Сестра Левка Лук'яненка Зінаїда Лук'яненко називала партійців мафією і спалила свій партквиток

Левку Лук'яненку, легендарному борцю за вільну Україну, 24 серпня минає 85 років. Левко Григорович народився у селі Хрипівка Городнянського району. У 1944-53 роках був на військовій службі. У1953-58 роках навчався у Московському державному університеті ім. М. Ломоносова. Здобув фах юриста. Боровся за вільну Україну. Отримав смертний вирок (70 днів був у камері смертників), який замінили на 15 років ув'язнення. Потім були 10 років тюрми, п'ять заслання. Загалом 30 років неволі — за політику. Зараз Левко Григорович живе у селі Хотів під Києвом. У нашого земляка на Чернігівщині є сестра. Зінаїді Лук'яненко — 74 роки, вона живе у селищі Седнів Чернігівського району (рідний брат Левка Григоровича Олександр, чернігівець, помер, ще нема року, у віці 76 літ; ще один рідний брат, Віктор, жив у Городні, помер 52-річним, 25 літ тому).

Життя під тотальним контролем

— Левка Григоровича забрали у 1961-ому, коли йому було 33 роки, — згадує Зінаїда Григорівна. — Я була у цей час вдома, у Хрипівці. Заочно вчилася в Уманському інституті на агронома. Про арешт сказала перша дружина Левка Григоровича Надія Никонівна, їй прислали листа.
Мама Наталія Олександрівна не здивувалася. Левко приїздив у відпустку. Не ховав свої погляди — за вільну Україну. Та те, що вироком розстріл, було страшніше страшного суду. Мама не плакала (плакати почала в кінці життя, коли хворіла). Вона у нас оптимістка. Не вірила, що розстріляють. Писала скарги весь час — у Москву, Київ. їздила, просила.
Поїхала до Ковпака (Сидір Ковпак — двічі Герой Радянського Союзу, партизанський командир). Це було десь у 1962 році. Ковпак сказав:
«Такі люди, як ваш син, нам не потрібні. Вони нам заважають жити». їздила до письменника Михайла Стельмаха (автор романів «Правда і кривда», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», повісті «Гуси-лебеді летять», Герой Соціалістичної Праці). Сказав майже те саме.

Мама була на побаченні з Левком, у Києві. А він і пожартував: «От якби не ваш такий непутній син, ви б і світу не побачили».
До мами у Хрипівку почали кадебісти їздити без кінця. Бував Герасименко із Чернігова. Запам'яталося, що в одного з кадебістів персні дорогі на пальцях. Скликали збори. Мами не було. Ми з Сашком (братом) пішли, — продовжує Зінаїда Григорівна.
— Хто ж винен у тому, що нашому односельцю Левку Лук'яненку радянська влада не подобається? — питає секретар парторганізації. — Хто є з батьків?
Я встаю. Кажу: «Левко із 16 років вдома не виховувався, його виховала радянська влада». У 1944-ому забрали з дому, на війну готували, дев'ять років прослужив в армії.
— А, дак власть винна, не батьки!.. Вона (це про мене) вчиться в інституті, їй не місце в інституті!

— Як вам на душі було? Злість, образа? — запитую Зінаїду Григорівну.
— Як на душі? Левко написав у листі: «Я ні в чому не винний. У радянській конституції сказано: «Україна має право на самовизначення. Я не порушив конституцію. Який я зрадник?»

