82-річна Марія Гузій: жінка, яка зробила з бібліотеки серце громади

Марія Гузій

ЛЮДИ І ДОЛІ

Двір будинку Марії Михайлівни Гузій на вулиці Покровській у Канівщині від інших відрізняється ідеальними чистотою і порядком. Так само охайно і доладно все у самому будинку. Абсолютно всі предмети лежать на своїх місцях так рівно, що перфекціоністи позаздрять, а чистота така, що рекламний Містер Мускул не витримав би порівняння. При тому що господині цього дому майже 82 роки! Крім чистоти, пенсіонерка дуже любить правду і людський колектив. А ще не уявляє життя без читання. Багато років вона пропрацювала у селі бібліотекаркою.

ВАЛЕТИНА МАРУСЯ

Народилась героїня нашої розповіді 27 травня 1944 року у Погребах тогочасного Малодівицького району, у сім’ї колгоспників. Батько — Михайло Іванович Правдивець — був ковалем, мама — Катерина Іванівна — працювала у ланці.

У 1958 році закінчила Погребівську семирічку. Школярів, згадує пенсіонерка, тоді було багато. У її класі навчалось 17 дітей. У 2008 році вона їх всіх скликала на зустріч до 50-річчя випуску. Були люди з Донецька, Запоріжжя, Ірпеня, Прилук. Одна з колишніх однокласниць приїздила з Молдови.

Читати Марія Михайлівна любить з самого дитинства.

«У нас бібліотека була невелика в клубі, — згадує. — Бібліотекарку звали Ніною Олександрівною чи Олексіївною. Вона була молодою, але вже замужньою, і їздила у Погреби велосипедом зі Знам’янки – тоді Гнилиці. Одежа у неї завжди була красива: сукні, плащі та інше. Чоловік її був військовим, служив під Китаєм. І лише вона приїжджала, ми бігли дивитись на її одяг. А книжки у бібліотеці я брала історичні та про життя. І зі шкільної програми, звісно, все читала».

Дітей було багато і на вулиці. Гралась з ними і з молодшою на 8 років сестрою. Поряд також, згадує, жили Правдивці. Дітей у них було четверо. На вигоні всі разом грали у м’яча.

«Дощ як пройде, серед дороги грязь місимо, — розповідає бабуся. — Босі ходили, бо тоді ні асфальту, ні каміння, ні скла — нічого не було».

Дошкільне дитинство вона провела у своєї бабусі і дідуся — колишніх колгоспників. Батько, йдучи на роботу, заводив дочок до пенсіонерів, а ввечері забирав.

«Бабусю звали Валентиною, — розповідає жінка. — Було старші люди питають про мене: «А чия Маруся?», а їм інші відповідають: «Валетина».

ХЛІБ НА КАПУСТЯНИХ ЛИСТКАХ

З восьмого по десятий клас Марія Михайлівна вчилась у Гнилиці. На літніх канікулах працювала у сільраді посильною.

«Було цікаво, — згадує. — Через комутатор передавали дані по молоку. А коли ще підросла, так у жнива ми возили зерно з-під комбайна. Силос коли заготовляли, також йшли заробляти копійку. І не через те, що немає грошей, а за інтерес. Хотілось бути між людей. Хотілось працювати».

«І до клубу на кіно ходили щосуботи і щонеділі, — продовжує пенсіонерка. — У вихідні відпочивали. Це зараз у нас немає неділі. Коли дочки приїжджають, у цей день найбільше роботи. А тоді у суботу, було, батько і мати прибирають, піч підмазують. Мама пече хліб на капустяних листях — це на цілий тиждень. А у неділю батько попорається в обід, побриється, прибереться, і ми йдемо у гості до баби і діда. Завжди, щонеділі. Так було заведено».

На запитання, чи вплинуло на неї батькове прізвище, бабуся відповідає:

«Так, правду люблю. Правдивців у селі було багато. Батько — Правдивець Михайло, а по сусідству жив Правдивець Василь. У мене мати Правдивець Катерина Іванівна, а у сусіда дружина — слово у слово. Так у колгоспі, щоб не плутати, писали: то Катерина Михайлова, а то Василева. А колгосп називався «Комінтерн».

ПІШКИ У КАНІВЩИНУ

Після закінчення десятирічки у 1961 році Марія Правдивець заочно поступила у Ніжинський педінститут на фізмат. Знайомі вчителі порадили поїхати у райвно до Малої Дівиці, бо у Миколаївці якраз потрібна була піонервожата. Там пропрацювала півроку, але через малу кількість учнів штатну одиницю скоротили. Після того вчителі знову направили юнку у райвно.

