Родова дворянка на сотому році життя вдруге підтвердила СТАТУС МАТЕРІ-ГЕРОЇНІ

Варвара Григорівна вже нічого не бачить. Не допомагають ні окуляри, ні операція. Але пережите за 99 років земного буття постає перед нею, як на долоні. Світлі спомини наповнюють душу спокоєм, а гіркі, які найчастіше з’являються у безсонні ночі, ранять уламками пам’яті. І вона ділиться ними з дітьми, онуками й правнуками. А вони звіряють почуте з прочитаним у підручниках історії...

Про те, що її дід Ісаак Кантур володів селом Хороше озеро, вона знала завжди, але розповіла недавно. Це вже донька знайшла документи, які підтверджують його дворянство і почесне громадянство Ніжинського повіту за доброчинність у сфері освіти. Але цими чеснотами не можна було пишатися в роки радянської влади. Її мама Олександра Ісааківна через незгоду батьків не змогла вийти заміж за коханого хлопця і змушена була, маючи доньку, стати дружиною наглядача царських винних погребів, вдівця з шістьма дітьми. Народивши у шлюбі ще п’ятеро дітей, мама померла. І для шестилітньої Варвари настали сирітські часи в родичів. У новій родині вона зростала в теплі, не голодувала, але виховання було суворим – після вранішньої молитви діти підходили до бабусі і цілували їй руку.

Батько Григорій Науменко дожив до 1935 року і зумів дати всім дванадцятьом дітям професійну освіту. Для них він недорого придбав на Кручі будинок у поміщика Булиги, який втікав від радянської влади. Так поспішав, що не встиг забрати замурований у печі горщик із грошима.
Задумаймося: нині молоді сім’ї не наважуються народити другу чи третю дитину. А їх було дванадцятеро в буремні часи громадянської війни, голодомору, руїни...
Варвара Григорівна не може забути, як студенткою будівельного технікуму потрапила під поїзд і рік пролежала загіпсованою. Продовжити навчання в цьому навчальному закладі дівчина вже не змогла і тому після одужання вступила на філологічний факультет Ніжинського педінституту.

Хоча давній виш у ті часи вже був радянським, але в ньому викладали професори ще дореволюційної підготовки. Вони давали ґрунтовні й широкі знання. Варвара, як і більшість студентів, дуже поважала професора російської словесності Володимира Рєзанова, про якого сповіщає сьогодні меморіальна дошка на фасаді меморіального корпусу. Очевидно, у старого науковця теж викликала симпатії старанна студентка. Тому що саме їй перед смертю він довірив власну бібліотеку, яка тепер зберігається у фондах Ніжинського держуніверситету ім. Гоголя.
Вже маючи на руках дворічного Женю, у 1940 році випускниця поїхала працювати вчителькою аж у Донбас у містечко Нью-Йорк. Так назвали його жителі переважно німецького походження. І маленький син разом із маминою українською мовою засвоював німецьку.

Почалася фашистська навала, і в 1942 році вони вже вчотирьох разом зі щойно народженим Олегом, Женею і чоловіком Дмитром Кривцем прямують до Ніжина. Три місяці прифронтових доріг – це вам не кіно про війну, але світ був до них милостивим. Були люди, які ділилися харчами. Якось зупинився військовий автомобіль, водій пожалів їх, із возиком і найбільшим скарбом у ньому – дитиною, запропонував підвезти. Та молода мама завагалася, відмовилася... Через якусь мить побачила, як той автомобіль підірвався на міні...

Ось вони, обідрані й голодні, підходять до рідного міста, бачать бані стародавніх соборів. Але не можна обійти окупаційну комендатуру. Молода жінка бере з собою обох дітей, заходить у приміщення і звертається до німецького чиновника його рідною мовою. Вона запально розповідає про тяжку дорогу до родини, про будинок Булиги... Зворушений окупант, можливо, теж батько покинутих на батьківщині дітей, подає їй хлібину і шмат сала... На порозі дружину й синів зустрічає здивований і посивілий чоловік.
...Недалеко від будинку Булиги мешкала родина Прокопців. Туди приходив сліпий підпільник Яків Батюк, і Варвара разом із дружиною брата, теж Варварою, проводжали його вечірніми вулицями. Вони допомагали господарям дому хліб пекти для партизанів.
– І не страшно вам було? – запитують молодші, слухаючи бабусю...
А хіба думала вона тоді про страх? Робила так, як підказували їй розум та серце. Можливо, злякалася, коли побачила, як перед звільненням міста заарештованих Прокопців повезли в комендатуру. Через тиждень їхні тіла знайшли серед розстріляних підпільників: чоловіка глибоко в ямі, а жінку – зверху з вузликом.


