Роман Луценко: «Базові навички з такмеду сьогодні повинен мати кожен»

Чернігівець, офіцер медичного управління ОК «Північ» Роман Луценко у військо прийшов добровольцем у перші дні початку повномасштабного вторгнення. Боронив Чернігів у складі новоствореного тоді 21-го окремого стрілецького батальйону з боку Количівки. Фармацевт за фахом, за цей час пройшов шлях від начальника медичної служби до офіцера оперативного командування. За понад три роки війни Роман побував на різних напрямках фронту, проте найважчим для нього виявились Бахмут і Покровськ.

З військовою службою Роман знайомий із самого народження. Батько був військовим, і вони встигли поїздити по гарнізонах. Певний час їх сім’я проживала у Гончарівському, а потім батька перевели в Чернігів. З тих пір Роман живе у нашому місті.

«Військовим я, загалом, ніколи не планував ставати, – говорить Роман. – Після завершення школи навчався в Запорізькому державному медичному університеті на провізора. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, і Чернігів був майже в оточенні, я пішов у військкомат. Спершу мене не взяли, бо брали людей, які мали військовий досвід. Вдруге я пішов у військкомат 2 березня. Тоді мене взяли відразу, бо ситуація була складна і потрібно було виходити з неї. Тоді створювався з нуля 21-й окремий стрілецький батальйон, і там була вільна посада начальника медичної служби. На той момент я ще не розумів, що вона собою являє, а в мене ніхто сильно й не питав. Сказали: ти офіцер запасу, ось вакантна посада – будеш, і все. Дійсно, в той час людей не вистачало, а я мав військову кафедру за плечима. Хоча насправді з військовою медициною я був мало знайомий. В університеті нас здебільшого навчали логістичній медицині: як налагодити напрямок військового медичного забезпечення. Тобто нас вчили забезпечувати військові частини, шпиталі майном. Ми ж провізори, а тут потрібно було опановувати медицину як таку. Звісно, з університету в мене були базові знання із надання першої медичної допомоги, але наголошу, що вони значно відрізняються від тих, що потрібні саме у військовій медицині. Адже тактична медицина значно відрізняється від цивільної. Дуже вдячний своєму тодішньому начальнику штабу – в нього на електронному носії була книжка з тактичної медицини в полку «Азов». І я за ніч її визубрив, а на ранок хлопцям показував і розказував, як правильно надавати першу домедичну допомогу».

Дійсно, на початку війни все було по-іншому. Не було часу і змоги шукати спеціалістів, щоб призначати на певні посади. Та й посада медика не означала, що ти не братимеш зброю до рук. Медики так само, на рівні з піхотинцями, боронили місто і виконували бойові завдання. Так і Роман через декілька днів відправився в складі однієї з рот 21-го батальйону на оборонні рубежі в районі Количівки.

«Там ми не розподіляли, хто офіцер, хто ні, хто медик, хто ні. Ми просто виконували поставлені задачі з оборони міста. Плюс я максимально намагався виконувати ті обов’язки, які на мене як начальника медичної служби були покладені», – розповідає Роман.

Чоловік згадує, що в перші тижні повномасштабної війни була проблема з медичним забезпеченням мобілізованих, та з часом вона вирішилася.

«Тоді ситуація з медикаментами була складна. Особливо не вистачало засобів індивідуальної медицини. Про укомплектовані аптечки натовського зразка і мова не йшла, – продовжує Роман. – Тоді нам військовий шпиталь по максимуму надав, що міг. У переважній більшості там були радянські запаси індивідуальних перев’язувальних пакетів і джгути Есмарха, які вважаються застарілими. Та на той момент не було варіантів. Плюс ми почали імпровізувати і виходити з ситуації, як могли. Робили джгути зі старих велосипедних камер, бо реально джгутів не вистачало на кожного військовослужбовця. Самих перев’язувальних пакетів достатньо було. Ми навіть по два їх роздавали, а от із джгутами була велика проблема. Про турнікети навіть і не мріяли. Та вже згодом, десь наприкінці березня, волонтери почали привозити укомплектовані аптечки. Пам’ятаю, велика партія медицина прийшла нам з Ізраїлю. Та були укомплектовані індивідуальні аптечки і рюкзаки. Дійсно, то тоді велика допомога була».

