Ніна Самозвон із Корінецького на Чернігівщині виготовляє для військових ортопедичні валики

Ніна Самозвон

З початком російської агресії у 2014-му, а особливо з початком повномасштабної війни, волонтерство в Україні набуло особливого значення. На жаль, далеко не всі, хто назвав себе волонтерами, є ними насправді. Хтось, скориставшись довірою і отриманим статусом, утік від війни за кордон, а хтось, отримуючи стабільно зарплату з бюджету, теж називає себе волонтером і вимагає особливо шанобливого ставлення до себе у суспільстві. І ще багато чого «вилізло» і «спливло», багато про що дізнаємося пізніше – як про хороше, так і про ганебне.

Кажуть, війна змінила нас… Думаю, що й ні. Просто у такий надскладний для суспільства час найкращі і найгірші людські риси проявляються по-особливому. Так було і є під час усіх воєн. Одні люди несуть у собі темряву, інші – світло! І світло має перемогти!

Одна з таких світлих людей – неймовірна жінка, яка четвертий рік скромно працює для Перемоги України над російськими загарбниками, – це Ніна Борисівна Самозвон із Корінецького, що на Талалаївщині. Скромна вчителька, пенсіонерка навіть соромиться назвати себе волонтером, бо ж не їздить до хлопців на позиції чи у госпіталь, не складає дрони чи якусь іншу зброю… Та вона робить надзвичайні речі, аби допомогти пораненим, зігріти їх. І робить це щодня, бо війна не знає вихідних.

З нагоди Всесвітнього дня волонтера Ніна Борисівна нагороджена Подякою Талалаївської селищної ради. « Це – відзнака всієї нашої сільської команди, – говорить жінка, – це спільна наша справа!»

У лютому-березні 2022-го російські загарбники з боку Сумщини ходили зовсім близько від Корінецького. І якби не річка та болото, хто знає, як би могли розвиватися події. Щодня село здригалося від пострілів та вибухів. Коли на початку квітня вщухла канонада, всі зітхнули з полегшенням, але і з розумінням того, що війна триває, і вона не десь, а поряд… хоч тепер і не за селом.

На той час багато чиїхось чоловіків, синів уже стали на захист Батьківщини. Щонайперше хотілося їхнім дружинам і мамам – зігріти і нагодувати захисників, з якими мали зв’язок, у душі сподіваючись на те, що хтось десь, далеко від дому, зігріє їхніх найрідніших. Тоді, на емоціях, стали готувати різноманітні страви та відправляти їх на позиції…

Кістяк волонтерського колективу – сільські вчителі. До 2016-го у селі функціонувала дев’ятирічка. Закрилася, бо не було потрібної кількості учнів. Можна впевнено сказати, що саме вчителі зайняли найактивнішу позицію під час війни, своїм прикладом заохочуючи інших. За кілька місяців до російського нападу сільською старостою призначили вчительку Ніну Крисько, діловодом – Людмилу Андрєєву, теж учительку. І Ніна Борисівна Самозвон своє трудове життя присвятила вихованню та навчанню дітей у місцевій школі. Живе поряд із колишньою школою. Виховали з чоловіком двох синів та донечку. Колись їхній новий великий будинок, який із чоловіком збудували, був сповнений радістю великої сім’ї. Та діти виросли і випурхнули у доросле життя, чоловіка Анатолія скосила хвороба у 2021-му. Залишилася вона одна у своєму великому добротному домі.

Отож, весною 2022-го, як колись у добрі часи, коли у селі справляли весілля, відзначали дні села, у її літній кухні знову куховарили. Чавунами крутили голубці, налисники, смажили м’ясо, ліпили та варили вареники. Від того їй було легше на душі. Бо, як кожна материнська, найбільше вона болить за найстаршого сина, який із перших днів – на війні.



Тоді сільські жінки плели перші маскувальні сітки з підручного матеріалу. Та хід війни змінювався, і вони старалися й стараються робити те, що наразі найбільше треба хлопцям і що вони можуть зробити. Один із напрямків, який не втрачає роками актуальності – забезпечення витратними матеріалами госпіталів. Спочатку звернулися до односельців і більшість відгукнулася. Збирали постільну білизну, рушники, тканину для пошиття наволочок та адаптивних трусів для поранених. Займаються цим і тепер, тільки своє виробництво дуже розширили. До виготовлення сіток, теплих поясів, шкарпеток, «піддупників» додалося виготовлення різних подушок, покривал, матраців.

