«В ті часи передплачували по сім-вісім видань на двір»

На запитання «Як проїхати до хутора Колядин?» малеча села Березівка, що в Талалаївському районі, ніяково знизує плечима. Не знають такого. Хоча Колядин - всього за пару кілометрів від Березівки. Здавалося б, малі провели тут свої найяскравіші дитячі роки, коли людина дізнається втричі більше, аніж за решту життя. Якщо ж замість Колядина запитати про дорогу до Портянки, малі березівчани миттю починають малювати руками повороти.





Річ у тім, що саме Портянкою називався колись хутір Колядин і саме ця назва досі є звичною для всіх, хто проживає в сусідніх селах. Назва Колядин є дещо незвичною в Березівці і для дорослих, хоча і їх ще на світі не було, коли з’явилася ця «нова» назва.

Ольга Петрівна Співак мешкає у Портянці 43 роки відтоді, як у 1971 році пішла сюди заміж за місцевого парубка Толю. Їй тоді було вже 28 років. Вона аж занадто засиділася у дівках.

Це сьогодні на такий вік дівчина може поміняти з добрий десяток хлопців і продовжувати сперечатися з долею щодо свого судженого. А в ті часи ярлик «старої діви» вже б кілька років тягарем висів на її грудях, до яких торкався лиш одяг та ліжко.

Свекруху не обирала

- Чому довго не виходила заміж? - говорить Ольга Петрівна. - Можливо, хлопців відлякувало, що я була досить здоровою (статурою, - Авт.).

Ольга жила тоді удвох з матір’ю у селі Васьківці Срібнянського району, звідки до Портянки навпрошки кілометрів вісім. Якось приїхав до них у гості знайомий парубок і привіз із собою товариша, попередивши, що це - наречений.

- Посиділи, пообідали і вони поїхали, - згадує Ольга Петрівна. - За деякий час товариш приїхав уже сам. Ми з матір’ю його погостювали, а потім я погуляла з ним вулицею та посиділи на лавці, погомоніли.

Під час цієї прогулянки Толя повідомив Ольгу, що наступного разу приїде вже з ріднею. І щоб дівчина чекала на сватів. Домовилися про день та час: на 12-ту годину.

- Ось вже й дванадцята, й більше, а їх немає, - переказує своє тодішнє хвилювання Ольга Петрівна. - Мені потрібно йти на ферму корів доїти, а їх немає. Що робити? Пішла доїти, бо роботу пропускати аж ніяк не можна. Повертаюся - сидять.

Толя приїхав з батьком та братом. Звичне застілля, після якого Ольга разом зі сватами... поїхала у Портянку як дружина Анатолія. Весілля як такого не було.

- Свекруху вперше я побачила, коли приїхала вже до неї жити, - каже Ольга Петрівна. - Що на роботі подумали? Я їм сказала, що більше там не працюватиму.



"По сім-вісім видань на двір"

За рік у молодят народилася донька Наталія, а у три роки вона отримала від батьків і братика Володю. Доки діти були малими, Ольга працювала дояркою на колядинській фермі.

- Ви не дивіться, що зараз тут усього кілька хат, - пояснює пані Співак. - Раніше тут і бригади були, і ферми, і корови з телятами. Одних свиней 1800 було.

Як діти підросли, Ольга Петрівна пішла працювати у Березівку листоношею. І працювала на цій посаді 24 роки - і в сніг, і в дощ розносила пошту жителям Березівки та Колядина.

- Тоді у нас було три листоноші й уся територія була відповідно розбита на три ділянки, - говорить пані Співак. - Моїми були частина Березівки і Колядин, де тоді було з вісімдесят хат.

За словами Ольги Петрівни, тоді вони мали лише один вихідний - неділю. А в усі інші дні, незважаючи на погоду, листоноша мав бути на маршруті.

- В ті часи преси виписували стільки, що сьогодні це вже здається чимось неймовірним, - порівнює пані Співак. - По сім-вісім видань на двір, а то й більше. Партійців, скажімо, керівництво змушувало виписувати «Правду», річна передплата якої коштувала близько 9 рублів. Були й інші дорогі видання, за передплату яких на рік бажаючим доводилося розщедрюватися і на сім рублів, і на вісім. А листів скільки було, особливо перед святами...

Хоч «Юний ленінець» передплати!

Пошту, за словами пані Співак, привозили тоді чомусь увечері, після 5-ї години.

