У голодовку крали... могильні ями

Довгожительці з села Ярославка Єфросинії Гаврилівні Бєгун було 10 років, коли більшовицька влада послала на найбагатші в Європі українські землі голодомор. Окрім неї, в хаті її батьків - Гаврила Титовича і Варвари Данилівни Пасічник - було повно й старших дітей. Олександр і Ганна вже на роботу в колгосп ходили і в заможніших господарів підробляли. У селі багато людей померло від голоду, а ця багатодітна родина пережила те лихоліття без жодної Живої втрати.



- А дядько наш, Андрій Пасічник, помер від голоду прямо на дорозі, - пригадує з великим сумом очевидиця голодомору. - Батько, старші брати і два сусіди насилу викопали на кладовищі яму. Але, коли принесли до неї тіло дядька, там уже лежав інший покійник, загорнутий у ряднину. Розгорнули, подивились - односелець. Довелось вже знесиленим чоловікам спускатися в яму і підкопувати збоку місце й для нього. Такі то були страшні часи, що навіть ями на кладовищі крали...

На думку Єфросинії Гаврилівни, голодомор у селі «організовували» місцеві активісти, що зі шкіри вилазили, виконуючи директиви партії і радянського уряду. У їхній хаті Дмитро Марченко навіть під піч сам заліз. Знайшов він там вузлик з квасолею і забрав його «для потреб Країни Рад». А два активісти, Яким і Петро Під-дубні, виготовили цілий арсенал пристроїв, з допомогою яких «прощупували» подвір’я і будівлі односельців, шукаючи приховані рятівні від голоду зернини чи картоплини.

- То були не люди, а якісь звірі, лютіші за голодних вовків, - не приховує свою зневагу до тих односельців 91-річна бабуся. - Хоча самі вони не страждали від голоду. У тих селах, де не було таких активістів, - там і людей стільки не померло, як в Ярославці. Та і в нас теж - не без добрих людей. Наш сусід Клим Піддубний допоміг нам пережити голодовку.

Глибокі очі розповідачки змигнули приємним спогадом. Спочатку й вони, Пасічники, розділяли горе сусіда - блискавкою вбило його коня. А коли той приніс їм добрячий шматок конини, то неабияк зраділи. Ще й Клим сказав без горювання в душі: мовляв, то Господь так йому допоміг, бо коня все одно б забрали в колгосп, а так - і його родина подолає голод, й іншим родичам та ближнім сусідам допоможе. Щоправда, Варварі Данилівні і старшим її дітям довелося відробляти ту конину на городі і подвір’ї сусіда, але вони працювали й по інших людях, і за значно меншу плату, а м’ясом зовсім ніхто не розраховувався.

Ще одна рятівна соломинка була в Пасічників - корова, яку поки що активісти не сміли забрати в інваліда імперіалістичної і громадянської воєн Гаврила Титовича, багатодітного батька. Навіть через 80 років Єфросинія Гаврилівна пам’ятає солоний присмак молока. Мати свідомо його підсолювала, чим рятувала дітей від голодного опуху. Адже на стільки «ротів» молока не вистачало, а тим більше - сусідського «подарунка». То був лише мінімум, що рятував від настання незворотних процесів у виснаженому організмі.
Після страшного 33-го Пасічники ще довго, не один рік, приходили до тями. Не захотів далі терпіти син Олександр - завербувався на Далекий Схід. Сказав, що, може, хоч там забуде про голод і вдосталь задовольнить себе їжею. Звідти його і в армію забрали, а потім, у роки війни, слід Олександра Пасічника десь загубився.

Ще про один людяний вчинок пам’ятає ще старіша жителька села, про нього розповіла мати. У 1920-му в неї на руках було троє діток: шестирічний Сашко, п’ятирічна Ганнуся і грудна Євдокія. Чоловік Гаврило повернувся був пораненим з Першої світової, але невдовзі його знову забрали на війну, і там він теж одержав поранення. Допомоги від такого було мало навіть по господарству. А дітки їсти просили...Одного дня в село залетіла отаманка Маруся із своїм «військом»: як сказала на майдані, захотіла провідати рідне село старого друга «отамана війська Українського Ромашка». Потрапила їй на очі і Варвара з трьома дітками, кількома словами перекинулася з молодою матір’ю, потім звеліла своїм «орлам» виділити діткам харчів і щось з одежини. Мовляв, дитячої немає, але з великого можна зшити мале.

Про це мати вперше згадала і розповіла, коли Марченко обібрав їхню хату, повну дітей, аж до того вузлика квасолі. Він представляв «народну» радянську владу, а Марусю вважали бандиткою.

- І нашим односельцем Ромашком нас довго лякали, - далі ділилася спогадами Єфросинія Гаврилівна. - А одного разу якось почула розмову батька з моїм чоловіком Петром, з якої довідалася, що бандит Ромашко керував великим військом і боровся з гнобителями селян. Але його ім’ям часто прикривали свої грабежі дрібні бандитські загони, на нього «списали» й деякі єврейські погроми. Згодом у селі розповідали, як Тетяна Ромашко (дружина брата отамана) до смерті перелякала єв-реїв-лікарів, коли зайшла в лікарню і назвала себе. По Ярославці ходило теж багато переказів про звірства Ромашка, а на вухо один одному розповідали очевидці тих подій зовсім про інше.

Хранителька живої історії доживає свій довгий вік сама. Чоловік Петро загинув у 1943-му на Дніпрі. Там поклав свою голову і брат Микола, як розповів односелець Зот Неділько, смертельно поранений Пасічник помер у нього на руках. До війни Єфросинія і Петро встигли нажити лише одну дочку, якій зараз 72 роки, вона пережила кілька складних операцій, немічна живе під наглядом дітей. Єфросинія Гаврилівна ще самостійно обходиться по господарству, хоч часом буває нелегко. Та хіба їй звикати до труднощів! Більше її непокоїть становище в державі, адже по телевізору слідкує за новинами, плаче на самоті за загиблими українськими воїнами. Вже й двох односельців поховали.

Каже, ніколи не думала, що доживе до ще однієї братовбивчої війни. Народилася, коли панувала розруха, росла в голоді і холоді, невже й помирати доведеться в неспокої і ненависті один до одного? Ця думка її найбільше гнітить - більше, аніж самотність і немічність. А дивує довгожи-тельку, чому люди не хочуть зрозуміти, що за всі звірства їм доведеться відповідати перед Господом? І не тільки їм, а і їхнім дітям, а може, й онукам. По Ярославці бачить, як трагічно склалась доля активіс-ті в-катів. Не даремно ж то!.. Суд Божий не обдуриш і не підкупиш!

З Єфросинією Гаврилівною Бєгун спілкувався Григорій Войток
"Чернігівщина" №10(514) від 5 березня 2015

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)