З болю — в дорогу. З дороги — у власну справу. Історія Юлії В'ялої, яка навчилася ремонтувати не тільки авто, а й своє життя

Її історія почалася з великої втрати. У перший день повномасштабної війни в ході ракетного обстрілу командного пункту аеродрому ДСНС загинув чоловік Юлії — Анатолій В'ялий, який був інструктором-рятувальником парашутнодесантної служби. Життя, яке ще вчора здавалося Юлії зрозумілим і звичним, раптом розділилося на «до» і «після». Було багато болю, відчаю, нерозуміння ситуації й гарячкового пошуку відповідей на для багатьох інших людей дуже просте, та у її випадку непідйомне важке питання: «як жити далі?».

Тоді вона багато чого вчилася робити вперше — одноосібно брати на себе відповідальність за восьмирічного сина Івана, піклуватися про його теперішнє й майбутнє, дбати про добробут їхньої, тепер вже, неповної родини. Вперше тоді Юля сіла і за кермо автомобіля. Старенька автівка стала для них з Ванею не просто засобом пересування — вона допомагала триматися, вирішувати щоденні справи, їхати далі, попри біль і розпач.

Щоправда, машина часто потребувала ремонту, тож жінка нерідко навідувалася на станцію техобслуговування. Оскільки ж охочих взятися за її старенький «дизельок» у Ніжині виявилося небагато, то на ремонт мусила вирушати аж до обласного центру.

Радіатор, паливний насос, кондиціонер, заміна підкрилка, не кажучи вже про якийсь серйозний ремонт типу капітального ремонту двигуна — якщо будь-хто з чоловіків навіть з мінімальним водійським стажем міг легко справитися принаймні з якоюсь простенькою поломкою, то для неї навіть заміна мастила було неабияким випробуванням. Пізніше, за порадою знайомих автолюбителів, Юля вирішила змінити автівку на новішу, але й вона частенько «вередувала», наче випробовувала молоду жінку на водійську міцність та витривалість.

Та відступати вона не збиралася, дарма, що раніше була далекою від автомобільної техніки — поступово вчила будову автомобіля, вивчала технічні терміни, навчалася розуміти те, над чим раніше навіть не замислювалася. З новими технічними знаннями в її голові дедалі частіше почала з’являтися ідея, котра спочатку навіть самій здалася занадто сміливою: відкрити власне СТО. Навіщо витрачати власні час та зусилля, віддавати комусь гроші, якщо можна зробити це своєю справою.

А потім доля звела її з автомеханіком, який став її однодумцем, навчив не боятися нового й допоміг втілити мрію жінки у життя. Нещодавно відбулося офіційне відкриття ще одного СТО. Тут водії можуть не тільки провести техогляд та комп’ютерну діагностику свого транспорту, а й провести ремонт ходової, двигуна внутрішнього згорання, паливної та рульової систем, турбіни, провести заміну ланцюга й ременя газорозподільчого механізму, поміняти мастило, видалити DPF й провести ще цілу низку ремонтних маніпуляцій.

До речі, у день відкриття тільки за попереднім записом сюди вже звернулося близько двох десятків власників автівок щодо комп’ютерної діагностики своїх «ластівок». На моє запитання, що було найважче в організації цієї справи, Юлія чесно відповідає:

— Знайти відповідне приміщення. Наразі воно у нас орендоване. Коли ми сюди заїхали, з обладнання тут був лише один підйомник. Поступово бокси наповнювалися додатковими робочими поверхнями, верстатами, свердлильними установками, гідролапами, пресами, стапелями, котушками, різноманітними технологічними ящиками та нішами для інструментів тощо.

Через війну наразі знайти кваліфікованих чоловіків-ремонтників дуже важко… Саме тому на СТО вони з Вячеславом поки що працюють удвох. Звісно, що всі технічно складні процеси виконує Вячеслав, але Юля продовжує вчитися. І, не зважаючи на свій поки що небагатий технічний досвід, вже багато чого вміє та знає. Адже чудово розуміє, наскільки потрібна її робота й тому дедалі впевненіше почувається серед автомобілів, інструментів і техніки…

Наша розповідь про відкриття у місті ще одного закладу, де можна відремонтувати автівку — не реклама. І тим більше вона не лише про ремонт машин. Це історія про те, як після страшної втрати людина знаходить у собі сили не зупинятися, а йти далі. Про те, як вимушена самостійність поступово перетворюється на нові знання, професію, власну долю і власну справу. А, втім, найголовніше — це те, що тепер ця жінка вже не просто сідає за кермо, щоб їхати вперед. Вона сама прокладає свій шлях.

Джерело: газета Ніжинщини «Вісті», Катерина Михайленко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)