– Минулої весни говоримо з колегами, у яких теж сини служать, про те, що хлопцям у госпіталі, стабілізаційні пункти завжди потребують подушечки. Постало питання, з чого їх робити, – розповідає Ніна Борисівна. – Наша Люба Цирулік (ми про неї розповідали торік) шиє труси та звичайні наволочки. Залишаються обрізки тканини. Ми ж – дуже економні, жоден клаптик не викидаємо. Отож і придумали, як їх використати з користю. Спочатку я сама шила вдома звичайні квадратні подушечки під голову. Моя колишня колега і кума – Ольга Анатоліївна Динник – допомагала мені набивати їх обрізками, зашивати. 01012606Людмила Андрєєва підкинула ідею з подушками-кісточками. Знайшли в Інтернеті докладну інформацію про них, викройки та вирішили й собі спробувати шити. Виявляється, вони дуже помічні для поранених. Подушки-кісточки дуже популярні у госпіталях. Це ортопедичний валик, який підтримує правильне положення голови, розслабляє м’язи шиї, хребта, кінцівок під час сну чи відпочинку, знімає напругу, біль, покращує кровообіг та дихання, корисний при остеохондрозі, головних болях та для комфорту під час медичних процедур, під час перевезення поранених. Пошила я перші п’ять штук подушок-кісточок, передали на госпіталь. Просять іще. Треба було придумати, чим же їх набивати. Спочатку подрібнили відходи від тканини і напхали ними, а далі процес пішов…

З Ніною Борисівною зустрілися у неї вдома наприкінці осені. Старенька ручна швейна машинка не вмовкала тоді ще у веранді. Влітку майстриня виносила її в тінь під виноград, а як стало холодно зовсім, забрала у хату.

– Моїй машинці вже років та років, – говорить. – Це ще від мами у спадок дісталася. Навантаження на неї дуже велике. Було б дуже добре, якби хтось, у кого стоїть машинка і йому не потрібна, поділився з нами. Може б і ще кого з дівчат я підучила шити.

– По багато годин на добу немає світла тепер, та і дні дуже похмурі. Як працюєте? – запитую мою співрозмовницю.

– Працюю не менше годин, ніж улітку. Звичайно, на машинці, коли добре видно. У мене є ліхтар, заряду в якому вистачає годин на чотири. То й працюю без світла. При ліхтарику роблю викройки, або плету «піддупники» чи набиваю подушки. Словом, що швидше треба, те і роблю. Іноді дуже стомлююся, та не зважаю на ту втому. Після перемоги відпочинемо. Не шию тільки у неділю, бо так було в нас у сім’ї заведено. Але підготовляю матеріал для роботи – роблю викрійки. Ми з дівчатами навіть не думали раніше, що саме подушки будуть так потрібні – і у госпіталі, і в стабілізаційні пункти. Коли виготовлення подушок-кісточок було вже налагоджено, я подумала, що зручними мають бути і подушки-підшийники. Зазвичай, у мирний час із такими подорожують. То я й подумала, що коли здоровій людині зручно з такою подушкою на шиї летіти в літаку чи їхати у автобусі, то зручно буде і пораненому…

Я от завжди себе уявляю на чиємусь місці… на тих же ношах кільканадцять годин при перевезенні у госпіталь, на лікарняному ліжку. Ось, думаю, візьме чийсь син у руки таку подушечку і подумає, що хтось виготовив її саме для нього. З різних госпіталів нам надсилають подяки і такі фото, де поранені використовують подушечки за призначенням. Тепліє від того на душі, що робота наша потрібна, що її цінують. Як каже наша староста, у нас є замовлення на різні госпіталі, і їх не меншає. Ось тільки деякі цифри. За два дні ми з дівчатами зробили 62 квадратні подушечки, 19 подушок-підголовників і шість кісточок. Це – для госпіталю у Київ. А всього – вже 186 кісточок, 288 підголовників, 75 пледів. Навіть чотири матраци вже зробили і відправили на стабілізаційний пункт – на Сумщину.

