Ольга Сабліна із Колісників майструє тандири

Під час роботи. Ольга Сабліна і власник пекарні

Тандир — це універсальна кулінарна знахідка, яку високо цінують у багатьох східних культурах. У ньому можна приготувати апетитний хліб, соковите м’ясо, вишукану рибу, смачні овочі та безліч інших страв. Використовувати тандир легко, а ось будувати… Що цікаво, справжня майстриня, яка займається будівництвом і ремонтом тандирних печей в Україні і за кордоном, — 62-річна Ольга Сабліна — живе на Чернігівщині, в Колісниках Прилуцького району.

ПЕРШИЙ ТАНДИР

— Взагалі-то родом я з Криму. Але у 15 років поїхала навчатися в музичне училище у Кривий Ріг і так на Дніпропетровщині й залишилась. До 2014-го жила разом із сім’єю в Дніпрі. Діти виросли, мені ж хотілось оселитися ближче до природи, чистого повітря, щоб можна було працювати на грядках, посадити сад. Знайти ж вільну земельну ділянку десь у Криму, самі розумієте, шансів практично не було. А в Колісниках жила моя бабуся, згодом сюди переїхала і мама, ось я й вирішила теж тут поселитися, — розказує Ольга Миколаївна.

— Була ще одна причина такого рішення. Із 2000 року я працювала на будівництві. Починала зі звичайної поклейки шпалер, закінчувала ж роботу вже виконробом. Та за 13 років зрозуміла, що треба тікати з цієї професії. По-перше, ти постійно працюєш у бруді. Це ж уже клієнти заходять в ідеальне приміщення, а коли там іде ремонт... По-друге, ти постійно дихаєш хімією. У якийсь момент в мене навіть почала боліти печінка. Треба було шукати щось інше.

Про тандири мова тоді не йшла. Я переїхала в село, почала вирощувати фундук (але про це окремо. — Авт.), і тут якось моя дочка Любов попросила допомоги. Одна з відомих мереж продуктових гіпермаркетів свого часу побудувала в низці своїх магазинів тандирні печі, а Любов мала організувати ремонт однієї з них, але з пошуком майстра виникли проблеми. Взагалі людей, які можуть будувати й обслуговувати тандири, в Україні можна перелічити на пальцях. Як правило, таких майстрів шукають у Грузії. Грузини рекламують тандири як елемент своєї традиційної кухні, хоча насправді це пічки південних народів. Та менше з тим.

Одного з таких грузинських майстрів, який будував тандири в Україні, і попросили зробити ремонт, та він відмовився, мовляв, такою незначною роботою займатись не буде, тим більше, що її може виконати будь-який муляр. Ось Любов і зателефонувала мені: «Мамо, ну ти ж у мене муляр? Допоможи». Я подумала: у будинках я виконувала всі внутрішні роботи, сама електрику розводила, навіть каналізацію прокладала, то хіба з якоюсь пічкою не впораюсь?
Проте все виявилось не так уже й просто. Грузинський майстер розповів Ользі Миколаївні, що саме вона має зробити, і запевнив: із цим завданням вона точно не впорається.

— У тандира є два корпуси — внутрішній із жаростійкої цегли і зовнішній зі звичайної. Конструкція не зовсім проста. Цегла стоїть вертикально, ще й під нахилом і якось тримається. А як саме, хтозна. Будували такі пічки грузини за власною технологією. Коли були готові обидва корпуси, обмазували тандир спеціальним розчином й обтягували поверх полотном, яке потім розмальовували. Але ж у пекарнях магазину поряд постійно ходять люди, зачіпають ту пічку, через що полотно в окремих місцях розривається, малюнок руйнується.

Я мала зняти те полотно, перевірити обв’язку внутрнішнього корпусу (сама цегла обв’язується дротом), замінити утеплення, спіраль, обкласти піч мозаїкою і побудувати сходинку навколо неї. А ось внутрішня чаша залишалася недоторканною. Із чого ж почати? Звісно з розбору печі. І така хороша ця перша пічка мені дісталася, що й не сказати. Зараз я розумію, що вона була доволі простою. От точно, випробування людині даються в міру її можливостей. До речі, за підсобного робітника собі я взяла односельця — кремезного чоловіка Юрка Каїку, який завжди допомагав усьому селу.

На жаль, його вже немає серед живих… Юра — єдина жертва рашистів у наших краях. Москалі вбили його у 2022-му, коли стояли в Колісниках. І досі все село за Юрою плаче… Мені його теж бракує. Бо працювалося нам разом дуже добре. Всю фізичну роботу, яка була важкою для мене, виконував саме Юра. Із тією першою пічкою ми з ним справилися на п’ять із плюсом, хоч і трудилися цілих 13 днів. Можна сказати, що оту верхню частину тандира я зразу розкусила. І після того ремонтувала печі не раз, але знову ж таки без внутрішньої чаші. Усе дивилася на кожну таку і не могла зрозуміти, як же вона збудована. Ну як та цегла тримається там під кутом і при цьому шви завтовшки менш ніж міліметр? Загадка!

ТЕХНОЛОГІЯ — ХИТРІСТЮ
Не раз Ольга Миколаївна просила дочку домовитись із якимось майстром, який навчив би її будувати той загадковий внутрішній корпус тандира, але марно — розкривати технологію ніхто не хотів.
І тут раптом у Любові з’являється замовлення на будівництво тандира в Польщі, а грузинський майстер, із яким вона співпрацювала в Україні, заявляє, що виїхати туди готовий лише за певних умов. Не дуже вигідних. Дочка вирішує шукати іншого будівельника. І знаходить, причому в Польщі. На той час Сосо працював там на великому будівництві, тож йому теж було не до тандирів. Він довго відмовлявся, тоді дочка попросила Сосо збудувати лише внутрішню чашу. Ще й додала, що шукати в Польщі підсобного робітника для цього йому не доведеться, бо вона відправить фахівця з України.

