Павло Шимко: «Порожні класи – порожні села: ціна освітніх стандартів під час війни»

Павло Шимко

Сьогодні села прикордонної Чернігівщини опинилися в епіцентрі «ідеального шторму»: війна, депопуляція та адміністративні реформи, які часто виглядають як математичне рівняння без урахування людських життів. Бахмацький міський голова Павло Шимко переконаний: низка сучасних реформ, від освітньої до земельної, складаються в єдиний ланцюг, що веде до знелюднення українського прикордоння. Про те, як Бахмацька громада намагається врятувати школи, чому реформа освіти на Чернігівщині може стати фатальною для села, про аграрних пілотів на фронті та «золоту» землю Бахмаччини – у нашій великій розмові.

– Павле Миколайовичу, Ви прямо кажете, що фіналізацію освітньої реформи під час війни необхідно було зупинити. Чому Ви настільки категоричні? Адже держава декларує підвищення якості навчання через створення великих ліцеїв.

– Тепер уже пізно говорити про те, правильну чи ні модель освітньої реформи обрали в Україні, адже стартувала реформа НУШ (Нова українська школа) у 2018 році. Як було анонсовано, головною її метою було комплексне оновлення змісту освіти, методів навчання тощо задля підвищення якості освіти. Але ще тоді ніхто не думав про безпекову складову, бо не було війни в Україні. Ніхто не міг передбачити такої великої міграції людей, що призвело до зменшення контингенту учнів у закладах освіти. Зараз маємо іншу ситуацію.

Якість освіти – це чудова декларація. Але давайте подивимось на реальність. Бахмаччина, як і уся Чернігівщина, потерпає від постійних загроз обстрілів, що суттєво впливає на всі сфери життя, зокрема й освіту. У таких складних умовах реалізація реформи набуває нових викликів. Ми маємо створити для учнів безпечний простір, і тут вже мова йде про наявність укриттів, безпечне перевезення дітей шкільними автобусами з різних сіл громади нашими розбитими дорогами. Тому, звичайно, добре, аби ще була б можливість існування навчального закладу у кожному сільському населеному пункті на умовах отримання субвенції з державного бюджету на оплату праці педагогів та харчування учнів. Але «невблаганна» освітня реформа встановлює жорсткі «арифметичні параметри»: немає 45 учнів – немає субвенції на зарплати вчителям. А звідки взятися цим дітям, коли через агресію РФ триває постійна міграція? Сім’ї з дітьми виїжджають із сільських територій у пошуках безпеки та логістики. Якщо держава зараз забере фінансування у малих шкіл, вона фактично скаже людям: «Тікайте з села». Тому, на моє тверде переконання, до кінця війни держава мала б забезпечувати субвенцію на зарплати сільським вчителям, а громади – утримувати кожну школу, де навчаються сільські діти.

– Яким чином знаходите вихід із ситуації, що склалася?

– Ми намагаємося шукати шляхи вирішення питання збереження навчальних закладів, ідемо не на ліквідацію, а на пониження ступенів, щоб дати хоча б найменшим діткам можливість здобувати освіту в рідному селі. Саме так вирішили на останній сесії міської ради долю Фастівецької гімназії. Наразі у нас функціонує 12 загальноосвітніх закладів. У громаді створено ліцей, який надалі матиме статус академічного. Постійно оновлюємо освітній простір, аби він відповідав сучасним вимогам, шукаємо кошти на облаштування пансіону, налагоджуємо підвезення, активно співпрацюємо із сусідніми громадами в освітній галузі.

– Раніше село трималося на міцному господарстві. Що змінилося з приходом великих агрохолдингів?

– Відбувся розрив між землею та її господарем. Раніше керівник агропідприємства жив у тому ж селі, його діти ходили в ту ж школу. Зараз ми бачимо панування латифундій. Це корпорації, яким не потрібне соціальне життя села. Їм потрібен прибуток. Вони йдуть шляхом автоматизації та роботизації процесів, а це призводить до скорочення робочих місць. Окрім цього, і податки з доходів персоналу агрохолдинги сплачують за місцем реєстрації юридичних осіб. Більше того, в договорах оренди паїв прописується автоматична пролонгація таких угод, людям дають «мотиваційні» гроші, і власник-орендодавець фактично підписує вирок – до кінця життя його пай йому не належить. Це прихована купівля землі за безцінь, тоді як чорноземи Бахмаччини за бонітетом (родючістю) перевищують навіть знамениті полтавські чорноземи.

– З Чернігівщини, і Бахмаччини зокрема, нині мобілізовано величезну кількість людей. Хто ці люди?

– Це найболючіше. Мешканці аграрних громад виявилися найбільш дисциплінованими. Вони не маневрували, не ухилялися, бо звикли до порядку. Першими пішли на фронт. Причому пішли найцінніші фахівці для села: механізатори, електрики, водії. Люди, які працювали на аграрних дронах, стали операторами БПЛА на війні. Вони технічно грамотні, розумні. І саме на них ворог полює насамперед.

Втрачає і культурна сфера. До прикладу, мій давній товариш, звукооператор нашого Бахмацького базового будинку культури Василь Селіков отримав тяжке поранення, виконуючи бойові завдання як пілот дрона.

У Бахмацькій територіальній громаді, як і в багатьох об᾽єднаних громадах нашої держави, що мають сільські старостинські округи, мобілізували найкращий генофонд, а держава не здатна забезпечити збереження домівки їх родин в тилу – рідного українського села, куди наші звитяжці мають повернутися. Та все ж я вірю в пасіонаріїв, які пройшли горнило війни, і мають моральне право очолювати повоєнні процеси, реалізовувати маніфест українця задля відбудови, відродження України. Вони повернуться з ПТСР, із загостреним почуттям справедливості, проведуть аналіз всього, що відбувалось в тилу, поки вони були в окопах. Саме Справжні мають диктувати новий порядок. Впевнений, що Україна переможе не лише зовнішнього ворога, а й внутрішнього глитая, якщо зараз не дамо знищити село. До закінчення війни ми маємо зберегти хоча б той фундамент, який ще залишився.

Замість післямови – статистика освітнього геноциду

Тим часом на Чернігівщині за 30 років кількість шкіл скоротилася майже втричі, а кількість учнів – наполовину. Згідно з даними Головного управління статистики в Чернігівській області, на Чернігівщині у 2025/2026 навчальному році функціонували 323 заклади загальної середньої освіти. Там навчалися 82,5 тисячі учнів.

Як зазначається, у 1995/1996 навчальному році на Чернігівщині налічувався 891 заклад загальної середньої освіти. Після цього відбулося поступове скорочення мережі шкіл. Наприклад, у 2005/2006 навчальному році в області працювали 778 шкіл, у 2010/2011 – 674, у 2015/2016 – 590, а у 2020/2021 – 472.

Разом з тим зменшилась і кількість учнів. Якщо у 1995/1996 навчальному році в області було 177,1 тисячі учнів, то протягом наступних 30-ти років їхня кількість також зменшилась. У 2005/2006 навчальному році в області було 128,8 тисячі учнів, у 2010/2011 – 97,6 тисячі, у 2015/2016 – 91,8 тисяч, а у 2020/2021 – 97,2 тисячі.

Зменшилась і кількість педагогів. Якщо у 1995/1996 навчальному році в області працювали 18,1 тисячі вчителів, то у 2025/2026 році – 9,25 тисячі. Чим не статистика освітнього геноциду? Та хіба лишень освітнього?

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Віталій Назаренко, фото Миколи Тищенка

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)