Останній ветеран Срібнянщини: «Найстрашніше з убивств – це вбивство голодом»

Микола Хрипко

27 листопада житель села Гурбинці Срібнянської громади Микола Хрипко святкує свої 99 років. Так склалося, що Микола Іванович – єдиний ветеран Другої світової війни в колишньому Срібнянському районі, останній свідок вогненних подій кінця 40-х років ХХ століття. Та не страхи війни згадує Микола Хрипко, а пережитий семирічним хлопчиком Голодомор у рідних Гурбинцях – те, як рідний батько з двома старшими братами долали понад 100 кілометрів за один день, щоб дістати хліба п’ятьом діткам, як він маленьким хлопчиком випрошував окрайці черствого житнього хлібчика і, принісши додому, віддавав матері, а та ділила цей скарб і відкладала крихти, аби вижити. Згадує, як заживо ховали чи то напівживих, чи напівмертвих односельців. Вбивство голодом – найстрашніше, що коли-небудь переживало людство, і 98-річний ветеран із Гурбинців – живий свідок організованого одвічним ворогом геноциду.

З роду «ткачуків»

Попри поважний вік Микола Хрипко має унікальну пам'ять та критичне мислення, що підтверджується багатьма деталями з нашого подальшого спілкування. Цей чоловік – дійсно унікальна знахідка для краєзнавця, жива історія, яку можна записати і яка залишиться в пам’яті прийдешніх поколінь. Тривалий час гурбинець хазяйнує у власноруч збудованій хаті один, проте рідні доньки не забувають про нього – часто приїздять навідати батька, навести лад на городі та в хаті і, як жартує Микола Іванович, «розважити його». До сотні чоловіку якихось два роки, а він і досі самостійно готує їжу та порається на городі. А ще три роки тому Микола Хрипко сідав на улюблені «Жигулі» та їздив у справах. У Гурбинцях знають, що кермо і Микола Іванович – речі майже нерозлучні, адже все життя чоловік працював у колгоспі на вантажівках. І працював він настільки довго, що вже й пенсіонери жартують: «Прийшов на роботу – Микола Іванович працює, пішов на пенсію – Микола Іванович працює». 52 роки трудового стажу – від дзвінка до дзвінка! Це Вам не абищо!

– Народився я в Гурбинцях, звідси і рід мій, – розповідає 99-річний ветеран. – Мати працювала ланковою, батько був бригадиром. Батьки народились на Гончарівці – є такий куток у Гурбинцях, обоє 1981 року народження. Діда мого розкуркулили, вигнали з хати, а хату продали людям. Землі у діда по батьковій лінії було небагато, – каже чоловік. – Та все ж їх вважали зажиточними.

Зійшлися батьки Миколи Хрипка на гульбищі, яке тоді розташовувалось поруч із Млином, що на в’їзді в село.

– Догулялись до того, що мати завагітніла. Народила сина Григорія 1913 року. А батько був «крутько-вертійович», – посміхається Микола Іванович. – Статний і красивий був чолов’яга. Йому треба було йти в армію, а Феклу Кирилівну – матір мою – він брати не хотів. Та мій дід з бабою скомандували привести матір до них, а самому йти в армію. Три роки вона прожила в приймах, аж доки батько не звільнився зі служби.

Діди роду Хрипків були ткачами, по-вуличному їх рід називали «ткачуками».

Неначе від учора Микола Іванович пригадує, де ж стояли верстати, та так, ніби наяву бачить бабу з дідом, які справляються біля них. Навчили цьому хитрому ділу і рідного сина Івана.

– Два верстати стояли у хатині і один верстат у хаті. Той, що стояв у хаті, – виносили на Різдво, а тих двох не займали, так і стояли все врем’я, – викарбовує спогади.

Вміння працювати з верстатами передалося батьку, і доки в маленькій хаті шестеро ротів спостерігали за материнською магією біля печі, їх рідний батько Іван Семенович чинив іншу магію, доступну тільки посвяченим.

Магію ту новостворений рід Хрипків вчиняв вже не у своїй хаті – після того, як діда з бабою вигнали з їх обійстя на Гончарівці, родина знайшла прихисток в іншому кутку села. Тут побудувалися і батьки Миколи Івановича, і на шість років менший рідний брат його батька Павло Семенович. Взагалі ж на той час у Гурбинцях, як і в більшості сіл, вулиці та кутки займали цілі роди – рідні, дво- чи троюрідні.

– Наступна за моєю хата – вже двоюрідного брата Івана Сельвестровича, лікаря, який служив на Кавказі, в одній із військових частин. Звідтіль приїхав у село, так по-руські і балакав до самої смерті», – пояснює особливості сільського сусідства Микола Хрипко.

