Володимир Упіров уперше став батьком у 57 років. Данилко для нього – як нагорода за пережите

Отак розпорядилася доля. Спочатку молодого ще чоловіка спіткало страшне лихо — картопляний комбайн, на якому працював Володимир, відрізав йому праву руку, вирвав з плечового суглоба. Далі тяжко захворіла і померла дружина, з якою прожив у дружбі й злагоді вісімнадцять літ. А потім доля нарешті усміхнулася йому, пославши з новою дружиною сина. Нині Данилко вже школяр, ходить до першого класу. Хіба це не щастя?

«Рука теліпалася на шкірці. «Відріж», - попросив я водія

Володимир Упіров живе в рідному селі Залізний Міст, що в Семенівському районі. Тепер у нього просторий дім, у якому вистачає місця всім: йому з молодою дружиною й Данилком, її 18-річномусину Кості, що вже давно зве Володимира Федоровича татом, тещі Олені Дмитрівні. Сім'я порає город, тримає хазяйство. Грошовий дохід — пенсії. В Оксани проблеми із зором. їй ще тільки тридцять вісім, а бачить погано, має групу інвалідності. Копійка дуже потрібна. Костя вчиться в профтехучилищі в Чернігові, буде столяром-верстатником. Треба й за квартиру заплатити, й на проїзд дати, й на харчування. Та вчити дитину — то їх батьківський обов'язок, на це грошей не жаль.
У 1986 році, коли те горе сталося, Володимир працював водієм у Семенівці в райспоживспілці. У ті часи людей з міста посилали щоосені на збирання врожаю в колгоспи. Йому випало копати картоплю в рідному селі. Картоплекомбайн він знав добре і в тому, що сталося, звинувачує —тільки себе. Стрічка із застібкою від куфайки потрапила в кардан і потягла комбайнера за собою. Тягло його доти, доки не лопнула хрестовина. Звичайно ж, він кричав, але тракторист за гулом машини почув той крик не зразу.

Пом'яло його дуже. Відірвало праве вухо, порізало праву ногу. А ліва рука висіла на шкірці. І Володимир попросив водія: «Відріж». Той відрізав і кинув на землю. А Володимир згадав, як колись на брикетному одному робітнику відірвало руку. її швиденько закопали лід деревом. А лікарі з «швидкої» тоді сказали, що треба було зберегти., її, може б, пришили. Тому він підняв з землі свою відірвану руку і віз її аж у Київ, в інститут Шалімова. Професор сам прийняв його. І руку таки пришили. Але щось там не склалося. Боліло так, що волосся на голові ворушилося.
— Рука була наче й тепла, але синя, — розповідає Володимир Федорович. — Мати Єфросинія Яківна, царство їй небесне, біля мене сиділа, а допомогти нічим не могла. Через два тижні на обході Шалімов знову підійшов до мене. А я плачу. Кажу йому: «Я вмираю. Відріжте. Не можу більше терпіти». Професор зрозумів усе і дав прочуханки лікарям: «Чоловік приїхав до нас, як тільки йому руку відірвало, і не плакав. А тепер плаче. Куди ви дивитесь?» Руку відрізали. Стало легше. Я був дуже слабий, страшенно схуд, не мав сили по світу ходити.

Настав день, коли мене виписали в Чернігівську обласну лікарню. З Семенівки прислали не «швидку», а «бобик». А мені ж сидіти не можна, тільки лежати. Викликали з обласної карету «швидкої», і я опинився в Чернігові, в опіковому відділенні. Там ще пересадку шкіри робили. Брали з ноги і латали куксу...
Довго лежав. А коли виписали, то додому вже автобусом їхав.

«Від запою врятувала Люба, дружина»

— Я втратив 70 відсотків працездатності, одержав інвалідність. Пройшов через багато судів, щоб цього добитися. Страшно й згадувать...
Батька вже на той час не було, жили ми з матір'ю удвох. Ще до нещастя мати наполягла, щоб я купив собі хату. «Не все ж життя будеш сам. Оженишся — буде куди привести жінку».
У мене вже була перша спроба одружитися. Зійшовся з молоденькою, меншою вдвічі від мене. Та прожили ми недовго, розійшлися. А тут — калікою став. Та робить же десь треба. Був вагарем, фуражиром на фермі. А тоді взяли мене завгоспом у колгосп. Там і робив. Сильно пив. Горе своє глушив горілкою. Не знаю, чим би це закінчилося, не зустрінь я Любу, Вона тутешня, а все життя в Донбасі прожила, в шахті робила, двох дітей виростила. Тоді приїхала у Залізний Міст до матері. Вона мене підібрала, врятувала від запою. Без Люби пропав би точно. Була вона старша за мене на 11 років. Та прожили ми з нею вісімнадцять літ душа в душу. Було, що літом хазяйнуємо тут, а на зиму їдемо в Донбас. Добре жили, у взаєморозумінні і достатку.