Здогадалися? Поїхала я. Ще й жартувала, що готова над тим тандиром безкоштовно працювати, аби тільки побачити, як внутрішня чаша будується. Виявилося, щоб правильно її зробити, треба підрізати кожну цеглину, змінивши її форму із прямокутника на трапецію. Але ж це лише звучить просто. Для цього слід зробити певні розрахунки. Хоча грузини часто роблять цю підрізку на око. Щоправда, і браку після такої роботи вистачає.
Я допомагала Сосо, різала за його мітками цеглу, а заодно дивилась на процес її укладання і запам’ятовувала. Він же навіть не здогадувався, що я бачу це вперше. До певного моменту.

Перевірити, як ідуть справи, приїхала Любов зі своїм чоловіком, який теж є дуже гарним майстром. І поки Сосо працював над тандиром, він візьми та й скажи: «Сосо, як же тобі пощастило з підсобним робітником. Усе на льоту схоплює! Ось подивиться, як ти ту внутрішню чашу робиш, і невдовзі зможе все повторити». Тільки тут грузин зрозумів, що, як то кажуть, продав свою майстерність, — сміється Ольга Миколаївна. — Раз уже він усе дізнався, попросила я дати мені можливість викласти самостійно бодай одну цеглину. Він не дозволив, причому з такою хитрою посмішкою: «У тебе все одно нічого не вийде». Якщо чесно, вийшло, дійсно, не з першого разу. Є там один малесенький рух, який допомагає правильно встановити цеглину, тож треба навчитися його робити. До таких тонкощів сам навряд чи дійдеш, ці вміння вартують найдорожче.

Але й роботу Сосо тоді оплатили достойно. Він закінчив внутрішню чашу і поїхав на своє будівництво. Я ж залишилася доробляти той тандир. До речі, його замовник Каміль дуже здивувався, що грузини обтягують тандири полотном, мовляв, таке оздоблення точно зіпсує йому інтер’єр приміщення. Я пообіцяла, що його піч ми оздобимо по-іншому. Все-таки я не грузинка. Виклала я її шорсткою мозаїкою і зробила чорну затирку. Вийшов ефект зістареного каменю.
Це була дуже гарна робота. Пізніше ми часто використовували для оздоблення саме мозаїку, а в одному з гіпермаркетів навіть випадково долучили до цієї справи дітей. Вийшов справжній флешмоб! Але це було пізніше.
А перед цим на Ольгу Миколаївну чекало ще одне випробування — перше самостійне будівництво внутрішньої чаші.

— Було це в Києві. Мене запросили на ремонт великого тандира. У ньому випікали до 1000–1200 лавашів за добу. І ось ця пічка вийшла з ладу. До мене її вже ремонтували три майстри. Після першого ремонту пропрацювала вона місяць, після другого — два тижні, а після третього — всього кілька днів. Я вирішила оглянути її зсередини. Залізла туди, витягла одну сумнівну цеглину, і за якусь секунду два ряди цегли просто висипалися навколо мене. Я розгубилася і навіть не знала, що мені з цим робити. Як ту цеглу не крутила, нічого не виходило. Не стає вона як треба, і край!

Кілька днів із нею провозилася безрезультатно. А потім вирішила перезавантажитись — гарненько виспалась, відпочила і знову підійшла до тієї печі. І все вийшло! Правда, на її ремонт загалом я витратила дев’ять днів. Це багато. Зате на той тандир і досі немає жодних нарікань.

«ПІЧНИК — ЦЕ ЕЛІТА БУДІВЕЛЬНОЇ ПРОФЕСІЇ»

Зараз Ольга Миколаївна їздить на будівництво і ремонт тандирів по всій Україні. Й обов’язково куштує випічку з кожної печі. Каже: вона всюди різна. — Хороша робота тандира залежить ще й від його правильного введення в експлуатацію. У середньому будується така піч 10–14 днів, а ось розчин-штукатурка, на якому тримається цегла, має вистоятися мінімум три тижні. Лише після цього пічку можна поступово прогрівати.

Якщо використати її раніше від означеного терміну або ж дати зразу високу температуру, цегла під дією тепла розшириться, стисне розчин-штукатурку. Коли температура спаде, цегла знову звузиться, а штукатурка вже не розшириться. Тобто штукатурка практично не з’єднуватиме цегли і вона може почати поступово випадати. Звісно, експлуатувати таку піч складно, адже випічку в тандирі наліплюють на стінки, тож вони мають бути міцними, а не коливатися від удару тіста. До речі, якось мені довелося ремонтувати піч, у якої була саме така несправність.

Наостанок майстриня додає:
— Знаєте, після роботи над тандирами я зрозуміла, що пічник — це еліта будівельної професії. Він може не лише звести будь-яку стінку, а й викласти колом мозаїку, покласти плитку, змонтувати електричну частину (це Ольга Миколаївна також уміє. — Авт.), хоча навіть штатні електрики магазинів і пекарень за обслуговування таких печей не завжди беруться. Я ж роблю все це не лише заради грошей, мені дійсно подобається. Погодьтеся, це ж круто, коли ти займаєшся улюбленою справою!

Джерело: газета «Гарт», Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)