— Ніхто не став із односельців на захист?
— Про що ви говорите?!. Левко після Томської області приїхав у Седнів, до мене. У цю квартиру (де ми розмовляємо. — Авт.) Квартира у мене державна, від дослідної станції. Я пішла до директора за дозволом, чи можна приїхати до мене. Григорій Колонтай був директором, дозволив. Левко жив, так міліція щодня була. От приходять, постукають. Я відкрию. «Левко Григорович є?» «Є! — кажу зі злом. — Позвать?» Левко вийшов: «Що ви хочете?» «Як ваше здоров'я?» — питають.
Левко каже мені, давай телефон проведемо. Я пішла до Миколи Єгоровича Туза, начальника Седнівської АТС. Той відразу погодився. «Сьогодні ваші гроші, завтра телефон». А потім: «Да ви знаєте, да ви понімаєте, був номер, дак його немає, того номера, я вам гроші верну».
Левко весь час був під контролем. Не міг виїхати з Седнева. Поїхав у Київ, на попутку сів, щоб не вернули. Доїхав до Козельця, причепилися до водія. Левко розказував: «Пішов захищать на опорний пост, водій ні в чому не винний». Тільки підходжу, чую, як кажуть: «Ось-ось він уже йде, він уже з нами». Посадили на машину, привезли назад, у Седнів.
Зібрався у Львів. Мама каже: «їдь поїздом». Надія Артемівна, Вітина (братова) дружина, у Городні робила на «швидкій допомозі». Зараз на пенсії, їй 75. Я їду в Городню з Левком, ночуємо у Наді. Надя каже: «Ви спіть, а я заберу зранку Левка «швидкою». Забрала, повезла на вокзал. Ну й добренько. Левко каже потім: «Сиджу на вокзалі в Городні, уже б треба б і поїзду. Підходять двоє: «Левко Григорович, нікуди ви не їдете». Я ще автобусом не приїхала до Седнева, — розповідає Зінаїда Григорівна, — а він уже в хаті.
Коли потрапив усе-таки у Київ, спілкувався з В’ячеславом Чорноволом. Дві машини під'їжджають. Хапають їх. Привезли в Седнів Левка. Чорновола посадили в поїзд. Отаке страхіття й суміття. Поліцейська держава.
Мене у Седневі питали, чим займається брат. Зібрали збори. Кажуть: «Його розстрілять надо». Оце отак розпинали його у Седневі. А потім, як поїхав балотуватися в Івано-Франківську область, колишні партійці почали списки составлять, щоб не вибрали його в депутати. Зібралися в Колонтая, позвали мене. Я кажу: «Ви мафія, преступники». Пішла і спалила партквиток у дворі на дослідній станції. Очевидцями були наші лаборанти.

— Коли признали заслуги Левка Лук'яненка, допомагав вам брат матеріально?
— Допоміг поставити вікна металопластикові. Телефон, газ допоміг провести. У Хрипівці допоміг односельцям провести газ. Років сім назад виділив седнівському хору «Снов'янка» 10 тисяч гривень на українські костюми, на Чернігівській фабриці «Ярославна» замовляли. П'ять тисяч гривень виділив на відродження седнівської дерев'яної Георгіївської церкви.

Працювала агрономом на Тернопільщині

Зінаїда Лук’яненко вивчилася на агронома-плодоовочівника. Заочно. Спочатку в Московському інституті заочної освіти в Балашисі (Левко Григорович газетну вирізку про цей інститут прислав, коли навчався у Московському державному університеті ім. М. Ломоносова). Перевелася в Уманський сільськогосподарський інститут імені Горького. Отримала направлення у Тернопільську область.
Жила у селі Кривче Борщівського району.
— Як за кордон поїхала, — говорить. — «Звідки ти?» — питають. «З Чернігівської області». «А, з Росії» — кажуть. Звертаюся до них: «Ой, мені у магазин треба». А хазяйка каже дівчині: «Проведи її до склепу», по-їхньому це в магазин. «Я думаю: «Господи, нащо ж мені той склеп!..» — сміється. — Потім кажу: «Утюг у вас є?» «А, залізко!..» Я сіла на велосипед, іду, а якийсь хлопчик мені: «А у нас жінки на ровері не їздять».
Мене у Кривчі прийняли в партію. Я кажу секретарю Сухецькому: «У мене ж брат політично судимий». А він каже: «А!.. Ото за те!., (він знав про процес). То нічого, то таке. Не признавайтеся. Мене приймали в партію на обкомі, я розказала, а вони махнули рукою.

