Олександр Юдицький: Риба і гриби на мене йшли завжди

Олександр Юдицький

Так каже 78-річний Олександр Юдицький, якого ми застали за плетінням корзини. За цьогорічний сезон він вже сплів 10 штук невеликих, але акуратних, оповитих білим візерунком корзинок. Плете не для продажів, каже, що пенсія в нього добра, вистачає на проживання. Плетінням він розробляє руку, яка колись постраждала в аварії. Чоловік постійно бореться за життя і тільки дякуючи своїй наполегливості, він живе повноцінним життям, перенісши 3 інсульти, інфаркт і 2 ковіди.

Родом Олександр Якович із Новгорода-Сіверського. Там закінчив 8 класів восьмирічної школи, а потім навчався в інтернаті, здобуваючи повну середню освіту. Далі постав перед вибором професії і поїхав до рідної тітки, яка проживала у Києві. На її вулиці було аж 3 навчальні заклади: технікум легкої промисловості, технікум радіоелектроніки та кулінарний.

– Подав документи до технікуму легкої промисловості на закрійника-модельєра, – розповідає Олександр Якович, вправно переплітаючи гілочки верби. – Вчився я посередньо, а малював гарно. На цей факультет першим був екзамен з малювання, здав на 5. Другий, математику, здав на 4. А третій був твір, найважче для мене, та щось написав. На другий день прийшов подивитись списки про зарахування, але мого прізвища там не було. Значить не поступив. Розхвилювався. Побіг до технікуму радіоелектроніки, але там набір уже закінчився. У кулінарний соромився вступати, вважав, що це професія більш дівоча. Та вибору не було і наважився я піти туди. А там був недобір і мене пообіцяли забрати.

Я скоріш побіг забирати документи. Зайшов до секретаріату, попросив показати свій твір, а там 3/3, чого ж тоді мене відрахували, якщо прохідний бал 12. Запитав у секретарки. Вона й сама розгубилася, миттю побігла і швиденько повернулася та ще й з доброю новиною. Сказала, що на закрійника-модельєра нема місць, а ось на механіка є. Так я і залишився в тому технікумі.

Рік провчився і був призваний на строкову військову службу. Там Олександр Юдицький закінчив школу сержантів і за рік мав звання сержанта. Його чекала і школа офіцерів, командування все робило для того аби він навчався. Та він дуже хотів повернутись у технікум. Через два роки він таки знову приступив до навчання.

Після одержання диплома, Олександра направили на роботу у Миколаїв. А до цього він рік працював, проходивши практику у Полтаві. Тоді юного майстра, який себе добре зарекомендував, запрошували на роботу. Тож і поїхав Олександр у Полтаву, бо у Миколаєві йому не сподобалося. Та й там вже місця не було. Не потрібні були спеціалісти і у Н-Сіверському побуткомбінаті.

Тоді він приїхав у Сосницю разом з сестрою, яка подавала документи на навчання у технікум бухобліку. На велику швейну фабрику точно потрібні наладчики та ще й дипломовані, думав чоловік. Та і там всі місця були зайняті. Однак на фабриці підказали, що їхніх працівників просять ремонтувати машини у побуткомбінаті, бо своїх нема. Тоді юний майстер з упевненістю відправився туди. І справді директор Михієнко радий йому був. Швидко і житло дали, до того на той час Олександр вже був одружений на сусідській дівчині.

Залишилося упорядкувати справи у Миколаєві, адже згідно з умовами навчання він мав відпрацювати за направленням. Лист «щастя» не забарився. В ньому попереджали Олександра, що в разі неявки за рішенням суду повинен буде повернути гроші державі за навчання. Поїхав Олександр у Київ і вирішив свою проблему.

Це сталося в той період, коли чоловік попав в дорожню аварію. Їхав вантажівкою, якою віз додому брикет. Та вже поблизу Сосниці машину повело в бік, Олександр Якович вирішив вистрибнути та все сталося миттю, встиг взятися за дверну ручку і… руку зчесало при ударі. А далі операція.

– У Сосницькій лікарні спочатку сказали ампутація кисті, – пригадує подію багаторічної давності зі сльозами на очах Олександр Якович. – Я прошу зберегти руку будь-яким способом. І тоді лікар Чмир зробив диво, за яке я йому дякую все життя. Тепер, бачите, я ще цією рукою і корзини плету і все роблю.

Отож у Києві Олександр показав свою руку, мовляв, чи буду взагалі працювати за спеціальністю, і йому видали вільний диплом. Так Олександр з сім’єю став проживати у Сосниці, працюючи у побуткомбінаті наладчиком. А вже через півроку пішов на підвищення, був головним інженером. І так проробив правою рукою директора аж 20 років.

Коли директор пішов на пенсію, мав він його замінити. Однак у райкомі відбулися зміни, прийшов новий секретар і поставив іншого керівника.

