Олексій Биш: Найулюбленіша роль - та, яку граєш сьогодні

В Молодіжному театрі зранку як у типовому офісі. Хтось перевдягається, обговорюючи останні плітки чи нагальні питання, хтось заварює каву, дехто проходить з діловим виглядом повз мене і видно, що людина страх як чимось заклопотана. Біля мене раз по раз зупиняються і питають, кого я чекаю тут, у його холі,  зручно примостившись у кріслі серед ранкової метушні.
Чекаю я Олексія Биша, актора Молодіжного театру, Заслуженого артиста України, людину, яка вже от двадцять років виходить на сцену, притягуючи увагу публіки високим зростом, виразним голосним баритоном і неповторною грою, якій він, кого б не грав, завжди віддає себе всього.

Народився я 28 квітня 1972 року у місті Нікополь Дніпропетровської області, в  козацькому краї. Нікополь - це Микитинська січ, поряд - Чортомлицька січ. Там у підлітковому віці я і зробив свої перші кроки на серйозній сцені - у Народному українському театрі, яким керувала колишня акторка Ніжинського драматичного театру Надія Максимівна Старикова. А взагалі на сцену я потрапив ще у першому класі. Вчителька зайшла якось до класу і спитала: "Хто із вас добре читає?". П’ять чоловік підняло ручки, серед них був і я. Так і почав регулярно приймати участь у дитячих виставах.

Закінчивши школу, я поїхав поступати до Києва, до інституту ім. Карпенка-Карого. Здав документи на вступ, походив день по коридорам, подивився на абітурієнтів, перелякався, і забрав документи.
А потім вступив до Дніпропетровського державного театрального училища, яке і закінчив із червоним дипломом. І  зовсім і не шкодую, що приїхав до Дніпропетровська. Майстри у мене були дуже гарні. Моя майстриня, Зоя Федорівна Силенкова, закінчила знамените Щукінське училище у Москві, де навчалася у самого Бориса Захави. А той навчався у Станіславського. Мені дуже пощастило, що мене навчали викладачі із такої лінії.

Можна рахувати доленосні ролі, які я зіграв. Але насправді немає маленьких ролей, є маленькі актори. Якщо підрахувати, то тут лише, у Молодіжному театрі, зіграв більше шістдесяти ролей. А як ще згадати ролі, які я грав у інших театрах, поки не перебрався до Чернігова - у Рівненському драмтеатрі, у Львові в театрі армії, Ніжинському театрі ім. Коцюбинського - то і більше дев’яноста буде.

Найулюбленіша роль - та, яку граєш сьогодні. Свої ролі треба любити. Вони як твої діти, і виходити на сцену треба, люблячи їх. Інакше грати не вийде. І відмовлятися від ролей не можна. Це просто неетично. Театр же не дає роль. Він доручає її, довіряючи тобі як актору. Винятки є, звичайно, але це дуже велика рідкість.
Звісно, є ролі, які погано даються, не йдуть. Але публіка може сприймати їх зовсім відмінно від тебе. Якось, році у 95-му, я грав Сганареля у "Кам’яному господарі". І не виходило щось у мене з цією роллю, не вистачало чогось. Я був собою незадоволений. А коли ми поїхали до Києва до Театру на Подолі з цією виставою, київські критики і журналісти виділили саме цю роль. Бачиш, як буває.

Коли я в "Гамлеті" грав Клавдія - перелякався. Його гріхи, його риси характеру, які ти береш на себе. Адже ми чесно ставимося до своєї ролі, і щоб його зіграти, я маю сам стати ним. Ходив навіть до церкви питати, чи можу я грати Клавдія.

Зараз молоді актори кажуть: "Акторська професія - та ж робота. Не треба їй надавати якоїсь особливої величі. Відпрацював, забув, пішов додому". А я думаю: "Нічого собі...Як ти забув про все?! Ти ж душу маєш в театрі викласти."
Можливо, в мене інша школа.

