Ще не осінь, ще тільки серпень жнивує на ниві життя...

«У самісінькій глибинці району серед розлогих степів, між кучерявими садками пожинає дари щедрої осені мальовнича Білорічиця», — так починається шкільний реферат онуки героя нашої розповіді Василя Горбачова Аліни. Осені ми не чекали, а відвідали Білорічицю наприкінці липня. Привід для того був — 28 липня Василю Михайловичу виповнилось 80 років. У онуччиному рефераті, який пенсіонер зберігає разом з книжками із зоотехнії, є рядки і про нього: «Василь Горбачов, мій дідусь, завжди вважав, що йому пощастило, коли вже більше 30 років тому саме сюди за направленням тресту племінних господарств приїхав керувати місцевим племзаводом. А що призначили директором — не розгубився: мав уже за плечами досвід роботи зав. фермою, головного зоотехніка в племінних господарствах Сумської, Луганської, Київської областей».



Василь Горбачов

ДИТИНСТВО, ДЕ РОБОТИ ВИСТАЧАЛО ВСІМ

З Василем Михайловичем розмовляємо за столом у дворі його будинку, під аркою, густо заплетеною виноградом. Пенсіонер розповідає про своє життя неквапом, розмірено. Народився Василь Горбачов на Сумщині, у Шалигіному колишнього Глухівського району. У сім’ї було шестеро дітей — п’ятеро синів і наймолодша донька. Василь був четвертим. Батько, Михайло Васильович, трудився на Шалигінському цукровому заводі. Коли завод не працював — на торфодільниці. Мати, Тетяна Нікіфорівна, усе життя була пов’язана з тваринництвом. Працювала на відгодівельному пункті при заводі телятницею.

Сім’я була звичайною сільською. Жили працею. І діти змалку знали, що таке допомагати дорослим. Телевізора в дитинстві не було. Не було й того достатку розваг, до якого звикли нинішні діти. Грали у м’яч, бігали, вигадували свої нехитрі забави. Але головною частиною дитинства все одно була робота. Спочатку — гуси. Потім — корови. Василь Михайлович пригадує, як улітку пас худобу. За місяць такої роботи тоді платили 25 карбованців. Для хлопця це були перші власні зароблені гроші.

Є в нього й особливий спогад про ті часи. Одного разу, втомившись після цілого дня, він прийшов додому і заснув. Наснилося, що корови кудись поділися. Хлопчик прокинувся і, ще сонний, пішов їх шукати. Уже прямував до лісу, коли його побачила мама, яка поверталася з роботи. — Васю, ти куди йдеш? — Корови шукати. А мама відповіла, що їхня Зорька вже вдома. Зараз ця історія викликає усмішку. А тоді у лісі все могло закінчитися набагато гірше. Василь Михайлович і сьогодні з теплотою згадує маму, яка вчасно його зупинила.

Інший випадок був пов’язаний із тією ж коровою. Якось увечері Зорька не повернулася разом з іншою худобою. Уже темніло. Василь зі старшим братом Дімою пішли її шукати. Обійшли посадки, прислухалися, заглядали всюди, де могла забрести корова. Зрештою, втомилися й вирішили залізти на скирду. Там і заснули. А корова тим часом сама прийшла додому. Брати повернулися вранці. Мама, яка всю ніч переживала, зустріла їх не сваркою, а полегшеним: «Швидко лягайте спати». Так і минало дитинство — між школою, фермою, пасовищем і домашньою роботою. Василь часто допомагав матері. Саме це згодом визначило його професійний шлях.

ПРОФЕСІЮ ПІДКАЗАЛО ЖИТТЯ

Після восьми класів Василь вступив до Воздвиженського зоотехнічного технікуму. Іншої професії, каже, не уявляв. З дому пішов у 1962 році, коли йому було лише 16. Навчався відмінно. Отримав червоний диплом. Після технікуму почалася самостійна професійна дорога Василя Горбачова. Та на цьому він не зупинився. Маючи диплом із відзнакою, вирішив вступати до інституту. У 1967 році став студентом зоотехнічного факультету сільськогосподарської академії в Києві.

П’ять років навчання дали йому вже інший рівень знань. Особливо багато дала практика. Його направляли в племінні господарства, де він не просто спостерігав за роботою досвідчених фахівців, а поступово сам входив у професію. В одному з господарств, коли захворів головний зоотехнік, молодого спеціаліста поставили на його місце. Пів року він працював зоотехніком-селекціонером, отримував зарплату, збирав матеріали для дипломної роботи. Це був той період, коли професія переставала бути лише спеціальністю в дипломі. Вона ставала справою життя.

МОЛОДИЙ СПЕЦІАЛІСТ І СКЛАДНА РОБОТА

Після академії Василя Горбачова направили працювати в систему племінних господарств. Спочатку він опинився на Луганщині, у племзаводі імені Літвінова. Господарство спеціалізувалося передусім на свинарстві, мало велику білу породу свиней, а також займалося великою рогатою худобою. Йому пощастило працювати поруч із досвідченими фахівцями. Сам Василь Михайлович особливо тепло згадує тих, хто підтримував його на перших кроках. Через певний час він попросив перевести його ближче до рідної Сумщини, через спекотний клімат і карантинні бур’яни на Луганщині у нього почалась алергія. Так потрапив у племзавод «Колос» на Київщині, де працював близько півтора року.

А далі доля знову зробила різкий поворот. У 1978 році Василю Горбачову запропонували їхати в Білорічицю на Чернігівщині. Він не приховує: спочатку боявся. Нове місце, велике господарство, інша область, велика відповідальність. Йому навіть дали пораду не говорити одразу, хто він такий, а приїхати нібито купувати племінних теличок. Приїхав. Зайшов у контору. А там колишній товариш по академії одразу запитав: «Васю, це ти до нас директором, мабуть, приїхав?» Отак і почалася білорічицька сторінка його життя.