– Я тоді образився, розрахувався з побуткомбінату і влаштувався заступником директора по господарській частині на сирзавод. Я й не думав, що є така робота, що можна і зарплату не одержувати і їсти мати, – посміхається Олександр Якович. – Щоранку всі бігали хто з банкою, хто з торбою. Я ж до такого не звик, соромлюся. Майстриня і мені винесе баночку вершків чи шматочок сиру. А тоді каже сам приходь та бери, я носити не буду. Ох і добра була робота – найкраща з усіх, де я працював.

Та недовго працював Олександр Якович, були й непорозуміння із керівництвом, та ще й не стало директора побуткомбінату, і Олександра Юдицького попросили очолити колектив. Але вже настали часи розпаду.

Через 5 років закінчився контракт і Олександр Якович його не продовжував, знайшовши іншу роботу – у Сосницькому ПТУ відкрилась група закрійників із числа біржовиків. Не довго, правда, набиралась так група, бо не вистачало учнів. Але на той час Олександр Якович вже був пенсіонером і декілька років підробляв в училищі охоронцем.

А потім похитнулося здоров’я. Інсульт підкосив чоловіка.

– Я живучий, – каже Олександр Якович. Коли після інсульту мене привезли додому з лікарні, я не міг ні сидіти, ні ходити, мене подушками обкладали. Але я не здавався. Через деякий час почав по кімнаті з табуреткою тупати. Якось вивезли на колясці мене на лавочку, я давай крок за кроком ступати, спочатку 20 метрів, а тоді в кінець вулиці доходив. Потім сам міг вийти з хати, брав з собою ковіньку. А тоді надумав пробувати їздити на велосипеді. Вийшло, щоправда сідати і вставати було важко.

Минув час, і мені на думку прийшло спробувати сісти за кермо 99-ої автівки, 30 тис кілометрів тільки пройшла, новенька. Завів. А права нога не відчуває педалі. Почав над цим працювати – човен насосом накачував. Поборов і цю болячку. Їздив тоді ще по гриби у Хлоп’яники і по рибу у Спаське. На мене все йшло: і риба, і гриби. Мені по життю завжди везе, – пригадує Олександр Якович і ніби соромиться, що колишній директор плете корзини.

Та насправді цим дідусь живе, від цього одержує і насолоду, і сили, бо бачить красу в простих речах. Сьогодні його маленькі корзинки не просто плетені вироби, а символ духу, терпіння і любові до праці, враховуючи те, що його наздогнав і третій інсульт, після якого він віддав машину онуку.

Тепер надійним помічником є велосипед, яким він долає невеликі відстані, щоб рибеня спіймати та лози пучечок привезти. А ще як справжній господар він обробляє 2 сотки землі, вирощує все, досі їсть свіжі перці і помідори зі своєї грядки. А як справжній наладчик (закрійник) він має професійну швейну машинку, на якій й тепер шиє собі бурки, рукавиці, картузи на літо.

«Няньок» собі не кличе, не користується послугами соцробітника, сам варить собі страву, сам наводить чистоту.

На жаль, не зустрів він «золотого» весілля, дружина за півроку до цієї дати померла. Все життя вона працювала кухарем у навчальних закладах та у пивбарі. Виростили вони з нею двох синів, є вже внук і внучка та маленька правнучка, яка любить ходити у магазин за покупками з дідусевою корзинкою.

Олександр Якович за потреби плете і верейки. Ними він заносить дрова у грубу. Будинок опалюється газом, а ось у кухні є господарська груба, яку він топить щодня, бо тут у нього лозяна майстерня.

Олександр Якович пригадав випадок, після якого завжди носить дрова верейкою, а не оберемком. Дружина колись несла дрова оберемком, підковзнулася і упала та ще й поламала руку. Якби несла верейкою, мала б опору, а так…

Плете корзину Олександр Якович, розповідає про своє життя і ні на що не жаліється, просто живе і насолоджується попри всі труднощі. А все тому, що має друзів, відчуває підтримку дітей й онуків, а головне має захоплення, яке йому дає сили і бажання.

Любить поспілкуватись. Розповів, як декілька років тому ловили білого амура у ставку на Бардацькому. Він, як любитель риболовлі, при нагоді своєму другові Василю Євгеновичу Волошку подав ідею – почистити ставок. Василь Євгенович озвучив це Олегу Ляшку, який і зробив добру справу. Про це наша газета тоді розповідала.

Випустили у ставок 2 бідони мальків білого амура, коропа та ще сосницькі рибалки, в тому числі і Олександр Якович, випустили туди відро карасів. Росла риба, ніхто не ловив, всі чекали. А на осінь спробували. Білий амур такий сильний, що витягти його дуже складно – виводить з одного кінця на інший, поки сам притомиться і тоді таки вдасться його витягти.

Старшокласниками вдалося витягти 4-кілограмового білого амура, ловилися 2-кілограмові коропи. Але тоді рибалки помітили, що вся риба була без ікри. З тих пір білий амур не ловиться, де він дівся?

Олександр Якович про свої пригоди розповідав би довго. Любить він річку, любить ліс і луки. А вони його напувають енергією і жадобою до життя. Нехай здоровиться Вам, Олександре Яковичу!

Джерело: газета "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)