Тож восени та взимку листоноша виходив на маршрут із заходом сонця і працював до пізньої ночі.

- Асфальтованою дорога між Березівкою та Колядином стала лише у 1982 році, а до того після кожного дощу грязюка страшенна була: одягаєш кирзові чоботи, навантажуєш сумки газет та журналів і - вперед. Йдеш по середині дороги, щоб на узбіччі не «влізти» у щось.

Як і зараз, керівництво пошти доводило до листонош плани передплат, які ті повинні рули виконувати. Редактори газет у Ті часи не носили хабарів поштовому начальству, щоб |селян агітували передплачувати |саме їхню газету. План був у грошовій формі - сума, на яку листоноша мав «навантажити» людей будь-якими газетами.

- «Хоч щось візьми, - бувало, когось вмовляєш, - хоч «Зірочку» чи «Юний ленінець» передплати, які всього 50 копійок коштують, аби мені план був», - відкриває Ольга Петрівна секрети роботи радянського листоноші.



Родина

Зокрема і для виконання плану пані Співак передплачувала чимало преси для власної родини: і дітям, і собі, і чоловікові. Пан Співак, до речі, був завзятим бджолярем, а тому усе життя передплачував журнал «Бджільництво». Передплатив і на 2012 рік. А влітку пішов з життя. Журнал щомісяця приходив і приносив Ользі Петрівні... сльози.

Платили листоноші Співак не дуже-то й багато: від 50 до 75 рублів. Каже, що колеги по пошті отримували до сотні рублів, а її ж ділянка була найменшою.

Зрештою родині Співаків вдалося накопичити трохи грошей працею у власному домогосподарстві після виходу на пенсію. І батько з матір’ю придбали кожному з дітей по власній хаті у сусідній Березівці. Цивілізація дійшла туди вже давно, а тому й газ і вода постійно в наявності.

Зараз і син, і донька Ольги Петрівни разом з родинами продовжують жити у Березівці. Син працює у нафторозвідці, а донька - бухгалтером у сільраді. У баби Олі троє онуків: Саша та Валя - Володині діти та Маринка - Наташина донька. Дівчатка ще школярки, а хлопець пішов по стопах матері, яка є фельдшером у місцевому ФАПі - вступив до Прилуцького медичного училища.

Вимираючий хутір

Слід зазначити, що у Портянці жодна цивілізація, окрім радянської 60-х років, і в гарному сні не насниться. Вода навіть у колодязях знаходиться на глибині понад 25 метрів, адже вся місцевість всипана пагорбами. Навіть порибалити не можна: якісь багатії закрили селянам доступ до водоймищ. Мовляв, їхня оренда дозволяє їм людей до води не пускати.



- Раніше, бувало, піде чоловік перед сніданком, спіймає десятка півтора рибин, - згадує Ольга Петрівна. Ставки - неподалік від її хати.

Щоправда, серед портянців і рибалити вже майже нікому. На єдиній у селі вулиці Коляди мешкає 5 осіб, середній вік яких вже перевалив за 67. Це подружжя Юрія та Тамари Ткаченків, яким 58 та 57 років відповідно, корінна колядинка Віра Білокур (71 рік) та Настя Дорожняк (80 років), яка до одруження жила у селі Никонівка Срібнянського району.

Двічі на тиждень у Портянку привозять продукти з райцентру Талалаївка, розташованого за 37 км від села. А якщо сили дозволяють, можна сходити до Березівки й пройтися місцевими магазинами. Якщо й там вибір не задовольнить - щоп’ятниці за 8 гривень можна з’їздити на базар у райцентр Срібне. Там, говорить Ольга Співак, є все, що забажаєш.

* * *

Всесвітній день пошти відзначають щорічно 9 жовтня. Це одне зі свят, які були засновані з ініціативи Організації Об’єднаних Націй. Рішення про заснування Всесвітнього дня пошти було прийняте на конгресі Всесвітнього поштового союзу в 1969 році.

9 жовтня було обрано як дата для цього свята, оскільки саме 9 жовтня раніше, у 1874 році, був підписаний Бернський договір. Тоді в Швейцарії зібралися представники 22 країн, які в результаті заснували Генеральний поштовий союз. Ця організація і стала прототипом Всесвітнього поштового союзу. На сьогоднішній день її членами є 189 держав усього світу.

Семен Сокира, тижневик «Чернігівщина» №42(494), 16 жовтня 2014 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)