ТРИДЦЯТЬ ОДИН РІК ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У Білорічиці Василь Горбачов став керівником об’єднаного господарства. Тридцять один рік — з 1978-го — він працював директором. На початку перед ним стояло непросте завдання: з’єднати кілька господарств, привести до ладу виробництво, спеціалізувати ферми. Було велике поголів’я великої рогатої худоби червоно-рябої породи, свині, птиця. Працювали тракторні та будівельні бригади. Горбачов багато уваги приділяв саме організації роботи. Розповідаючи про ті роки, він детально згадує ферми, кормову базу, реконструкцію приміщень, механізацію.

Десь треба було переробити корівник, десь — зробити санпропускник, десь — облаштувати побутові приміщення для працівників. Бо хороше господарство, на його переконання, — це не тільки показники. Це ще й умови, в яких люди приходять на роботу. У Білорічиці з’являлися дороги, впорядковувалися ферми, будувалися необхідні об’єкти. У 1990–1991 роках асфальтували дороги в селі, території токів, прокладали дороги до сусідніх населених пунктів. А в 2001 році до села підвели газ. Першою газифікували школу.

«МЕНІ ХОТІЛОСЯ БУТИ НЕ ГІРШИМ»

Є в розповіді Василя Михайловича фраза, яка, мабуть, найкраще пояснює його ставлення до роботи: «Мені хотілося, чесно кажучи, бути не гіршим». Йдеться про його попередників. Він не хотів перекреслювати зроблене до нього. Навпаки — хотів продовжити. Саме тому багато говорить про людей, які працювали в господарстві до нього і разом із ним. Для нього керівництво не було історією однієї людини. Це завжди була спільна робота. Можливо, тому він і сьогодні, згадуючи минуле, насамперед називає прізвища спеціалістів, які колись його підтримали.

Каже, що в перші роки вони стежили за ним «як за дитиною». І це, мабуть, теж важливий урок його біографії: досвід не виникає сам собою. Колись хтось повинен повірити в молодого спеціаліста, дати йому можливість спробувати, помилитися, навчитися і згодом самому стати опорою для інших…

У 1976 році Василя Горбачова нагородили орденом «Знак Пошани»! Зізнається: не очікував. Нагорода й досі зберігається в нього. Але хвалитися нею він ніколи не прагнув. Каже, що сфотографувався з орденом лише для дітей та онуків — «не для хвастовства».



Василь Горбачов з дружиною Надією

ДІМ, ЩО ПОЧИНАВСЯ З ЧОТИРЬОХ СТІН

У 1979 році родина Горбачових вирішила оселитись в будинку, який на той час фактично був лише коробкою. Не було вікон, дверей. Була зима. Спочатку сім’я жила у двох кімнатах при конторі. Переїжджати в недобудований будинок Василю Михайловичу порадили не поспішати. Один із місцевих керівників пояснив молодому директору: у нього є дружина і маленька дитина, а в будинку без вікон і дверей узимку жити не можна. Тож довелося чекати літа. Згодом будинок довели до ладу. І цей дім став частиною сімейної історії.

Дружина Василя Михайловича, Надія Миколаївна, — педагог, учитель молодших класів. Працювала в школах там, де родині доводилося жити через роботу чоловіка. Зараз — на пенсії. Але, склавши руки, не сидить. Доглядає за квітами. Весь двір у них потопає. У подружжя дві доньки — Ліна та Лариса. Ліна народилася ще на Луганщині, Лариса — вже в Білорічиці. Тепер є онуки.

З ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ЗА ЛЮДЕЙ

Є ще одна риса характеру, яка виразно простежується в його розповіді. Якщо люди просили — він намагався зробити. Так було, коли йшлося про школу. Так було з газифікацією. Так було з дорогами. Так було і з церквою. Уже після розпаду Радянського Союзу до Василя Михайловича звернулися працівники: хотіли, щоб у Білорічиці була церква. Він пішов до керівництва району і запропонував використати для цього старий флігель Рахманових. Почали шукати можливість зробити ремонт, замовляти вікна й двері, знаходити людей, які могли виконати роботу. Зараз це може здаватися невеликою справою. Але в ті роки будь-який такий проєкт вимагав ініціативи й наполегливості.

Колишній керівник наголошує: його цікавило те, що потрібно людям. Можливо, саме тому серед його спогадів так багато не про кабінет директора, а про село. Про дороги, школу, ферми, працівників.

ПЕРЕДАВ З ЧИСТОЮ СОВІСТЮ

У 2003 році господарство передали інвестору. Василь Михайлович разом із головним бухгалтером Вірою Миколаївною неодноразово їздив до Чернігова, до фонду приватизації. Там переконували: буде господар, усе збережеться, виробництво продовжиться. Коли настав час передавати майно, він передав усе — поголів’я, трактори, господарські об’єкти. Для себе, за його словами, нічого не взяв. Залишилось лише житло, але так було у всіх спеціалістів.

У 2009 році Василь Михайлович завершив трудовий шлях і вийшов на пенсію. Але з роботою, схоже, остаточно не розпрощався. Бо людина, яка кілька десятиліть прокидалася з думкою про господарство, не може просто одного дня перестати про нього думати… Інвестори ж тільки деякий час тримали господарство «на плаву». Сьогодні ж від колись знаменитого племрадгоспу в Білорічиці залишилася тільки колишня слава.

Наостанок запитую, чи сниться тепер робота. Відповідає: «Буває».

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Олексин

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)