Чи то так склалося, чи задумано, але значне число гурбинців як в часи російського царату, так і радянської окупаційної влади забирали служити на Далекий Схід. Микола Іванович, якому довелося, як і його батьку, служити на Далекому Сході, аж ніяк не вважає це випадковістю.

– Не знаю, відкрию Вам істину чи ні, але всіх українців брали на Дальній Схід, – каже він. – Мій батько служив у Нікольськ-Усурійську, який потім перейменували в Ворошиловград. А брат Андрій Іванович – у Біробізані. А я вже потрапив точно по батьківських слідах і служив у Приморському краї, в гарнізоні Романівка.

Спогади про голод

Чи не найяскравіше в дитячу пам'ять маленького Миколки відклались голодні роки 1932-33 років. Гурбинці, як і ввесь південь Чернігівщини, потерпав від небачених людством масштабів геноциду, котрий забирав із собою сотні тисяч життів. Семирічний Микола вижив завдяки добрим людям та працьовитому батьку.

З теплим трепотом у душі згадує доброту родини Поєтів, які допомогли їм вижити. Ось як дослівно розповідає про це Микола Хрипко: «На китайському хуторі – кутку, який раніше називали Підсрачівкою, а після того, як там по війні поселився китаєць, назвали китайським, – жила родина Оксентія Івановича Поєти. Він працював «полеводом» у колгоспі. Я, бувало, не раз ходив туди до них просить їсти. З Оксентієм Івановичем жила сестра, яка працювала у обробітку шкільної землі. Землі у школі було сім гектарів, яку обробляли жінки, серед тих жінок була і моя мати. За цю працю школа давала обід, платні більше ніякої не було. Того, що давали матері, на всіх не вистачало, тож кожен шукав, як прогодуватись. У 33-му році я часто ходив на той хутір і випрошував скоринок. Сестра Оксентія Івановича Марина, завбачивши мене, підгукувала: «Коля, Коля, підожди!». І виносила мені балабушку хліба. Пайок Поєти отримували хороший, і мені з нього трохи перепадало. Хліб я ніс додому і так спасав батьків та братів із сестрою від голоду».

У той страшний і темний час кожен член родини намагався бути корисним і ніс додому все, що можна було з’їсти. Та все ж якби не батько, то невідомо чи пережили б страшний 1933-тій.

– Батько брав із собою возок на колесах і двох старших синів, й так ішли на базар у Прилуки. Чим він там торгував, вже й не згадаю – всякою всячиною. А доки батько базарував, хлопці займали чергу в хлібний магазин, який розташовувався через площу – він, мабуть, і досі там є, – міркує Микола Іванович. – Бувало, що щастило і дві буханки хліба купити. А тоді знову назад 50 кілометрів пішки! Привезуть хліб, а мати ділить по шматочку і відкладає, щоб надовго хватило. Голодували страшно, але в інших було ще гірше. З голоду людей у Гурбинцях померло дуже багато. Їли що доведеться – по весні ходили з кружками і рвали лободу. Мати її запарить, посіче і зварить лободянку. Виручало і болото, на якому копали та їли рогіз. Батько не цурався ніякої роботи, де міг підробляв, щоб тягнути сім’ю. Велика родина була, дуже бідно жили, але завдяки батьку та матері вижили всі.
Не всім пощастило пройти той страшний 33-тій. Декого в безнадії ховали заживо. Так було з рідною тіткою Миколи Хрипка Ольгою.

– Чоловік од неї поїхав на заробітки, прилаштувався десь так, що його годували. А вона, бідолашна, сама залишилась, так вона з голоду і померла, – розповідає очевидець Голодомору. – Чоловік коли приїхав на похорони, то тітка Ольга ще дихала. Розказували, що коли її опускали в могилу, то вона, побачивши чоловіка, озвалась до нього – «Петро!». Так напівживою і закопали. Отакий був 33-тій. Багато людей в селі померло.

– Яка ж причина голоду? – запитую у останнього свідка геноциду.

– Перед тим, як почалась колективізація, у людей все викотили під мітлу, забрали яке було зерно, ані крихти не залишили, – відповідає той, підтверджуючи штучний характер голоду.

Той страшний час назавжди закарбувався в пам’яті Миколи Хрипка. Був лишень один позитивний момент – з його хати вижили всі!

Сім років на Далекому Сході

А далі – звичне сільське життя в країні рад, де рабська праця обраховувалась трудоднями, а дитячий труд був звичним явищем. Закінчивши семирічку, Микола Хрипко опиняється в колгоспі. Власне, з їхньої родини тільки сестрі пощастило вирватись із того колгоспного раю, батьки вивчили її на вчителя.