Варвара Григорівна Науменко і Дмитро Лукич Кривець із частиною своєї великої родини

Це вже через двадцять років після перемоги у Другій світовій війні Якову Батюку нададуть звання Героя Радянського Союзу, поставлять пам’ятник у нашому місті, напишуть п’єсу про подвиг у пітьмі, його ім’ям назвуть київську школу для сліпих дітей, де вчився Яків, знімуть фільм, оформлять залу в краєзнавчому музеї. І буде там багато художнього домислу й історичної неправди про нібито комуніста Якова Батюка. Не могла радянська влада погодитися з патріотизмом і геройством не комуніста, а розкуркуленка. Знайшлися й «батюківці», які вирішили заробити собі слави біля чужого героїзму. Варвара Науменко прилюдно знімала їх із п’єдесталу і розповідала те, що бачила на власні очі.
Ні, вона не прагнула військового геройства для себе. У 1954 році їй надали звання матері-героїні. Варвара Григорівна Науменко народила й виростила разом із Дмитром Лукичем Кривцем шестеро дітей. І це теж було подвигом. Після війни вона пішки ходила на роботу в Колісниківську школу, в якій викладала українську, німецьку й англійську мови.

П’ята дитина, донька Алла, розповідає: «Білий хліб ми їли двічі на місяць. Це було в дні авансу й зарплати батьків-учителів. Коли мамі виділили безкоштовну путівку для дитини в міжнародний табір «Артек», у мене не знайшлося потрібного для такого відпочинку одягу».
Такі обставини не пригнічували велику родину. Мама всьому давала лад. До неї прислухалися й батько, і діти. До п’ятдесяти років вчителювала в міській загальноосвітній школі №13. Залишити роботу змусила загибель сина Олександра. Але батьківську професію продовжили Олег і Алла. Педагогічну освіту отримала й Ольга, яка вдало використовувала її на державній службі. Мамині спогади, як сімейні реліквії, надихали їх на добро, як і вірш, що завчила дівчина напам’ять від батька Григорія, співака церковного хору на схилі літ:
Мамо, люба, глянь, як сяють ясні зорі в вишині...

Кажуть люди, то не зорі, сяють душі то святі.
Кажуть люди, хто свій вік праведно прожив,
Хто умів людей любити, зла нікому не робив,
Бог того послав на небо ясной зіронькой сіять
І на нашу рідну землю добро й світло посилать.

Алла Дмитрівна зворушено читає мені ці рядки поряд із мамою, яку вони доглядають разом із чоловіком Олексієм у домі його батьків. Будинок Булиг спочатку розподілили між різними квартиронаймачами, а згодом він зруйнувався. А в родовому гнізді Ярмаків їм усім добре: і людям, і споминам. Теплі, зі смаком облаштовані кімнати, зі старовинними, ще козацькими іконами, портретами родичів, навіюють спокій.
Варвару Григорівну намагалися не засмучувати тим, що її медаль матері-героїні виявилася вже недійсною. Згідно з Указом українського Президента треба було підтверджувати цей статус по-новому, оформивши великий пакет документів із характеристиками на всіх дітей. Ця бюрократична тяганина тривала майже півтора року і, нарешті, Аллі Дмитрівні у виконкомі міської ради вручили й документи, й подарунок, і грошову винагороду з квітами. А невже ж не могли приїхати додому і зробити свято жінці, яка готується до столітнього ювілею? Варвара народилася 12 жовтня грозового 1913-го року. Але через військові події батько оформив її документи про народження у 1914-ому як близнючку молодшого брата.

Вона очікує приїзду з Росії й України п’ятьох дітей, дев’ятьох онуків, сімох правнуків. Можливо, на той час народиться і перший праправнук?
Як і заведено в останні роки, приїде хтось із чиновників, аби зачитати привітання Президента. Тому Алла Дмитрівна звернулася у виконком міської ради, аби підсипали дорогу до їхнього дому. Тепер її мама може не тільки поділитися спогадами, а й почути новини від сусідок, виїхавши до них на інвалідному візку...

Надія Онищенко, тижневик «Деснянка вільна» №5 (408)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)