«У місяці іюлі випала пороша, дід бабу полюбив, бо вона хороша»

Вони 28 років прожили по сусідству. Романтичних стосунків не мали. А потім — зійшлися. Уже 20 років як офіційно одружені. Чоловіку Григорію Миколайовичу 90 років, дружині Вірі Іванівні — 83. Живуть Поповичі у невеликому селі Луки Менського району. Тримають курей, кіз. Порають 25 соток городу. Кілька років тому мали двох корів і коня. Восени ще були в’єтнамські поросята, на зиму порізали. Тупання по господарству і взаємна підтримка держать обох на цьому світі.



«На війну везли як худобу у товарняках»

Дід у сім’ї головний. Усе щоб по його було. Хазяйство сам порає, козу доїть, баба тільки наготовляє, що давати. Віра Іванівна щодня питає чоловіка, що зварити чи спекти. Ходить, тримаючись за корзину.

— Нині життя хороше, та здоров’я вже не те, — зітхає баба Віра. — Пенсію дають, хліба вистачає, в магазинах що хочеш є. Зерно і гроші на пай дають. І в хаті у нас тепло, дров хватає. А було ж таке, несеш в’язку дров з лісу, а об’їждчик за тобою женеться і їх висмикує. А в хаті на вікнах лисиці.

— Аби війни тільки не було. Росія нехороший сусід, — долучається до розмови Григорій Миколайович. — Про АТО читаємо в газетах (подружжя передплачує кілька видань, у тому числі щоденних), слухаємо по радіо, переживаємо. Телевізор у нас не працює. Майстри не хочуть братися лагодити старий, бо це ж треба приїздити до нас у Луки (село за Десною).

Знаю, що таке війна. Мене забрали вже після визволення, у 1944 році. Везли на Далекий Схід, як худобу, у товарняках. Холод, голод, багато людей загинуло ще дорогою. Був я на війні з японцями і кулеметником, і кур’єром по доставці пошти, — пригадує Григорій Миколайович. — Ми перший рік спали не роздягаючись, під кількома ковдрами, бо топити було нічим. З їжі були лише сухарі і баланда з сої. Ледь весни діждалися, тоді юшку з кропиви та кінського щавлю варили. Відвоював, додому вернувся у кінці 1950 року.

Я сам родом з Воловиці Борзнянського району. Нас шестеро братів було. Хтось з війни не вернувся, хтось уже після помер. Один я зостався. Почитають у Воловиці і здивуються: «Ого, Григорій до цих пір живий». Ще в молодості переїхав у Луки.

У мене про батьківщину важкі спогади. Досі у пам’яті, як людей у колгоспи заганяли. Худобу забирали. «Красна метла» ходила, усіляке зерно у людей відбирала. Де не заховай, знайдуть. Були такі,, що обурювалися, не мовчали. їх як забрали тоді тихцем, і по сьогодні день ніхто не знає, де вони ділися. Страшне врем’я було. Люди на людей доносили. Слово не те скажеш — міг бути кінець. Хто б що не казав, тепер краще жити.

У кожного по три шлюби

— Перший раз я одружився у 1953 році, — говорить Григорій Попович. — Вона приховала, що хвора. Застудилася на Донбасі, ноги боліли. Пожили ми рік та й розлучилися, дітей не було. Вдруге женився у 1954 році. Жили ми разом до 1994 року. Бог дітей не дав, дружина померла. Вдівцем шукав жінок. До однієї навіть трохи речей перевіз. Жінка злягла, померла через дев’ять днів. Інша приїхала до мене. З’ясувалося, любителька випивки, а такі мені не до двору.

— А я мешкала по сусідству, — каже Віра Іванівна. — З першим чоловіком прожила 19 років. Нажила сина, чоловік помер. З часом зійшлася з вдівцем, у нього п’ятеро дітей. Оселилася у нього у Сидорівці Борзнянського раойну. Добренний чоловік був, і діти у нього золоті, я з ним до 1994 року прожила, помер. З хати пішла, бо у нього ще тоді менший син не жонатий був. То ж їхнє сімейне гніздо.

Поїхала тоді до свого сина в Мену. їздила свату у Луки на городі помагати. Зустрічаю Григорія на вулиці. А він: «Давай зійдемося». Я подумала, подумала: не курить, непитущий, роботящий. З сином порадилася. А він: «Ідіть, мамо, ви ще молоді». Мені тоді було 62 роки. Так ми зійшлися і розписалися.

— Григорію Миколайовичу, певно, Віру Іванівну вибрали, бо півжиття за нею через паркан придивлялися? Чи город чистий, як випрано, чи порядок у дворі.

— У селі у всіх все на виду, хто яка хазяйка. Спеціально не придивлявся. Ми ж тоді сімейні були.

— Віро Іванівно, може, то була пізня любов?

— Вже любові нема, а жити треба. Хазяйнували, коня, двох корів, свиней тримали, городу багато. Лише кілька років, як велике хазяйство збули. У 2007 році померла моя невістка. Два роки тому і син. Тільки внуки лишилися.

— Часто вас провідують?

— Один у Польщі на заробітках. Інший у Мені живе, на пилорамі працює. Буває, приїжджає, помагає. Внукам треба ж і сала, і м’яса, і копієчку дати. Таке вони люблять.

Гроші на ювілей злодійки вкрали

— Скільки ж можна працювати, треба відпочивати, — кажу діду і бабі.

— Та де там, — махає рукою Віра Іванівна. — Мій хазяїн без роботи не може. Мене переймає, ти не так, як я, зробиш. Ще два роки тому на велосипеді у базар їздив. Тепер побоюється, що може упасти. Що самі не тягнемо, людей просимо, щоб допомагали.

