«Агапич» залишив колонію, щоб піти на фронт заради дітей

Олександр Агапченко

Він мріяв стати лікарем-патологоанатомом, але вибрав лісівничу справу — бо природу любив понад усе. На власному подвір’ї посадив сад, бо казав: найбільше щастя — бачити, як росте те, що посадив своїми руками. Так само дбайливо виховував трьох дітей — Софію, Сашка-молодшого та Єгора.

Олександр Агапченко мав подвійну броню — як працівник пенітенціарної системи і як багатодітний батько. Міг залишитися вдома, але не зміг. «Я мушу бути там. Іду заради дітей», — сказав дружині, коли пішов до лав захисників. Бо хотів, щоб діти росли у вільній країні. У липні 2024-го життя тридцятитрирічного воїна обірвалося на Донеччині. Та пам’ять про нього живе — у саду, який посадив, у дитячому сміхові і в серцях побратимів, для яких він назавжди залишився просто Агапичем.

ВІД МРІЇ ПРО МЕДИЦИНУ ДО ЛІСІВНИЧОЇ СПРАВИ

Олександр народився у великій, дружній родині в селищі Макошине. Був старшим серед чотирьох дітей. З дитинства звик брати відповідальність за молодших, допомагати батькам і підтримувати порядок у домі.
Дитячі роки минали між Макошиним і Сновськом (тоді ще Щорсом), де Сашко навчався в школі, а згодом там закінчив Щорське вище професійне училище лісового господарства. Він любив природу, тишу, запах деревини... Тому вибір майбутньої професії здавався природним.

– Ще хлопцем він дуже любив садівництво, – пригадують рідні. – А коли виріс, то біля свого двору створив цілий мінісад: троянди, яблуні, сливи, бузок, безліч квітів. Навесні завжди кликав дружину подивитися, як розквітли дерева.
Та не лише до природи лежала його душа. Хлопець мріяв про медицину, хотів стати… патологоанатомом. Але життя склалося інакше.
– Часи були важкі, сім’я не могла оплатити навчання, – згадує Наталія. – Тож він обрав інше. З юнацтва Олександр був дисциплінованим, акуратним і – спершу армійським, потім службовим – завжди у формі. Після проходження строкової служби (служив у Криму, у військах ППО) він вирішив присвятити себе державній службі й пішов працювати до пенітенціарної системи. Вже за тиждень після «дембеля», у листопаді 2011 року, він влаштувався до виправної установи. Саме в однострої він і прожив усе своє свідоме життя.

«ЦЕ – НАТАЛЯ, МОЯ МАЙБУТНЯ ДРУЖИНА»

У 2014 році, після кількох років роботи у виправній колонії, доля звела Олександра з Наталією. Їхнє знайомство, як часто буває у справжніх історіях кохання, сталося випадково – просто на вулиці.
– Я приїхала додому з Конотопа, де навчалася тоді, ми розговорилися, обмінялися номерами, – усміхається Наталія. – А вже через кілька зустрічей він представив мене своїм колегам словами: «Це Наталя, моя майбутня дружина!». Я тоді почервоніла, не сприйняла тих слів серйозно. Але він, мабуть, уже тоді все вирішив за нас обох.

Весілля відгуляли 2015 року. Було воно гучним. Таким, як колись було заведено бути весіллям в українських селах: намет, музика, сотня гостей, безліч пісень і жартів. Усе це є на відео, яке вони завжди переглядали щороку у день річниці шлюбу. Наталія зізнається, що після загибелі чоловіка не наважується вмикати запис: «Не можу дивитися на те, як він усміхається. Надто боляче».
Після весілля дружина вирішила змінити роботу й влаштувалася на посаду молодшого інспектора відділу охорони в ту ж колонію, де служив Олександр.

– Він був спершу проти, – говорить Наталія Агапченко. – Казав: «На роботі я один, вдома ми подружжя, не треба змішувати». Але з часом змирився, почав допомагати мені. Навчав, підтримував, пояснював кожну дрібницю. Він узагалі був дуже терплячий і спокійний.
У побуті Сашко був господарем до кістки. Риболовля, гриби, сад, дрібний ремонт – усе робив власними руками.
– Йому подобалось, коли у дворі гомонить дітвора, – пригадує Наталія. – Тоді він просто сідав на лавку і слухав, як сміються діти. У ці миті він був по-справжньому щасливий.

ВІЙНА, ЩО ЗМІНИЛА ВСЕ

А потім настало 24 лютого 2022 року.
– Я була у відпустці повністю, – розповідає Наталія. – Зранку почула спочатку страшну новину, а потім навіть звуки вибухів, що долинали з півночі. Згодом зателефонував Сашко: «Почалася війна, але все буде добре». Він чергував у колонії, казав, що всі вони поки залишатимуться там. У свій день народження, 27 лютого, він був на службі. А за кілька днів, майже нишком, приїхав додому, щоб взяти їжі. Я наскладала йому картоплі, круп, закруток.