З березня до вересня 2022 року Роман виконував бойові задачі зі своїм підрозділом на оборонних позиціях прикордоння Чернігівщини. А на початку жовтня частину їхнього 21-го стрілецького батальйону відправили на Бахмут.

Пекло Бахмута забути неможливо

«На той момент була важка ситуація в Бахмуті, проте він ще не був ущент знищений. І бої починалися на околицях міста, – говорить Роман. – У Бахмут ми поїхали наприкінці вересня 2022 року і були там десь півтора місяці. Тамтешня війна для нас дуже відрізнялась від тієї, яка була на Чернігівщині в лютому-березні. Якщо на початку війни в нашій місцевості були більше оборонні бої – у сільській і міській забудові, то там хлопцям доводилося тримати лінію оборони в посадках, у полях, в окопах. І дійсно, не всі були до цього готові. У нас були втрати, і немалі. З боку медичної служби тоді якраз максимально важко було закрити всі потреби. У медичному пункті в моєму підпорядкуванні було дев’ять хлопців. Після перших кількох днів нашого там перебування медики в піхотних підрозділах (ті, хто мали б виконувати задачі безпосередньо в окопах), на жаль, були поранені. Склалася така ситуація, що медикам з медичного пункту доводилося заходити в окопи, і це був їхній свідомий вибір. Вони мали повне право відмовитися, але розуміли, що рота без медика взагалі, і вони йшли. Вже на евакуації працював я. Тобто хлопці з підрозділом – на позиціях, я з водієм і санітаром – на евакуації. Ми їздили постійно, іноді на собі витягували поранених. Це було неправильно з точки зору посад і обов’язків, але виходу не було, бо ж треба було рятувати хлопців. Для розуміння: штат стрілецького батальйону не призначений для виконання задач у таких активних бойових діях. Але тоді не вистачало людей на бахмутському напрямку, і наш підрозділ був переданий у підпорядкування іншої механізованої бригади. Сама бригада допомагала, чим могла. Виділила одну броньовану машину, яка багато разів виручала. Водій працював на повну. Тією машиною ми доставляли майно, завозили хлопців на позиції, вивозили з позицій, вивозили поранених. Бахмут – це був, мабуть, найважчий період моєї військової кар’єри. Там ми були майже два місяці, потім нас вивели на відновлення назад у Чернігівську область, де ми були до весни 2023 року.

Після чого мій командир, начальник медичного управління ОК «Північ», розглянув мою кандидатуру як того, хто очолить медичну службу нової бригади. Тоді створювалася 152-га механізована бригада, яка в серпні 2024 вийшла на виконання бойових завдань на Курському напрямку. Там якраз велися наступальні дії, а вже з вересня наш підрозділ перейшов на виконання задач на Покровському напрямку – я там був начальником медичної служби бригади».

Навчатися потрібно завжди

«Після Бахмута я їздив на двотижневі курси тактичного медицини в Німеччину, – продовжує розповідь Роман. – Там давали не базовий рівень, а вже значно вищий. Багато практичних навичок, багато корисної інформації. Умови були комфортні, щоб зосередитися на навчанні. Хороші тренери і ставлення до нас. Усі набуті там навички і знання дуже допомагали потім. По приїзду я проводив заняття з нашими військовими, і розказував та показував те, чого навчився».

Якщо в перший рік повномасштабного вторгнення наші військовослужбовці і військові медики могли багато чому повчитися у закордонних колег, то зараз уже все навпаки: вони вчаться у наших.