І тут моя Люба захворіла. Виявилось — онкологія. Біда! Ліки дорогі, грошей не вистачає, щоб їх придбати. У пошуках заробітку і таксував на своєму «Запорожці», і горілкою торгував. Трудне було врем'я...
Після операції Люба прожила чотири з половиною роки. Приїхав у вихідний до неї в онкодиспансер, а вона, бідна, плаче. Просить: «Забери мене додому». І я забрав.

Спасибі Оксані

— Сказати, як мені, однорукому, було доглядати за нею, безпомічною, нічого не сказати. Спасибі Оксані, сусідці. Вона працювала на пекарні, жила з 11-річним сином і погодилася мені допомогти. Десь із півроку ходила до нас, варила їсти, годувала хвору, робила їй уколи. Без її підтримки мені було б ще важче.
Люба померла у 2005 році, у квітні. Останні дні вона вже була в комі. Я вранці зайшов до Оксани, попросив прийти зробити Любі укол. Повернувся до хати, а Люба вже не дише...
Поховав я дружину, відпоминав. Згодом запропонував Оксані жити разом. У нас велика різниця у віці, майже 25 років, але вона погодилася, за що я їй дуже вдячний. Так у моєму домі з'явилася хазяйка. Ми відремонтували його, зробили дві кімнати. Цей будинок, де живемо, купили пізніше. Все складалося добре.

У мене хороші стосунки з Костею, Оксаниним сином. Пам'ятаю, взяв його з собою на риболовлю. У нас тут є де посидіти з вудкою. Люблю це заняття дуже. От і Костю покликав. Повертаємося додому, і раптом він каже: «Можна, я буду звати вас папкою?» «Зви», — кажу. Відтоді у нас іншого звернення немає. Я — батько, він — син. Тільки так.
Коли стало зрозуміло, що Оксана вагітна, повіз її до лікарів. З зором у неї проблеми давно. І от їй кажуть: «Будеш народжувати — можеш осліпнути зовсім». Оксана в сльози. А я заспокоюю, кажу: покажемось іншим лікарям, порадимось. Повіз її до Новгорода-Сіверського. Там запевнили: буде все гаразд. Безпечніше зробити кесарів розтин.
День, коли з'явився на світ Данилко, не забуду ніколи. Я приїхав до Семенівки, зайшов на базар, щоб купити щось смачненьке для Оксани. Ходжу, вибираю. А мені назустріч знайомий: «Чого тиняєшся? Іди в лікарню. Там у тебе вже син народився». Сталося це диво 26 січня 2007 року. Важив мій синок 3550 грамів, хороша вага для мужика. Росте добре. Ось уже до першого класу пішов.
— Ой, а не рано? — запитую я. — Це ж йому тільки п'ять?
— У січні буде шість, — гладить сина по русій голівці Оксана. — Може, й рано. Але наступного року в селі не буде першого класу. Тільки наш Данилко такого віку. А цього року їх четверо. Нехай вчиться.
— Я з Настею сиджу, — хвалиться малий. — А Денис із Лілею. А вчительку нашу звати Людмила Іванівна.
Хлопчик швидкий, не боїться чужих людей.

— Піду качечок погодую, — каже і біжить у двір.
— Красень у вас росте, — милуюся я дитиною. — Світла голівка, великі чорні очі... Гроза дівчатам.
— Чорні очі і в Кості, — усміхається Оксана.
— В обох синів мамині.
— Тільки б краще бачили, ніж мама, — зітхає Оксана.
— Мені вже лікарі нічого не обіцяють. Тут і катаракта, і сітківка... Ліве не бачить взагалі, а правим ще хоч щось...
— А в домі порядок. А город пораєте. А хазяйство чимале...
— А як же в селі без хазяйства? Кури, качки, кролі, порося... Корови нема. Молоко Данилкові носить хрещена. Все інше робимо з Володею разом.
— Порося купили в'єтнамське, але мені воно не подобається, — каже господар. — Перший і останній раз держимо. Далі — тільки українську породу.
— Без сала погано. Треба ж і Кості в торбу покласти, і самим. Город цього року вродив добре. По картоплю ніхто не їде. Так що годуватимемо власне хазяйство. У нас же двоє синів. Про них головна думка і забота.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №45 (1383)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)