Задумали діду 90 років справить 30 листопада торік. Добре, що того-сього раніше накупили, а то без копійки зосталися через тих злодійок, хай їм грець.

25 листопада сиділа я у хаті біля столу. Надворі білий день. Дід пішов у двір кіз порать. Коли у хату дві жінки вскочили. На вигляд наче не циганки, волосся біле, фарбоване (я ж не знала, що ще дві у коморі сховалися). Одна з тих, що у хаті були, з блокнотом у руках, питає: «Вулиця буде Дружби?» А мені яка різниця. Аж тут дід нагодився і каже: «Вижени їх з хати». Я давай їх випроваджувати у веранду, двері надвір зачиняю, а одна ногу вставила. Натисла я на двері ледь зачинила на гачок, замок накинула.

— Я в хаті кинувся до сумки клітчатої, там у нас гроші лежали, 1600 гривень, — продовжує Григорій Миколайович. — Розчинив (була замкнута, щоб миші не влізли. У нас у домі долівка (глиняна підлога), мишам подобається по ній шниряти. Хоч і три коти є). А ті злодюги, певно, у вікно побачили, що я в сумку заглядаю. Як нажали на двері, так гачок і замок злетіли. Заскочили до хати, одна мене штовхнула, я і впав, ходжу з милицею. А інша в сумку полізла. Я давай матом кричати, а їм байдуже. Одна схопила бабу, тримає. Потім штовхнула і її — і ходу з хати. Добре, що за горло не брали.

Забрали ж не тільки гроші, а й документи мої учасника бойових дій, посвідчення інваліда першої групи. Добре, що медалі лишилися. Сіли в машину і поїхали. Люди розказують, номери ганчіркою прикрили, коли їздили селом.

— Ми крик зчинили. Я колочуся, дачниці Лесі подзвонили. Та хіба ж тих злодюг упіймають, вони, певно, з Борзнянського району приїхали. Я три дні після того не спала. На заспокійливих жила, — згадує Віра Іванівна.

— Григорію Миколайовичу, як же собака чужих пропустив?

— Наш собака — усім родич, радіє людям. А я погано чую, от вони і прослизнули. Бабу так злякали, що аж язика прикусила, три дні її трясло. Відшіптувати довелося. Тоді сусідів двоє прийшло, посиділи чим Бог послав (у Луках усього вісім жилих дворів).

Хоча і в поліцію заявили, злодійок так і не знайшли. Справжній ювілей Григорію Поповичу відзначили п’ятого лютого. Коли лід на Десні зміцнів. Приїхав вітати Дмитро Демиденко, сільський голова Лісок (Луки входять туди), завідуюча бібліотекою Валентина Фещенко, голова ветеранської організації Любов Непрон, листоноша Тетяна Залога, сусіди. Баба Віра наготувала, картоплі стушкувала в печі, аж надвір пахло. Гості привезли подарунок, гостинці на стіл від керівництва ТОВ «Мена-Авангард». Співали жінки, аж за душу брало. У баби Віри гарний голос, частівку завела.

«У місяці іюлі випала пороша. Тим бабу полюбив, що баба хороша. І сліпая, і кривая, ще й до того злая. І сокоче, і буркоче, і ще й діда лає. Ой повів дід бабусеньку в вишневий садочок. Ой ти ж моя бабусечко, розовий цвіточок. Посадив її на лавці, став пильно дивитися. Роздивився, що бабуся к чорту не годиться, і повів дід бабусеньку із саду до броду. Роздивився, що погана, та й кинув у воду. І пішов собі по мосту, та в долоні ріже. Оглянувся дід назад, баба з води лізе».

Григорію Миколайовичу потрібен слуховий апарат

Григорій Попович усміхнувся: «Моя баба не така, а дуже хороша».

Згадував війну. Показував грамоту, яку з нагоди 70-річчя перемоги у війні з японцями йому вручив у Мені китайський посол. Дали ще й мобільний телефон хороший, онуку віддав. Нам з бабою одного на двох вистачає, каже.

Віра Іванівна переймалася, що хата не мазана, вже три роки стеля не білена. Доки жила у селі Тоня, помагала, та виїхала до онуки в Тростянець Ічнянського району.

— Ми її досі добрим словом згадуємо, — зітхає бабуся.

Дід випив три невеличкі чарки вина і сказав, досить. Почав розмірковувати:

— Чого нинішні мужики рано мруть? Бо з виду здоровий, а печень угробив — і кришка. Треба в міру пить. Я курив, і не один десяток літ. Надумався і кинув. Головне захотіть. І горілку у празники — три чарки, не більше. Та після 60 років вирішив: горілка то занадто, перейшов на вино.

І до людей треба добрим бути, і вони зла тобі не бажатимуть. І тоді Бсг прибавить віку.

Аби щось запитати, у старенького, довелося говорити дуже голосно.

— Якби мені слуховий апарат. Без лікаря ж не підібрати, до Мени ніяк не доберуся, — каже дід. — У райцентрі я. вже два роки не був.

— А я — мо’, з десять, — долучається баба. — Востаннє їздила, як зуб рвала.

А я подумала, дивлячись на подружжя: тяжке життя прожили, а почуваються щасливими. Для повного щастя Григорію Миколайовичу апарата не вистачає. Можливо. Менське районне начальство вирішить якось цю проблему. Скільки вже тих ветеранів залишилося.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №8 (1607), 23 лютого 2017 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)