Колишній нардеп від Чернігівщини Сергій Андрос: про політику, бізнес з росіянами, життя в облозі
195
0
Сергій Андрос
63-річний Сергій Андрос — чернігівець, колишній нардеп, був першим заступником міського голови. Підприємець. Де він зараз? У Чернігові. Під час облоги був тут. Допомагав доставляти ліки. Поховав тещу у дворі. А син, Максим, пішов на війну.
«Коли зруйнували міст, було відчуття, що ми на острові»
— Кожного ранку з дружиною прокидаємося о п’ятій і робимо крос, зарядку. 6-6,5 тисяч кроків, десятку за день намотуємо. Не бігаємо, а швидко ходимо. І того ранку, 24 лютого, теж, — згадує перший день повномасштабного вторгнення росіян. — Рухаємося своїм маршрутом, а воно як ляснуло! Валентина каже: «Що це?!» «Мабуть, підлітки хуліганять», — відповідаю. А сам думаю: «Що ж воно таке? Так гучно!» І тут колишня невістка з Америки дзвонить: «У вас війна». Потім нинішня невістка з Києва дзвонить, вона в районі Жулян живе: «Сергію Олександровичу, тут таке відбувається!!!» Зрозуміли, що до чого.
Кажу дружині: «Давай у Макишин проскочимо. Картоплі візьмемо в погребі». За себе, і поїхали в село. У Седневі фури стоять, і пожежник махає мені: стоп. Я думаю, що ти махаєш, мені ж картоплі, огірків узяти треба! Їдемо далі і бачимо — такий здоровенний ворон! Кар, кар. Валентина моя каже: «Андрос, щось мені ніяково, поїхали назад». «Ні, Валентино, уперед». Добралися. Вона пішла в погріб, а я хлопцям подзвонив у Городню. Кажу: «Сергію Михайловичу, де там вороги? Далеко?» «А ти де, Саничу?», — питає мене. Я сказав. «Ти здурів? Вони з п’ятої ранку вже в Городні. Поїхали у ваш бік».
І тут виходить з погреба моя Михайлівна, несе пів мішка картоплі на витягнутій руці. Кажу їй: «Підмотуємо». До Седнева виїхали — там лісосмуга — бачу, стоять військові, чоловік 40. Серед них три-чотири жінки. Курять. Нервують. Вони ж розуміють, де вони стоять.
Ми проїхали, і невдовзі військові підірвали міст біля Киселівки. Ми встигли вчасно.
Було страшно моментами. Свистіло, летіло, — продовжує про життя в Чернігові в лютому-березні 2022 року. — До кінця облоги вже почали розрізняти, де вихід, де приход. Навчилися виживати. Містом і ходив, і їздив, і був кругом. Було боляче дивитися на пенсіонерів, які стояли в чергах під магазинами, «Ощадбанком», по воду.
Низький уклін хлопцям, які організували доступ до води.
Людей у Чернігові було мало. З поліції хлопців залишилося я не знаю, скільки. З розшуку — я бачив — ходили, з дозвільної системи і патрульної служби. Їх дуже мало було. Решта десь поділися. Але організувалися інші. Військові.
Коли росіяни зруйнували міст через Десну, було відчуття, що ми на острові. Військові теж напружилися. А потім раз — і все, і звикли.
Безпечного місця в Чернігові не було. От я живу в центрі і не в центрі. І то у дворі уламки валялися. Ми з Валентиною навчилися навіть у каміні пиріжки випікати. Хоча нас весь час хтось на шашлики кликав.
Основна маса чернігівців не була готова до облоги щодо продуктових запасів. Але нічого. Показала практика, що народ уміє зібратися в екстремальній ситуації.
Аптека «Подорожник» — оці красавці. До останньої таблетки працювали. А деякі місцеві позакривали аптеки. Тоді й мер казав: «Відкривайтесь, бо двері винесемо». Позакривали, і чутки ходили, що навіть отримали компенсації. Це дратує.
Бачив, як люди виїжджали. Їх можна зрозуміти. Якщо тут хтось залишився, я не вважаю, що то герой, а хто виїхав, то він так собі. Ні. Не виїжджали ж з різних причин: фінансовий стан, не можна залишити хворого родича, хтось через песика. Інші переживали за будинок.
Про ждунів
— Був такий момент, — продовжує Сергій Андрос, — ми з товаришем каву п’ємо, і я кажу: «А що будемо робити, якщо, не дай Боже, окупують?» «Ти за що переживаєш? Що постукають у хвіртку і скажуть: «Ти ж тут при владі був? Іди гауляйтером». А я говорю: «Ні». Він: «Я теж про це думаю. Скажу — ні». «Так у підвал повезуть. Будуть бити. Ламати. Але хай краще вб’ють». І ми вирішили: залишатися в Чернігові до кінця. А якщо станеться щось таке, ми склали рюкзачок і для себе намітили — у човна і перепливемо до наших хлопців. І знаєте, що мені нещодавно сказали? «Це ти про себе і про товариша, з яким зібрався перепливати, гарної думки. Знаєш, скільки тут було ждунів? Руки потирали». А я кажу, що в мене син у ЗСУ. Онука вивіз і повернувся. Каже: «Батя, я йду на війну». Відповів: «Макс, як батько я не дуже радію, а як мужик я тебе поважаю». Син чотири роки воює.
