 8.08.2022 пішов служити. Цікаві цифри, правда?
У Полтаві була "учебка". Починав службу я з Одеси. Потім служив у багатьох місцях. Недовго – на сході. Згодом уже – на Сумському напрямку.
Були відпустки. Бачився з дружиною, дитиною, батьками. Робота солдата проста. 20 хвилин на збори і в путь-дорогу.

– Одразу потрапили до Чернігівського шпиталю?
– Спочатку був у Сумах, мене там стабілізували після ампутації 20-го серпня. За кілька днів приїхала дружина. Тоді я вже був веселим. Приїжджали і батьки – тато Леонід Олександрович і мама Валентина Анатоліївна. А потім мене перевезли до Чернігівського шпиталю. До Чернігова дружина приїжджає раз на два тижні. Донька Аліса, якій у березні буде 5 років, побачила мене через місяць після поранення. Її дружина підготувала, тому Аліса не злякалася, до того ж, у шпиталі вона швидко освоїлася, роззнайомилася. Рідні дуже переживали моє поранення, мені навіть самому доводилося їх заспокоювати.
– Женю, коли повернетесь до цивільного життя, де плануєте працювати?
– Не знаю, чи зможу із протезом працювати за фахом. Адже пересування лісом буде проблематичним. Міркуватиму....

– Які ваші відчуття на війні, коли ви були в строю?
– Розумів, що треба захищати свою землю, рідних. Зізнаюся, були моменти. коли думав про дім і хотілося додому – у нас дуже гарна родина... На початку лікування різне спливало на думку. Коли шоковий стан, думок немає взагалі. І страху немає. Дивно... Але згодом заспокоївся, відійшов. Війна. Життя минає. Усе не просто.

– Як вам перебування у Чернігвському госпіталі?
– Мені дуже подобається і лікування, й сама атмосфера. Я тут із 23-го серпня. Колектив гарний, персонал дуже опікується всіма пораненими. Як кажуть, і словом, і ділом. Головний реабілітолог госпіталю Ігор Борисович Шамаков дуже підтримує нас. Спонукає, розповідає дуже дохідливо, як треба працювати в реабілітаційному залі. Він іще гарний психолог. Не дає сумувати. А пані Світлана, яка робить масаж, має, здається, чарівні руки. Загалом, тут дуже серйозно займаються реабілітацією. У мене – і масаж, і фізичні навантаження, вправи, розминки. Було було п'ять операцій. Тепер треба дочекатися протезування, бо культя зазвичай заживає довго.

Лікування продовжу в реабілітаційному центрі Чернігівської обласній лікарні. Спочатку буде тимчасовий протез, на якому вчитимусь ходити. А коли вже все повністю заживе, шкіра стане еластичною, робитимуть постійний протез.
Із таким пораненням, як у мене, треба вчитися робити багато речей наново, звикаючись із новим життям. Маю сказати, ілюзій, щойно мене поранили, не було. Люди намагаються жаліти, а я не хочу жалості. Я вижив. Мене врятували. Життя триває.

Мрій багато, буду йти до них потроху. Хлопцям, які отримали такі поранення, хотів би сказати, що розкисати не можна. Потрібно завжди рухатися вперед. Не жаліти себе. Адже війна не вибирає. Багато хто думає, що могло би бути й краще. А можна думати протилежне – могло би бути набагато гірше...
Ми підтримуємо одне одного з дружиною. Це поранення таке, що треба пристосовуватися до реалій, вчитися робити багато речей. Я одразу після поранення зрозумів, що на мене чекає. І вирішив, що з цим треба та можна жити.

– Ви були в залі госпіталю на демонстрації документального фільму "Друге дихання", де четверо українських воїнів (один із них – чернігівець), усі з них втратили ногу на війні, й одна смілива снайперка, здолали підйом на Кіліманджаро – найвищу гору Африки. Які ваші враження?
І ще одне. Я постійно міркувала, як ви із Сашею, у якого ще складніша історія з ампутацією, підніметеся самотужки на третій поверх, аби побачити фільм. Думала, добре, якщо є ліфт. Дивлюся, а ви вже в залі...
– Та ми тільки з візочка зістрибнули, то вже почали рухатися. До візка не треба звикати. Краще майже одразу вчитися ходити. Візок – це поки болить, поки операція за операцією. Треба помучитися ходінням, зате потім буде легше.

– Женю, я коли вас бачу в шпиталі, ви завжди на позитиві.
– А як інакше? Маємо те, що маємо. Звісно, шкода. Ступив би на 10 сантиметрів убік під тим деревом, і нічого би не сталося. Але треба наразі виходити з того, що є.
Коли буду в реабілітаційному центрі обласної лікарні, приїде дружина... А як запротезуюся, поїду до родини. Проте треба ще довгувато чекати, поки заживе. Перестане свербіти нога. Потім буде тимчасовий протез, на якому я вчитимуся ходити. А коли повністю все заживе, затягнеться, буду "взувати" справжній зручний протез.

Я розумію, як тяжко було рідним. Але добре, що живий. Більше мені доводилося заспокоювати всіх, особливо маму. А дружина у мене сильна. Сказала, будемо вчитися жити з цим. Ми на початку лікування годинами розмовляли по телефону. Батьки, сестри постійно дзвонили, підтримували. Як приїздили, ніхто не плакав. Ми сміялися.
Ще про фільм "Друге дихання". Він дуже класний. Налаштовує на життя, на те, що багато можна здолати. І треба не зупинятися, не сидіти й не дивитися на білу стіну.
Ось застрибну в протез. А донька його розмалює, аби було веселіше. Ходитиму. І нове життя увійде в свою колію.

Джерело: "Деснянська правда", Людмила Пархоменко, Алла Прима

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)