Сергій Пархоменко останній, хто бачив Романа Губара живим: чоловік зник під час окупації на Чернігівщині

63-річний Сергій Пархоменко з Халявина під Черніговом останній, хто бачив 47-річного Романа Губара, який зник під час окупації села в лютому-березні 2022 року. «Вість» згадувала про Романа 30 квітня: «Денис Панков пішов у ліс по стовпчики для електропастуха, а знайшов двоє тіл». Було це в Малинівці сусідньої Киселівської громади. Тіла оглянули і зробили висновок: Романа серед них нема.



Сергій Пархоменко

— Дружили, разом пасіку тримали, — згадує старі часи Сергій Пархоменко. — Роман працював у сільраді землевпорядником. Коли пішов в АТО, пасіку продав. Призвали у званні лейтенанта, повернувся капітаном.



Роман Губар

Кулю повісив на ниточку, носив з собою. Вона пробила бронежилет, але застрягла в телефоні. А так попала б точно в серце. Був поранений у праву ногу.

25 лютого 2022 року Роман знову пішов воювати. Був бій. Його поранило. Їх, сімох, відправили на завдання. Сказали, у Чернігові диверсійна група. І там було семеро. Як виявилось, не диверсанти, наші хлопці. Рома, коли повернувся додому, плакав, як мала дитина. Каже: «Я вже не герой. Застрелив своїх». Я перепитав, хто його поранив.

Розповів, що там хлопець був поранений. У руках підірвав гранату. Загинули всі, окрім Роми. Його побило уламками. А чи так було, хто його знає.

Після бою біля Рівнопілля мене начальник викликав на роботу. Проїхав у Чернігів через територію психлікарні. Добу відчергував. Другий бій минув. Зібрався додому, у Халявин. Роман дзвонить: «Миколайовичу, додому будете їхати? Мене почекайте». Прийшов з перемотаною головою, рука в гіпсі. Запитав його, чого не лишився в лікарні. Сказав, що нема місць. Надурив, певно (орієнтовно це було 27 лютого. — Авт.).

Добралися до блокпоста в Чернігові. Хлопці нам дають п’ять хвилин, щоб доїхати до психлікарні, бо знову очікують обстріл. Сіли в мого «Москвича», — показує розпиляний під двором на частини зелений автомобіль. Помічає, як я роздумую, що сталося з машиною. — Чотири снаряди прилетіли, коли ми їхали в Халявин, — пояснює Сергій Пархоменко. — Уламками перебило задню тягу в машині. Рома каже: «Я піду першим, а ви за мною». Він відправився в Халявин, я добрався наступного дня. Бо росіяни вже зайшли в сусідні Полуботки. Обходив село через болото. Автомобіль значно пізніше розпиляв.

А того дня одразу пішов до Романа. Він був удома. У фельдшерки взяли ліки. Самі кололи йому антибіотики. Правим оком він не бачив. Відбило сітківку.

Якось зранку Рома прийшов до мене по творог. Аж саме наші саушки стріляли. Каже: «Я вчора там був». «А чого ти там ходив?» «Передавав координати, де стоять росіяни». Сказав, що піде ще раз. Був одягнений у спортивні штани й светр темно-сірого кольору з капюшоном. Пішов. Більше його ніхто не бачив.

Наступного ранку я завернув у лісосмугу. Думав, може, де поранений лежить. Біля рівчака піднімаю голову — росіяни стоять. Метрів за 300-400 від мене. У чорному одязі, з автоматами. Я повернув на свій город, а вони за мною. Я рівчаком на кладовище. І вони йдуть. Але біля кладовища зупинилися. Уже як вони від нас вийшли, ходив знову туди, а на тому місці були розтяжки всюди. Наші їх познімали.

Коли знайшли два тіла в Малинівці, не додумався, кому одразу повідомити, що Рому можна опізнати за пораненням. В його голові дірка, як старі три копійки.

Кого ж знайшли минулого року? Хто ті двоє?

— Наче не наші, немісцеві, — знає Ольга Тарасевич, староста Терехівки, куди входить Малинівка.

Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)