Найпершим відійшов на той світ старший брат Іван 1924 року народження, якого за німецької окупації вивезли на роботу в Німеччину. Загинув при спробі втечі й повернення додому.

Ще один брат Михайло закінчив 10 класів. Пішов в армію, де дослужився до звання офіцера, а після демобілізації читав у Гнатівці воєнну підготовку. Решта ж братів, як і сам Микола Хрипко, все життя гарували у колгоспі.

Та перед колгоспними буднями була Друга світова війна, на яку Микола Хрипко потрапив у 1944 році. Разом із шістьма десятками інших призовників зі Срібнянщини його кинули на Далекий Схід – у Романівку, за 100 кілометрів від Владивостоку. Служити гурбинцю довелося в морській авіації. Наприкінці Другої світової війни радянські війська розгромили японську Квантунську армію та зайняли Маньчжурію. Ця операція була частиною радянсько-японської війни. Потім була інтервенція в Корею та її розподіл на дві держави – Південну та Північну Кореї. Саме в Північній Кореї опинився гарнізон ветерана Миколи Хрипка, пробувши там наступні чотири роки. Про війну Микола Іванович майже нічого не розповідає, а от про службу в Північній Кореї дечим поділився.

– Були в нас курйозні випадки, – поправляючи картуза, починає розповідь ветеран. – Полетіли наші літаки ланкою в три літаки. Командир ланки злетів першим, за ним два інші. Під час здійснення маневрів один із літаків почав рубати літак командира, і той змушений був катапультуватись. Я саме чергував на машині на командному пункті. Звідти надійшов наказ знайти і доставити пілота. Минув деякий час, і ми знайшли командира у корейській хаті – одна його нога була у валянку, а інша боса. Всяких неприємностей бувало в авіації, та служив я, звісно, непогано. У общому підсумку сім років без восьми днів прослужив я в армії.

З війська Микола Хрипко прийшов, вже маючи спеціальність шофера. Коли повернувся зі служби, то влаштувався водієм у місцевий колгосп, де пропрацював до самої пенсії й навіть після неї. Одружився через рік після армії. Жінку взяв із Гурбинців – Надію Варивонівну Рябенко, молодшу за нього на два роки. Надія Варивонівна доводилась йому троюрідною сестрою.

«Їх батько покинув і десь на Кавказі одружився вдруге, а вони з матір’ю так і залишились – Іван, Василь, Євдокія і Надія», – каже Микола Хрипко.

У шлюбі надбав дві доньки, має трьох онуків та п’ятьох правнуків. Ще з війни любить автомобілі. Останнє авто Миколи Хрипка – «ГАЗ 52». Деякі чоловіки у селі, згадуючи трудолюбивість чоловіка, жартують: «Прийшов на роботу – Микола Іванович робить, на пенсію пішов – Микола Іванович робить».

«Ми – мирні люди, та наш бронепоїзд стоїть на запасній колії»

Про події у світі Микола Хрипко дізнається здебільшого з радіо. Живе у хаті, яку збудував власними руками і де виросли його діти. Доньки, вже маючи власні сім’ї і живучи далеченько, не полишають батька на самоті. Та й чого боятися? У свої 99 ветеран ще сам готує їсти.

– Основний мій раціон – картопля. Я можу до картопля піджарить м’ясину яку-небудь. Замовляю, то мені з магазину ковбаси приносять, крупи, хліб. Не бідую, – посміхається чоловік. – А що ж? Треба триматись! Аби тільки та клята війна закінчилась.

І хоча про війну Микола Хрипко чує тільки з новин по радіо, переживає за власного онука, який захищає Україну, бо не на словах знає, що таке війна. Хоча з висоти років вважає, що будь-яка війна є горем та злом, що потрібно завжди шукати компроміс. Разом із тим, як людина, якій довелося мати справу з росіянами, знає, що росіяни – наш ворог, який нас завжди зневажав і хотів знищити.

– Споконвіку Росія, скільки вона існує, тероризує Україну, – як істину декламує ветеран.

Та попри все ветеран мріє, аби кровопролиття закінчилось, але разом із тим, як настанову молоді декламує: «Ми – мирні люди, та наш бронепоїзд стоїть на запасній колії».

І дійсно, які б мирні плани і троянських коней нам не підсовували, треба завжди бути готовим захищати рідну землю. Щоб не повторити те, через що пройшли наші діди-прадіди.

Джерело: сайт газети "Чернігівщина"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)