"Вам загорнути?", або Поляна цегляна

- Чи є у Вас цегла з місцевого заводу? - запитав кореспондент у Марії Гнип, котра кілька десятиліть присвятила роботі на цегляному заводі в селі Червона Поляна.

- Так, авжеж, - відповіла бабуся. - То може хоч в газету загорни йому? - запропонував Михайло Гнип, її чоловік. - Дякую, непотрібно. Мені б її тут, на місці, сфотографувати!



«Нажили трьох дітей і а залишилися самі, - говорять пенсіонери, діти яких живуть у Понорниці, Хмельницькому та Києві. - Працювали, як прокляті,  жили жебраками і старість у жебрацтві минає. Відпочити б «на схилі літ, але з такими пенсіями помреш, якщо не матимеш особистого господарства».

За 36 та 43 роки трудового стажу Анна Іванівна та Іван Микитович, жителі села Зелена Поляна, відповідно отримують пенсії близько 1100 гривень - нині ледь більше ціни мішка цукру.

Німців заплутали

Німці, мабуть, не знали про патологічну жагу радянської влади до перейменування населених пунктів. Тому під час війни завзято шукали позначений на своїх картах хутір Шкеден. Саме так поселення, що нині відноситься до Понорницької селищної ради (Коропщина), називалося до революції. Нібито на честь якогось поважного німця, що там колись хазяйнував.

Але до Другої світової війни, коли окупанти мали проблеми зі співвідношенням карти і дійсності, село перейменували вже двічі. Перший раз - на хутір Кабанів.

Говорять, через належність понорницьким багатіям на прізвище Кабан. Якщо так, то зміна назви напевне відбулася ще за часів царату, який після початку Першої світової «вискубував» з власних назв усе німецьке. Санкт-Петербург, скажімо, був перейменований на Петроград, а хутір Шкеден, ймовірно, на Кабанів.

Ця назва могла проіснувати до кінця 20-х років минулого століття, коли радянська влада остаточно дала зрозуміти: особистого більше немає. Тому й хутір, навіть тільки у назві, не міг належати якимсь Кабанам, а отримав інше прізвище - радянського партійного діяча Валеріана Куйбишева.

Однак років 40 тому хутір Куйбишев знову був перейменований. Хоча це сталося за дорослого життя більшості його нинішніх мешканців, та поява нової назви, на відміну від попередніх, вкрита мороком.

І «хутороутворюючий», і «родиноутворюючий»

- Зараз тут живуть 38 чоловік, - говорить корінний мешканець села Зелена Поляна Іван Микитович Сироватко, - а в 60-ті роки минулого століття - 276.

Головною пам’яткою Зеленої Поляни і, так би мовити, «хутороутворюючим підприємством», був цегляний завод, який існував на околиці населеного пункту майже півстоліття.

- Цегельня у нас з’явилася ще у 1950 році, - згадує Іван Микитович, а завод з піччю Гофмана, пресом тощо був збудований у 1954. За сезон, з квітня по вересень, на ньому виготовляли понад 1,5 млн штук цегли.

Затоплювали заводську піч у травні і майже до наступної весни обпалювали заготовлену цеглу. Працювали на заводі до 40 чоловік - мешканці сіл Зелена Поляна, Осьмаки, Сира Верба (зараз - Верба). Гастарбайтерів на завод привозили машиною підприємства. Робота на заводі тривала у дві зміни (з 6 до 14 - перша, з 14 до 22- друга).

Іван Микитович на заводі працював тільки у часи його зародження. Однак і цього йому вистачило, щоб познайомитися там з уродженкою села Сира Верба Анною Іванівною, а згодом і одружитися з нею.

Взимку, коли виробництво цегли обмежувалося тільки обпалюванням і більшість працівників були вільними, їх, у рамках зайнятості на підприємстві, залучали до різного роду робіт.

- Взимку на заводі в’язали металеву сітку, виробляли яблучний сік, який возили у Конотоп, - згадує пані Сироватко. - На заводі були пилорама, станція ПММ і багато чого ще. Люди не гуляли -робота була для всіх і завжди. А з нею і заробіток.

Сама Анна Іванівна 27 років працювала на заводі комірником. Для роботи їй дуже часто виділяли машину і відправляли по різні матеріали по області й не тільки.

- Тоді так було: приїхали кудись по матеріали, а їх немає мусиш машину будь-яким залізом завантажити, хай воно заводу і не треба, аби тільки машину не порожньою назад гнати.

Дивний «переїзд»

Цегельний завод у Зеленій Поляні не працює з 1997 року. Колись, разом з кількома схожими заводами району, від належав понорницькому промкомбінату, потім виробництву підсобного промислу, далі - ко-ропському управлінню сільського господарства.

Незважаючи на перехід з рук у руки, завод продовжував успішно працювати і, за словами Івана Микитовича, був прибутковим. Доки його не передали колгоспу «Комуніст», що в селі Оболоння (11 км від Зеленої Поляни).

Новий власник вирішив об’єднати завод з іншим, шляхом закриття зеленополянського, та передислокації всього можливого обладнання. При тому, що, за словами пана Сироватка, біля Зеленої Поляни лишилося глини ще років на 50 роботи заводу і вона набагато краща за ту, що поблизу заводу, з яким об’єднали зеленополянців.

Отож, у 1997 році цегельний завод Зеленої Поляни переїхав до... Червоної Поляни. Ні, не у селище поблизу Сочі, а у сусіднє село на 3 км південніше. У Червоній Поляні цегельний завод був зведений у середині 1960-х і був сучаснішим за зеленополянській. Але глина там гірша і часто була з вапняком, що неприпустимо для виготовлення цегли.