«Мені випала нагода у складі делегації країни побувати в Нідерландах на навчанні країн НАТО з медичного планування та забезпечення, – продовжує чоловік. – Представники одинадцяти країн розповідали, як у них ця система працює. Та й ми також ділилися своїм досвідом. У них це більш миротворчий досвід у регіональних конфліктах. А в нас – сучасна війна, повномасштабна, динамічна. Адже по собі дивлюсь: те, що працювало в лютому-березні 2022-го, не працювало вже у жовтні в Бахмуті. Те, що працювало в 2023 році, – не працювало в 2024 в Суджі. Сьогодні війна стрімко міняється, і потрібно швидко пристосовуватися до нових реалій війни. Тому сьогодні наші військові мають, мабуть, найбільший досвід і вже можуть навчати інших».

Евакуація дуже важка

«На початку війни дрони на окремих ділянках коригували роботу артилерії та виконували роботу стеження. Нам за два кілометри можна було на машині приїхати до бойової позиції чи точки евакуації, таким чином значно скорочувалося плече евакуації від окопу до точки передачі на транспорт. А вже в 2024 році кількість дронів, FPV, дронів зі скидами не дозволяла під’їздити близько техніці. Неброньована машина майже не використовується на передньому краї, а лише броньована і в ідеалі з засобом РЕБ, – розповідає про труднощі роботи Роман. – І знову ж таки, те що працювало у Покровську на початку 2024-го року (тоді не було багато дронів на оптоволокні і можна було використовувати техніку з РЕБ захистом), то вже навесні 2025 року були зовсім інші реалії. Дуж, багато дронів на оптоволокні, проти яких засоби РЕБ не діють. Тому сьогодні дуже ускладнився перший етап евакуації пораненого до точки передачі на транспорт. Зараз транспорт під’їздить не ближче 3-5 км до лінії зіткнення, і цей відрізок шляху хлопці під час «сіряку» (дощ, світанок, сутінки, – Авт.) можуть евакуювати поранених. Плюс намагаємося застосовувати безпілотні системи для евакуації поранених. Це спеціальний евакуаційний квадроцикл, який керується дистанційно. Під час такої евакуації двоє операторів спостерігають за ним із повітря, а один керує квадроциклом. Це дуже класна штука, але, на жаль, цей напрямок тільки розвивається.

Тому зараз оця ланка евакуації з переднього краю постійно знаходиться під обстрілами і спостереженням ворожих дронів. Серед поранених дуже багато медиків, які допомагають евакуювати. Звичайні піхотинці, які евакуюють пораненого, теж наражають себе на смертельну небезпеку. Адже набагато безпечніше знаходитися в укритті на позиції, навіть на передку, де є бліндаж, де є маскування, ніж робити евакуацію. Під час евакуації ти – першочергова ціль, і ворог на тебе полює. Через це поранених можуть добу не виносити, тому важливо, щоб на стабпунктах лікарі могли надавати більш кваліфіковану допомогу і виводити з важких станів. Там вже є вища ланка лікарів, хірурги, анестезіологи, які цим займаються».

Перший важкий поранений запам’ятався на все життя

«Коли ми були у Количівці в березні 2022 року, там менше було наших поранених, але були поранені цивільні. Та в селі була сім’я медиків з дитячої обласної лікарні: чоловік-хірург і жінка його – медична сестра. І було з ким порадитися, а в Бахмуті я був сам, – згадує Роман. – І ми тільки зайшли на позиції – відразу почався обстріл, і відразу важкі поранення. Отримали запити на евакуацію. Ми приїздимо, перший важкий із множинними уламковими пораненнями ніг, рук. Я зробив усе необхідне, перев’язали. Ми його веземо на наступну точку евакуації, і він каже: «Рома, важко дихати». Я знову починаю оглядати і бачу, що грудна клітка ціла, а ззаду осколок зайшов на лінії нирок. Глибоко зайшов, бо видно було, розсік половину внутрішніх органів. Я розумію, що при внутрішній кровотечі я на своєму рівні нічого не зроблю. Тут треба хірурги. І тому просто розмовляв із ним, розказував, що зараз привеземо, там круті лікарі. Коли приїхали, він ще живий був. Ми на ноші реанімобіля на точці передачі його кладемо – і в нього зупиняється серце. Його реанімували хвилин 20, але так і не змогли врятувати, бо поранення були важкі. І таких випадків багато. Психіка намагається стирати такі моменти, але ця перша втрата була така болюча для мене.