Можна, звісно, своїми акторськими даними користуватися в житті. Але у мене так не виходить. Я людина прямолінійна. Моя викладачка сказала мені колись: "Брешеш у житті - збрешеш і на сцені". І цей постулат я запам’ятав на все життя.

Великі майстри минулого, з якими мені вдалося познайомитися, казали: "Та що можна зробити у маленькому театрі? Потрібна велика сцена". Вони так думали, їх так виховували. Але насправді не зовсім так. На маленькій сцені не вийде сховатися ні за костюмом, ні за декорацією, ні за музикою. Глядач бачить все.

Кажуть, немає такого звання: "Заслужений артист Америки". Що це воно значить в Україні? А я кажу: дайте мені гроші, які актори там отримують, і забирайте звання. А, не даєте? Так хоч звання на моєму щиті залиште!

Професійний актор грою на сцені нехтувати не має права. На цьому стою і стояти буду. Якщо в мене якісь халтури, весілля чи, як в тому анекдоті, "ялинки", і роль в театрі, треба все підлаштувати так, щоб одне одному не заважало.

Кілька років підряд у музеї ім. Коцюбинського мене прохали, щоб щось із Коцюбинського поставив. А я поки що не бачу його. Коцюбинського дуже важко поставити, він не сценічний, на мій погляд. А просто так ставити не беруся.

Багато років я шкодував за львівськими глядачами. Львів - це ж європейське місто, з вихованою і високоосвіченою публікою, знаною на театрі та драматургії. Такий собі український Петербург. Чернігівський глядач інший. У нас не таке розвинуте театральне середовище. І добре, що у нас молодь "заганяють" до театрів, виховуючи її.
На Шевченківські дні ми ставили "Гайдамаки" для школярів міста і навколишніх сіл. Так от, ці сільські діти відчували виставу, мені здалося, по земному, чесніше. А міські - вже не так щиро. Я нікого не хочу образити,  якщо хоча б одну думку вони винесли з цієї вистави, цього достатньо, наше завдання виконане.

Я був по обидва боки сцени: і як актор, і як режисер. Сам граю у багатьох своїх постановках.  Режисер - це зовсім інша професія. Актор бачить лише біля власного носа. А режисер має бачити всю виставу в цілому.
І я постійно думаю - коли ж все, коли крах, неуспіх моєї постановки. Але поки що - все добре. Зараз уже більше двадцяти вистав поставив.
 Актор може займатися режисурою. Головне, якщо ти почав - уже не зупиняйся.

Як налаштовуюся на ролі? До кожної вистави готуються по-різному, в кожного свої забаганки. Раніше п’ятаки у взуття під п’ятки клали. А я - перехрестився і пішов на сцену.

Американський письменник Генрі Торо сказав: "Знайди, де твоє коріння, і не метушися з приводу інших світів".  Цю фразу я пригадую постійно у своєму житті. І ще - все, що ти хочеш, обов’язково збудеться. А якщо не збулося - то і бажання не було.

Найбільшим досягненням моїм на сьогодні вважаю те, що зміг поставити "Зачаровану Десну" за Довженком. У школі вчили його, звісно. Але школа школою, але коли дорослішаєш як митець, весь час знаходиш щось нове у знайомих творах. Довженко - великий автор, він належить світові. Ми з Любов’ю Веселовою грали цю виставу біля  будинку Довженка у Сосниці просто на траві.

В житті мені довелося працювати із тридцятьма чотирма режисерами! Різного гатунку, але в кожного з них я чомусь навчався.

Нонна Мордюкова говорила, що акторам мріяти не можна, бо актори - сировина в руках режисера. Але я мрію. Як актор - мрію зіграти Дон Кіхота. А що я хочу поставити - казати не буду. Поки що нехай це буде таємницею.



В ролі Голохвастова - вже 18 років



Власна постановка Подружні варіації



Ляльковий дім Г.Ібсен



У власній постановці Танго

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (6)