Тоді частина співробітників установи відразу пішла боронити країну – хто у тероборону, хто подався до партизанів. Олександр теж поривався, але Наталія відмовила: «Сказала, що він потрібен нам, надто дітям. Я тоді була на останніх місяцях вагітності».
Та навіть це не зупинило внутрішнього пориву чоловіка.
– Він не міг сидіти вдома, коли інші йшли воювати, – розповідає жінка. Часто повторював: «Я мушу бути там. Йду заради дітей. Хочу, щоб вони жили у вільній країні».

ВІД КОЛОНІЇ – ДО ОКОПІВ

Молодший інспектор кінолог відділу охорони колонії Сердар Кличлієв понад сім років працював разом із Олександром Агапченком. Він згадує товариша, як людину врівноважену, спокійну, але водночас рішучу і відповідальну:
– Сашко був на своєму місці. За характером він ідеально підходив для служби у виправній установі – не боявся відповідальності, ніколи не уникав складних завдань. Коли окупанти оточили нашу країну, частина колег пішла до тероборони, бо ситуація була справді небезпечною. Окупанти тоді ходили важкою технікою просто вулицями селища, але колонію не наважилися штурмувати.

Сашко теж поривався воювати, проте певний час залишався в установі – роботи вистачало там. А вже взимку 2023 року він таки одягнув військовий піксель.
Сашко ніколи не діяв поспіхом: усе обмірковував, зважував, підходив до рішень із холодною головою. Коли навколо всі говорили про мобілізацію, Сашко сказав просто: «Я теж піду». І пішов попри подвійну бронь. Він дуже любив дітей, дружину, був турботливим батьком і справжнім господарем.

Взимку 2023 року Олександр став військовослужбовцем Збройних сил України. Його направили у 134-й окремий батальйон. Переважно підрозділ ніс службу на Сіверському напрямку, поблизу державного кордону. Там було все: холод, багнюка, постійні обстріли. Але він ніколи не нарікав.
– Якось у них там, на позиціях, «бойова» собачка привела цуценят, – сміється Наталія, – і от Сашко телефонує мені: «Іду до дому й везу песика!» Каже: «Не хвилюйся, він маленький буде». Діти одразу дали йому ім’я Патрон. Тепер це вже не кудланя, а справжній здоровенний пес!

Сергій Бондарець, кум Олександра та Наталії, мав бойовий досвід ще з часів АТО. «Агапич» згодом став його побратимом. Він пригадує:
– Певний час ми служили разом у роті охорони. Там діяла своя сгерська група, і ми з кумом виїздили на завдання до кордону. Він дуже швидко пройнявся специфікою служби, навчався, адаптовувався. Допомагало те, що колектив був справді побратимським, де всі підтримували одне одного. Я був для нього своєрідним наставником, мав досвід, звання головного сержанта і виконував обов’язки командира роти. Намагався новоприбулим створити умови, щоб вони могли втягнутися в службу, допомогти порадою чи словом.

Згодом мене перевели до іншої бригади, і ми вже менше спілкувалися. Я воював кілька місяців на Куп’янському напрямку, а він – на Донеччині. Часто згадую Сашка, ставлю його в приклад, коли мова заходить про те, яким має бути справжній воїн і чоловік. Він не прикривався бронею через роботу чи трьох дітей. Воював до останнього, саме заради них.
До речі, позивний «Агалич» у Олександра з’явився ще у виправній колонії, а згодом закріпився за ним і в армії.

«Я СТАВ ЛЮДИНОЮ ВІЙНИ»

Попри втому, небезпеку і розлуку, Олександр жодного разу не пожалів, що пішов на фронт.
– Я просила його повернутися, – зізнається Наталія. Казала: «Ти вже воюєш більше року, може, вистачить?». А він лише відповів: «Ні. Я став людиною війни і буду там до останнього дня». У травні 2024 року він востаннє приїхав додому.

– Діти бігли до нього, кричали «Тато!», обіймали, не відпускали, – каже дружина. Він був якийсь інший – спокійний, зосереджений. Мабуть, відчував, що це прощання.
Через місяць, у червні, після потужного обстрілу в нього згоріло все спорядження. Родина, друзі, колеги, волонтери усі гуртом зібрали кошти й відправили новий бронежилет, шолом, ремінно-плечову систему...
Та вже 24 липня 2024 року під час бою поблизу Старомлинівки та Урожайного у Волноваському районі Донеччини життя Олександра Агапченка обірвалося. Йому було лише 33 роки.

ПАМ’ЯТЬ ЖИВЕ У СЕРЦЯХ

Олександр залишив після себе трьох дітей – доньку Софію та синочків Сашка і Єгора.
– Він завжди казав, що робить усе заради них, – каже Наталія. – Хотів, щоб вони жили без війни, мали вибір і могли бути щасливими.

Сьогодні у дворі, де колись квітнув сад, ростуть ті самі дерева, посаджені його руками. Діти поливають їх, називають садом.
Для побратимів він назавжди залишився «Агаличем» – чесним, стійким, справжнім. Для родини – люблячим чоловіком і татом. Для усіх, хто знав його, – прикладом людини, яка не ховалася за броню, а пішла боронити тих, кого любила понад усе.

Джерело: газета "Наше слово"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)