«У Малій Дівиці сказали обирати, Канівщина або Нетяжино, — згадує жінка. — А хто знає, де ті Канівщина і Нетяжино? Але там була секретарка з Канівщини, вона про своє село розповіла — і я погодилась. І як добиратись розказала. Доріг же тоді, у 1962 році, не було. Сказала, що у Прилуках буде залізничний міст, а під ним — дорога у бік Дубового Гаю. Прямо-прямо, сказала, а потім праворуч буде Канівщина».

Я переночувала у хрещеної у Прилуках. Тоді вийшла за міст, а я там до того зроду не була. Завжди з Заїзду в’їжджала, де хрещена жила. І ближче до центру місто знала. Вийшла за міст і далі пішла пішки. Сама йшла полями, і, головне, не боялась нічого.

Тоді, каже, сплутала і повернула на першому перехресті біля Малківки. Пішла праворуч. Побачила двоповерхові будинки і сараї. Там тоді був радгосп. Чоловіки показали їй пряму дорогу від аеродрому.

«Давай я знов ті три кілометри, що вони сказали, пішки йти, — розповідає. — Доходжу сюди. Бачу свинарню, комори. Два млини на цій стороні тоді стояли. Побачила чоловіка, який комірником працював. Спитала, де у них школа. Каже: «Йдіть прямо — там буде ставок, а за ним — дві куркульські хати. У тих хатах — школа».

Знайшла. Бачу: діти бігають. Було 10 вересня. Вони якраз збирались на картоплю, колгоспу допомагати. Знайшла директора і віддала йому направлення.

Ті дві куркульські хати стояли через дорогу від нинішнього приміщення, яке побудували у 1968 році. Школа була повною. У класі — більше 30 учнів. Були паралелі по два класи. Початкова школа працювала і у Галаганівщині (тоді це був хутір, а зараз — частина Канівщини).

Біля школи у Канівщині молодій піонервожатій знайшли квартиру.

«Знов через Прилуки повернулась додому, — пригадує. — А батько на другий день взяв валізу, ліжко, одежу — і підводою через Гнилицю, Мазки, Рудівку привіз мене у Канівщину».

ПОЇЗД У ПОГРЕБИ

У школі молодій вожатій видали стіл і два стільці. У маленькій кімнатці, де жила, топила сама грубу. Дрова і брикети для опалення педагогам тоді завозили. Два роки Марія Михайлівна пропрацювала піонервожатою, а, коли перейшла на четвертий курс, на її місце прислали другу, а жінку перевели на посаду вчительки математики. Викладала арифметику й алгебру у шостих і сьомих класах. У 1963 році, 1 травня, дівчина познайомилась з хлопцем, який у місцевому колгоспі ім. ХХ партз’їзду працював економістом.

«Ходив він до мене, ходив, а тоді вирішили ми одружитись, — розповідає. — Поїхала я додому велосипедом. Батька й матері вдома не було. Сказала бабі, що 21 вересня, на Пречисту, а це було храмове свято у Погребах, приїдем свататись».

Весілля Марія Михайлівна і Андрій Гнатович Гузій відзначали на жовтневі свята.

«Два весілля у нас практично було, — посміхається жінка. — Гуляли і вчителі, і конторці. А через тиждень відзначали вже звичайне весілля. Приїжджав поїзд у Погреби, мене там викупляли».

— Це ж не той поїзд, що по рейках ходить? — уточнюю.

— Ні, так називались машини, підводи, якими їхали дружки, свати та інші люди. Тоді поїздом, мабуть, людей 30 приїхало.

Забрали мене з гардеробом — стали ми жити у свекрухи. У 1965 році народилась перша донька. Було це 9 травня, назвали її Вікторією. У 1966 році, на жовтневі свята, народилась друга — Інна. А тоді я захворіла. І, мабуть, рік не працювала. Лежала у лікарні.

«СТРАШНЕ ТИХ ГАЗЕТ БУЛО!»

Після того вчителька півроку викладала у початковій школі у Галаганівщині, а тоді її покликали працювати у Канівщинський сільський клуб. Три роки, поки там була, у бібліотеці, яка розміщена у тій самій будівлі, мінялись бібліотекарки. Присилали практиканток після училища, а вони довго не затримувались.

У 1974 році Марію Гузій перевели з клубу у бібліотеку. Згадує, що тоді книгозбірня розміщувалась у маленькій кімнатці. Там стояли два великих стелажі і стіл. Була груба, яку бібліотекарка топила.

«У клубі крутили кіно, глядачів було повно, — згадує тогочасне сільське життя пенсіонерка. — Лише двічі на тиждень не було, а то — щодня. У середу і неділю були дитячі сеанси. Коли ще працювала у клубі, щосуботи танцювали під гармошку. Хлопці грали, а молодь танцювала карапет, краков’як, вальс, фокстрот».

Пізніше той клуб обклали цеглою, а бібліотеці виділили три кімнати.

