Лідія Толмачова з прифронтового села Дніпропетровщини стала першою мешканкою модульного містечка у Сосниці

Лідія Толмачова

Лідія Толмачова перша мешканка модульки в Сосниці. У двомісному будинку живуть утрьох, з зятем Віталієм та донькою Зоєю Андрійченками. Донька працює в Кудрівці вчителькою початкових класів.
Жінка родом з Межової на Дніпро­петровщині. Від селища до фронту зараз якихось 12 кілометрів.

— Жили в Межовій до моїх шести років. У перший клас уже в Покровську пішла, — розповідає. — Там же останні роки і мешкала, тримала теплиці. Діти мої в Маріуполі. Дві квартири там згоріли. У мене в Покровську будиночок лишився. На нашій вулиці нікого зараз уже немає. Навіть не знаю, що з ним.

У Маріуполі стріляти на кілька днів раніше почали. Мої думали постріляють, як у 2014, та й заспокояться. А воно — ні. Просиділи в підвалі три місяці. Коли вже вся їжа закінчилася, вирішили вибиратися. Зять каже: «Хоч так, хоч так загинемо. Треба вибиратися».
Донька з онуком — той 11 клас закінчував — виїхала до Польщі. А зять — до мене в Покровськ. Два роки прожили. А потім і там бомбити почали.
У серпні 2024, що могли, зібрали і виїхали. Дорогою шукали, куди. На Дніпропетровщині все забито — ні безплатно, ні за гроші нічого не знайшли. У зятя в цих краях, на Сосниччині, баба з дідом жили. Товариш залишився. Він запропонував: «Їдьте до моїх батьків». Спочатку жили в них. А потім в Загребеллі в будиночок люди просто так пустили, — розповідає свою історію Андріївна.

— Як у модульку потрапили?
— Побачили, що почали будиночки встановлювати. Спостерігали, як росло містечко. Хотіли і собі попасти. Донька почала ходити, дізнаватися. У ЦНАПі заяву написали. Поставили нас на облік. Ключі ми найпершими отримали. Уже, коли в цей будинок переїхали, легше стало. А до цього сім місяців плакала, майже не вставала. Не хочу згадувати, бо знову плакати буду, — очі Андріївни стають вологими. — А зараз уже краще. Прибираю, гриби збираю. Цим і рятуюся. Щоб не плакати, потихеньку ковиряюся.

Я колись усе говорила: «Піду на пенсію, поїду в ліс. І річка, щоб була». Донька з мене сміється: «Ти ж хотіла». Будинок Андріївни точно такий самий, як і у Василівни. Він, як термос, тепло тримає. Така конструкція, — нахвалює. — Не встигає остигати. Ми ще й опалення не вмикали. Бойлер і полотенчик — вистачає. Зі світлом перебої. Тому будиночок у Загребеллі поки лишили. Зима попереду.

— Своїм не пропонували сюди виїжджати?
— Пропонувала. Але виїхати з Покровська вони не можуть. У підвалах сидять. Ні світла, нічого. Сестру у вересні дроном убило. 

Джерело: Фейсбук-сторінка "Вісник Ч"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)