Іван Микитович говорить, що спорудження заводу у Червоній Поляні коштувало державі понад півмільйона рублів і коли з’ясувалося, що збудований він на не зовсім вдалому місці, пішов під суд інженер, який запропонував саме те місце. Подейкували, що він навіть покінчив з життям після вироку.

Однак червонополянський завод розпочав виробництво і понад 40 років виготовляв цеглу. Майже весь цей час там працювала мешканка Червоної Поляни Марія Гнип.

Цегельний «спортзал»

- На завод я вперше потрапила наприкінці 1960-х, - згадує Марія Євдокимівна. - Після закінчення 8-річної школи у рідному селі Сира Верба (поблизу колись було ще й село Суха Верба. - Авт.), я хотіла продовжити навчання у понорницькій десятирічці. І вирішила заробити на велосипед, щоб їздити у школу, бо пішки 6 км - далекувато.

На літніх канікулах пані Марія заробила потрібну суму і в нову школу поїхала на новому, купленому за 60 рублів, велосипеді.

Наступного літа дівчина знову працювала на заводі. Пішла на завод і після школи. Як виявилося, довічно: відтоді Марія Єв-докимівна працювала на заводі на різних робітничих посадах до самого його закриття у 2007 році.

- Робота була тяжка, - каже пані Гнип. - Коли не встигали виконати план, то працювали і в три зміни. І жодних вихідних. Звісно, можна було відпроситися на день-два, коли корів треба було пасти або була якась невідкладна робота по дому, але тоді вже годі було сподіватися на отримання за підсумками місяця «прогресивки» (надбавка за понаднормову роботу. - Авт.), що дуже суттєво вдаряло по сімейному бюджету.

Про важкість праці Марії Євдокимівни яскраво говорить те, що за зміну вона мала перекласти з пресу на «гойдалку» (транспортер для цегли. - Авт.) близько 10 тисяч штук сирої цегли, кожна - по 6 кг. Тобто за одну зміну ця невисока тендітна жінка переносила 60 тонн цегли!

- Спостерігав колись за нашою роботою місцевий голова колгоспу, а потім говорить: «Якби усі люди у моєму колгоспі працювали так, як дівчата на цегляному заводі, то наш колгосп був би мільйонером. На вулиці мінус 30, а в них спини мокрі», - згадує пані Марія.

На заводі у Червоній Поляні працювали близько ЗО чоловік. Марія Євдокимівна каже, що коли була добра глина та добре вугілля, то й цегла була дуже доброю. Одного року понад 3 млн штук виготовили, за що кожен робітник отримав непогану премію.

Заводи занапастив «Комуніст»

Проблеми на заводі почалися після передачі його в колгосп «Комуніст». Насамперед, вважає паніГнип, причина халепи у частій зміні керівників, більшість з яких нічого не розуміли ані в цеглі, ні в її виготовленні, а тому їхні ініціативи тільки шкодили.

У часи фінансових проблем у державі керівництво колгоспу, яке було і керівництвом заводу, розплачувалося з колгоспниками... цеглою. Цегла не продалася, а значить, не було грошей на заробітну плату працівникам заводу.

Після закриття у Червоній Поляні виробництва завод, як і його «сусід» із Зеленої Поляни, був розкрадений спочатку начальниками, а потім і іншим людом. Навіть вогнетривку цеглу з печей повитягували.

Що сторожуєш, тим і бери

Михайло Гнип, чоловік Марії Євдокимівни, стеріг завод після його закриття. Говорили тоді, що виробництво має ось-ось відновитися. Буцімто завод продали киянам, ті проведуть газ і будуть обпалювати цеглу блакитним паливом. Проте далі слів не пішло, сторожам платили погано, а потім взагалі перестали.

- Охочих до майна було чимало, особливо вночі. За що я мав життям ризикувати? - згадує Михайло Гнип. - Електрику відключили, грошей не платять і говорять: сторожуй. Начальники, бувало, пропонували вихід. Мовляв, знайди покупця на якесь обладнання заводу, ми продамо і виплатимо тобі борг із зарплати.

Зрештою, завод охороняти перестали, а зі сторожами не розрахувалися навіть років п’ять потому.

Більшу частину життя Михайло Гнип працював у понорницькій будівельній бригаді. Будував ферми, будинки культури, сільські ради, школи тощо. Будував тією самою цеглою, яку важкою працею виготовляла його дружина.

Марія та Михайло Гнип були однокласниками у сировербівській школі. Одружилися у 1974 році і, після 2 років життя у батьків чоловіка, купили у Червоній Поляні хату. У той час на хуторі було 33 двори, а сьогодні... лише один - подружжя Гнип. Вони єдині постійні мешканці села. Від їхньої хати до траси близько 1 км, та ще понад 6 км до села Оболоння. Туди й їздять по пенсію та продукти. Або ж донька звідти привезе.



* * *

Останні роки жити у Червоній Поляні вже не так самотньо. Придбавши старі хати та колишній магазин, у селі облаштовують реабілітаційний центр для людей, що бажають позбутися алкогольної залежності або не можуть знайти себе після повернення з місць позбавлення волі. Це не перша така ініціатива в Червоній Поляні. Колись у заводському гуртожитку, що над трасою, мешкали пацієнти якогось ЛТП. Держава намагалася повернути їх до життя шляхом примусу до фізичної праці на заводі.

Червона Поляна була заснована у період з 1919 по 1934 рік. Адже відомо, що представники села їздити брати дозвіл на поселення у Харків - у ті часи столицю Радянської України.

Ігор Стах, фото автора та Івана Ковтуна, "Чернігівщина" №13 (517) від 26 березня 2015

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)