«Тоді дали нові стелажі, — розповідає колишня бібліотекарка. — Односторонні і двосторонні металеві, столи, стільці. Воно і зараз все є у бібліотеці. Книжковий фонд складав 12 тисяч, читачів було до 800. Щомісяця присилали посилки. Поштарі возили підводою з Дубового Гаю. У кожній посилці було до 30 книжок».

«А газет скільки було?! — продовжує пенсіонерка. — «Известия», «Правда». По 12 сторінок були газети! «Молодь України», «Деснянська правда», «Правда Прилуччини», «Спортивна газета» — страшне тих газет було! Привозили щодня — і щодня підшивала. А журналів скільки було?! «Перець», «Огонек», «Старт», «Новини кіно». А ще товсті — «Дружба народів», «Вітчизна». І для дітей все: «Піонерська правда», «Зірка», «Юний натураліст», «Юний технік», «Барвінок», «Піонерія».

Лише з книжковими картотеками, згадує, доводилось працювати з дев’ятої ранку до шостої вечора. Крім бібліотеки, діяли ще і 3 пункти видачі: на молочно-товарній, свинофермі і тракторній бригаді. У назначений час і день бібліотекарка привозила працівникам і працівницям газети і книжки.

— А що, наприклад, свинарки любили читати?

— Профільну літературу. Про свинарство. На МТФ — про велику рогату худобу. У тракторній бригаді — з механізації. Художню літературу також читали.

Після роботи Марія Гузій брала участь ще й у художній самодіяльності.

«Зроду не співала, а як стала працювати у клубі і бібліотеці, тож треба, — каже. — Співали і на огляди їздили. Головними співачками були свинарки. Один вчитель жартома називав колектив ансамблем «Хрю-хрю». Вони і працювали багато, і співати встигали. Завфермою була Надія Павлівна Михайліченко. Вона культуру дуже любила».

Завідуючою свинофермою довелось трохи попрацювати і Марії Михайлівні. Але бібліотеки, каже, тоді не кинула. Суміщала по півставки. У 1971 році жінка народила третю доньку Ольгу. Її та старшу Вікторію, вже пенсіонерку, ми застали, коли ті приїхали з Прилук допомагати матері по господарству.

НАЙБІЛЬША РАДІСТЬ

Пенсійного віку Марія Михайлівна досягла у 1999 році. Роком раніше помер її чоловік. Андрій Гнатович був старшим, 1937 року народження.

«Чоловік був дуже хорошим, — згадує пенсіонерка. — Ніколи поганого слова на мене не сказав. І свекруха дуже ловка. Ми ж тоді у декреті були лише по два місяці. Я йшла на роботу, а вона з трьома дітьми залишалась сама. Було, встане вранці і поки мені на роботу, вже витопить піч, попорається, їсти зварить. Її також Марією звали. Чоловік її не повернувся з війни, зник безвісти. А син був у неї лише один».

Ще 11 років після виходу на пенсію жінка працювала у бібліотеці. У 2010 році залишила роботу остаточно. Нині ходити їй вже важко. Допомагає ціпок. Але з хати виходить. І у квітнику порається. Коли ми приїжджали, під вікном пенсіонерки саме цвіли підсніжники.

«Рилась біля них, загребла трошки», — розповіла бабуся, коли звернув увагу на те, який чистий її квітник.

Порядок і чистоту, каже, любив її батько. А улюблену «Прилуччину» Марія Михайлівна читає й досі. Непокоїть її лише те, що газету у Канівщину машина «Укрпошти» привозить аж через тиждень після виходу — наступної середи. Хоча село нібито від Прилук і недалеко. Міняється газетами та журналами з сусідкою.

«Читаю все чисто, — відповідає на питання, що подобається їй у «Прилуччині». — А як нового нічого нема, то й перечитую по декілька разів».

Іноді бере книжки у бібліотеці.

«Ходити потрошку треба. А що сидіти?» — каже.

Людей по її вулиці проходить нині мало. Більше машин, зазначає. На жаль, її Покровською вулицею часто їздить важка техніка великих землевласників. Раніше вони село об’їжджали, а зараз польові дороги порозорювали, каже. Дорожнє покриття на вулиці ж для такої ваги не призначене, тому і руйнується. Встає пенсіонерка о шостій ранку. Топить грубу у літній кухні, аби курчатам, яких купили доньки, було тепло.

«Можу і дрова ножівкою попиляти», — хвалиться.

Іноді до бабусі з-під Києва приїжджає онука Яна з сім’єю. Привозить з собою найбільше її щастя — трирічного правнука Сергійка. Коли їх нема, прабабуся дивиться на хлопчика на фотографіях, які збирає в окремий фотоальбом. Окремо у теці лежать газетні вирізки про Канівщину і Погреби. Папка називається «Моє рідне село».

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)