— Він, мабуть, схвалював погляди брата?
— Да!.. — підтверджує. — Я туди приїхала, вони почали розказувать, як їм жилося раніше. Колгоспи їм — це було, як болячка. Вони раніше їздили за кордон вільно. Майже у кожного родичі в Америці. Звідти посилки отримували. Жінкам платки, по-їхньому шалєнові (від слова «шаль» ), присилали. Я у них один такий платок купила.
У мене було кохання на Тернопільщині. Ми одногодки. Іван Соловей був шофером, а я агрономом. Не склалося. Листи мені писав після того, як одружився. Дзвонив часто. Не залишав мене все життя. Приїздив двічі сюди.
Зінаїда Григорівна три з половиною роки прожила на Тернопільщині приїхала в Седнів. Брат Віктор (працював енергетиком у Городні) знайшов роботу в Седневі, на дослідній станції по картоплі.
— У Седневі три з половиною роки пропрацювала, — продовжує. — Відправили мене в Авдіївку Сосницького району, завідувачкою опорного пункту від дослідної станції. А чого відправили? Із-за Левка. Не хотіли, боялися. Якось скаргу мамі треба було надрукувать, а на дослідній станції у Седневі працювала Оля, секретарка. Попросила її після роботи. Тут заходить директор Володимир Волков (перед Колонтаєм був). Зсинів, як побачив. За аркуші, забрав, і в КДБ. Ми з Олею обмертвіли — повиганяє з роботи. Потім викликає мене. «Ви можете печатать дальше. Но желательно не печатать. Не надо». Думали представити мене до медалі. Сказав: «Что ви, что ви, у нєйо брат політіческій преступнік, вичеркнітє».
Отож перевели подалі від Чернігова. Хоча дуже до мене не чіплялися. Я була в партії, це зупиняло. Я з Авдіївці була замужем півтора року. Розлучилася. Дітей не було, і не шкодую.

Після Авдіївки знову повернулася у Седнів.
І характер, і працьовитість у Зінаїди Григорівни, вважає вона, від батьків. Мати Наталя Олександрівна прожила 88 років, а тато Григорій Максимович — 78. Батьки —колгоспники, не начальство. Григорій Максимович був дуже трудолюбивий. І дивани, і стільці, і ліжка — все робив. Чоботи шив, бурки шив. Будинки зводив. Вірьовки вив. Вози робив. Мама була в колгоспі ланковою. З характером, справедлива. У дитинстві вчилася в гімназії у Городні. Провчилася два класи.
— Тато ніби пішов у прийми до мами, — згадує Зінаїда Григорівна. — Мама була із багатих, Скойбіди багаті були. А він — з бідних, їх у сім'ї багато братів було. Закінчив один клас. Мама привчила до читання. Тато любив здорово читать. Горілки не пив, не матюкався.

Левко Лук'яненко: «Сумно, що нами керують пришельці»

«Вісник Ч» зателефонував Левку Лук’яненку на мобільний:

— Левку Григоровичу, чи справдилися ваші надії як борця за волю України? Чи за таку Україну ви боролися?
— Звичайно, я не за таку Україну боровся. І мої надії не справдилися. Процес будівництва української держави виявився набагато складнішим, ніж я і мої друзі-ув'язнені припускали. Ми думали, що комуністичний деспотизм людям настільки надокучив, що як тільки з'явиться можливість вільно дихати (буде свобода слова, свобода друку), то вони відразу перейдуть до умов нормальних громадян вільної держави. Та виявилося, що людей випустили з клітки, а вони не хочуть. Колись наші селяни не хотіли, страшенно не хотіли йти в колгосп, їх заганяли силою, примусом, мій батько втікав багато разів із села, щоб у колгосп не записатися. Але врешті-решт влада примусила. Можна провести таку паралель. Тигр жив у клітці у зоопарку. Він настільки лютий звір, що постійно прагне вирватися і жити на свободі. Але коли він усе життя жив у клітці і його випустили, він не захотів на волю...

— Не шкодуєте, що життя пішло і йде на боротьбу, а результат мізерний?
— Я би не сказав, що результат мізерний. 22 роки — це по суті період переучування. Ми були фактично ізольовані від світу. Зараз — ні. Ми багато побачили і почали порівнювати. Ми зараз уже зовсім не ті, що кілька років тому. На Заході кожен дбав про себе, був ініціативний. У нас за всіх думала партія. Ми зараз приходимо до того, щоб люди самі за себе дбали. Тому я не розчарований. Сумно, що це довго тягнеться. Сумно, що нами керують, знаєте, пришельці, а не українці. Сумно, що вони виховують із нас не громадян України, а лакеїв на обслуговування своїх величезних маєтностей, які вони нахапали в Україні.

— Як вам живеться на побутовому рівні? Ви мешкаєте у селі Хотів за Києвом, у вас свій будинок...
— Маю хату. Цього літа нарешті поставив двоскатний дах. Коли будувалися, не вистачало грошей, і зробили дах майже плоским. Минула зима була дуже холодна, багато снігу. Живу я добре, бо маю гарну дружину, гарну господиню. Надія Іванівна родом з Галичини.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №34 (1424)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (6)