«На лужайке прихорони. Зараз так роблять». «Господи, невже це зі мною відбувається?»
— Теща хворіла, — зітхає Сергій Олександрович. — Може, ще б пожила, аби не війна. Вона померла вночі 30 березня. Спочатку розгубилися: що, куди, як. Зв’язок був ніякий, але я додзвонився до людини, яка займалася похованнями. Мені відповіли: «Так, ми вас пам’ятаємо, можемо допомогти. Поховаємо в Ялівщині, у спільному рівчаку». Це мати моєї дружини, ну як так? Я поважав покійну. Кажу: «Ні».
А мені сусідка радить: «На лужайке прихорони. Зараз люди так роблять». Помолився. Товариш прийшов, ми на метр двадцять з ним викопали яму. Рома Старіков (колишній керівник КП «Зеленбуд», виконував обов’язки директора Чернігівського професійного будівельного ліцею, пішов служити) і Сергій Гарус (колишній голова Іванівської сільради, керівник КП «Міськсвітло», зараз служить у ЗСУ) привезли ящик, схожий на труну, хрест і табличку. Ще й пожартували: «Комплект був». Пам’ятаю сильну зливу. Я дружині кажу: «Родичам не можна до покійника, але зараз війна, тому можна».
Оббив труну, думаю: «Господи, невже це зі мною відбувається? І ви знаєте, по-іншому думки працюють у такій ситуації. Робиш свою справу, тому що мусиш. Прихоронили. Неподалік — церква, через рівчак, я колись допомагав їм. Запросив батюшку. Він відспівав покійницю. Я попросив: «Благословіть відразу і на перепоховання». Тіло я замотав у стретч-плівку, мабуть, у сім накатів, ми ж не знали, скільки вона буде так лежати. І, мабуть, на 11-й день перепоховали. Я підійшов до хлопців, вони майже сусіди, на кутку живуть, кажу: «Зробіть, як треба, але щоб я не брав більше в цьому участі». «Добре». Зробили, на могилі вже й пам’ятник стоїть, з написом «Вічна пам’ять».
«Бізнес з росіянами війна обнулила»
— Я не спілкуюся з представниками влади: ні з нинішніми, ні з колишніми. Не спілкуюся майже ні з ким, — каже Сергій Андрос у відповідь на запитання, чи впізнають його чернігівці, якщо зустрічають на вулиці. — Я зрозумів, хто був не другом, а попутником: по бізнесу, по політиці.
У 2014 році я не чіплявся ні за що: ви перемогли, працюйте, — згадує про Революцію гідності. — Я прийняв для себе рішення: досить. Живу своєю родиною. Маю проблеми зі здоров’ям. Я одягав полотняну сорочку і босим по лужку — не зайшло. Малювати або співати — теж не моє.
У мене був бізнес з росіянами. Багато хто з ними працював. Війна обнулила все. Я повикреслював номери. Один тільки подзвонив звідти: «Сергію, я дико переживаю, це все неправильно. Так не можна. Я з ним (з Путіним) не згоден. Чим можу бути корисним?» Я відповів: «Миколайовичу, я тебе почув. Я не хочу більше продовжувати спілкування». А багато хто дзвонив і говорив зверхньо: «Ну от бачиш! Ми вам покажемо!» Я до цього поставився спокійно. Послав.
— На вашу думку, чи є вірогідність, що росіяни, не згодні з політикою Путіна, зможуть зупинити війну?
— Нічого вони не зможуть. Там жорстка вертикаль влади. Усе під контролем. Приймає рішення група осіб. Чекати, доки хтось там помре чи застудиться… Нам треба думати, вирішувати і працювати тут. Усі війни закінчуються. Рано чи пізно. І ця закінчиться. Я б хотів, щоб вона закінчилася вже позавчора.
— Якщо людина у відчаї, як себе підтримати?
— Життя ламає. Якогось рецепта, щоб усім згодився, нема. Зберися і живи. Може бути з грошима важко, може бути трагедія, а ти прогуляйся Черніговом, поговори з кимось по душах. Вихлюпни емоції. Думай, як з цим боротися. Бухати не треба. Не допомагає. Я вже три роки не вживаю зовсім.
Джерело: сайт "Челайн", Юлія Семенець
Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш
Telegram.