А ще з Бахмута чомусь дуже запам’яталося, як ми їздили за маршрутом евакуації по полю. Весною воно було засіяне пшеницею. Ми були восени, і від обстрілів на ньому були вигорілі ділянки, а на тих ділянках росла зелена-зелена трава. Там постійно паслася корова з телям – напевно, залишені людьми, які евакуювалися, – згадує Роман. – Одного дня ми декілька разів їздили на евакуацію через те поле. І побачили, як після чергового обстрілу корову вбило, вона лежала на цьому зеленому острівці, а поряд із нею стояло теля і не відходило. А вже ввечері, коли поверталися, поряд лежало теля – його теж вбило під час обстрілу. Мені певний період важко було адаптуватися, коли поранення критичні, але наша нервова система пристосовується і починає бачити в цьому просто роботу, яку треба виконувати. А тут просто корова, яка не причетна до війни, і те теля. Та картина мені дуже в’їлась у пам’ять. Надовго…»

Окрім евакуації поранених, доводилося Роману забирати і полеглих. Випадки були різні, але один теж запам’ятався на все життя.

«Завжди важко забирати загиблих, – ділиться спогадами Роман.– Одного разу під Бахмутом ми поїхали на таку евакуацію. Наш побратим на джипі потрапив під обстріл. Джип загорівся, вибухнув і перевернувся. Під ним залишилося тіло нашого воїна, і його треба було якось забрати. Коли ти приїздиш на евакуацію, а там від машини нічого не лишилося – лише металевий каркас, бо все вигоріло, – уявіть, що з тілами, які там були. Ми з хлопцями намагалися підняти ту машину, щоб його витягти. Нас приїхало троє, та часу було небагато, бо над нами вже висів ворожий дрон. І було близько десяти хвилин до початку обстрілу. Машина придавали водія, ми намагатися підняти її, але не могли. Хлопці блювали, бо не витримували того видовища. Та ми не могли ніяк забрати побратима, бо одна нога його була придавлена, але й лишити там не могли. Адже для рідних важливо поховати свого сина, чоловіка, брата по-людськи, попрощатися зі своїм рідним. Тож я прийняв рішення відрізати ногу, яку придавило, і забрати таким чином тіло. І мене ніхто не готував до того, щоб відрізати кінцівку, та це потрібно було зробити. Ми його передали на евакуацію на поховання. Для близьких це дуже важливо: поки не евакуювали тіло, загиблий, навіть при наявності свідків, певний період вважається безвісті зниклим».

Забезпечення є, навичок мало

«Зараз майже увесь особовий склад забезпечений якісною тактичною медициною. Загалом це питання давно вирішене, але проблема залишається на рівні навченості, – розказує Роман. – Адже яка б у тебе не була аптечка, якщо ти не можеш і не знаєш, як нею користуватися, вона тебе не врятує. Треба збільшувати час навчання тактичної медицини, проте я помітив, що переважна більшість мобілізованих на етапі навчання не приділяє належної уваги такмеду. Чомусь вони думають, що це їм не знадобиться, що у випадку поранення медик за секунду прибіжить йому накладати турнікет і все зробить. Та реалії зовсім інші. Дуже важливо, щоб навички правильно накладати турнікет були у всіх: від кожного солдата до генерала, бо це дійсно рятує життя. Самодопомога є надважливою. Знання потрібно оновлювати, бо без відпрацювання вони забуваються.

Сьогодні важливо і цивільним навчитися надавати домедичну допомогу: вміти зупинити кровотечу, швидко відновити дихання до моменту прибуття фахових медиків. Оскільки ворог веде терор і обстрілює населені пункти, то спроможність правильно і вчасно надати допомогу може врятувати тебе або близьких, чи просто людину, яка постраждала. Сьогодні є багато різних курсів тактичної медицини, першої домедичної допомоги, які я б радив пройти усім без винятку».

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Марія Пучинець

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)