І вони там – просто нарозхват! Тому виробництво збільшуємо. Ми вже з Ольгою Анатоліївною не встигаємо вдвох. Нас працює ціла дружна команда. Виготовляємо подушки партіями, тому допомагають, а саме наповнюють і зашивають подушки: Мар’яна Голуб, Яна Калевич, Світлана Чемерис, Аліна Терещенко, Тетяна Пасічна. Подрібнюють тканину і фліс Любов Матвійчук, Валентина Макаренко, Любов Шеханова, Наталія Оверчук, Галина Рогова. Допомагають шити наволочки, теж на своїх машинках, Людмила Козел, Тетяна Бондаренко, Ольга Васильченко. Допомагає нам, коли має час, і працівник із благоустрою Микола Фелон. Він призвичаївся речі для наповнення подушок рубати сокирою до дривітні.

Більшість із названих жінок удень плетуть сітки, а увечері вдома шиють або плетуть шкарпетки чи круги.

– На все це потрібний матеріал. Де берете?

– За час війни ми навчилися робити, здається, з нічого щось корисне. Зібрали за весь час дуже багато різних речей б/в у своєму селі і в сусідніх. У мене сваха – Галина Григорівна, теж учителька-пенсіонерка, живе у сусідній Галці на Сумщині, це – за три кілометри до нас, усього через річку. Вона там постійно збирає речі. Допомагали збирати окремі вчителі з Красного Колядина та Липового. Дуже багато різного матеріалу зібрали читачі районної газети через редакцію і продовжують це робити. Староста наша – Ніна Григорівна зі своїм чоловіком Олександром Григоровичем – майже щоразу, як їдуть у Талалаївку, так і приїжджають назад із повним багажником речей, яким ми даємо друге життя. Чудове наповнення для подушок виходить із шуб, курток на синтепоні. Зі старого одягу, який був пошитий на ватині, ми з дівчатами виготовили чотири матраци. Вони теж дуже потрібні для поранених, як і ковдри, на різні напрямки.

Що і куди – це питання регулює і контролює Ніна Григорівна. Пару місяців тому вона домовилася за обрізки флісової тканини з Прилуцької швейної фабрики. Наш обласний депутат – Володимир Григорович Лукаш доставив нам їх аж 22 «балони». Дівчата швиденько весь цей матеріал переробили – що для наповнення подушок порізали, що на круги. Ми за весь час, який працюємо, вже так звикли, що без цієї роботи ну ніяк не можна. Мене, наприклад, шиття, в’язання заспокоює, додає відчуття того, що ти не просто коротаєш свої дні, а проживаєш їх із користю. Особливо, коли Ніна Григорівна відправляє чергову партію речей на госпіталь. Настане той час, коли відпочинемо… Ми не робимо щось глобальне для перемоги України, та робимо те, що можемо, те, що полегшує життя наших хлопців у критичні моменти їхнього життя… Хай буде їм легше, тепліше, зручніше, хай гріє душу думка про те, що ми їм дуже вдячні, що ми їх любимо і віримо у них…

Спілкування з Ніною Борисівною – як ковток холодної води у спеку. Колись вона, вчитель історії Корінецької школи, водила дітей у подорожі рідним краєм, навчаючи юнь любить і берегти його. Берегти пам’ять про свій рід і передавати цю пам’ять із покоління у покоління. А передавати сімейні цінності у неї є кому! Найдорожчі, найцінніші її внучата – Артем, Максим і Настя. До війни любили гостювати у бабусі, і у ставу купалися, і рибалили… Ніна Борисівна мріє про той час, коли зможуть зібратися у рідній хаті і діти, і внуки… Не плаче, не тужить, а вірить, що так і буде! Вона пише книгу (самвидав) про свій рід, про далеке минуле і зовсім близьке – дітей, онуків, їхні захоплення. У тій книзі обов’язково будуть сторінки про війну – ще не вписані, але вже пережиті події. І її правнукам точно буде чим гордитися!

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Олександра Гостра

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)