Жінка-магніт притягує блискавки. Від кульової – згорів дім

Третього квітня у хату Тетяни Плотникової та Василя Овруцького з Олишівки Чернігівського району залетіла кульова блискавка і запалила хату.


Тетяна Плотникова. Ключі тримаються наче приклеєні

«Небо розкрилося, і я-а-к гахне!!!»
«Я падаю, а на мені ніби колба»

— Воно мене як бахнуло!.. — розповідає Тетяна Плотникова. — Тоді піднімає угору, розвертає і кидає. Прямо на лозу. Вася займається корзинами. Я казала: «Забери її». Добре, що не послухав. Я падаю, а на мені ніби колба.

Іскри навколо. Наче хвилею відкинуло, не зрозуміла нічого. Ударилася боком і рукою, — тре пальці. — Рука відійде, бо рухається. Але у плечі болить.

6 квітня Тетяна вийшла з сарайчика, в якому ночувала. Розмовляємо під хатою, від якої лишилися обгорілі стіни.

— Сталося все несподівано, — згадує Тетяна. — Сиджу я близько п’ятої вечора на стільці біля стола. Вася поїхав у справах. Уже повертався, коли почалася сильна гроза.

— Небо розкрилося, блискавка по небу пройшла, і я-а-к гахне!!! — розказує Василь. — Я аж присів, так злякався. І заграва наче на небі. Думаю: хоч би додому скоріше. Іду, дивлюся — зверху на хаті горить усе. Заходжу: Тетяна на лозі лежить.

— Скільки минуло, не знаю, — продовжує жінка. — Вася залітає і до мене: «Тетяно, — і матюком, — хата горить!» — «Що?! Я нічого не палила». У мене шок такий. Три дні груба не топлена. Що горить, як? А воно зсередини палає. Дякую Богу, що Вася мене спас. Я лежала на лозі непритомна. Розтормошив мене: «Хапай документи і вискакуй сама». Я за документи (вони у мене у валізці акуратно складені) — і на двір. У валізці паспорти, земельний сертифікат. Документи, які збирали на пенсію. Серьожина (покійного сина) фотографія. Грошей трохи було. У дворі Кобищиха Тетяна, сусідка, ухопила мене за шкірки і потягла на вулицю. А воно ж тріщить...

«Вася — 68 кілограмів, а газовий балон більше 40 кілограмів виніс»

— Я — за газовий балон, відкручую, — згадує чоловік. — Не виходило довго, тоді вийшло. Балон обхопив (досі рука болить) — і надвір. Він на 40 літрів заряджений, два чи три дні перед пожежею як підключили.

— Вася — 68 кілограмів, а балон — більше 40, — додає дружина. Вона, до речі, важить порядка ста кіло. — Хай іще сусіди йому спасибі скажуть. Півкутка б не було, якби хату рознесло вибухом. Виніс балон, знову залітає.

Узяв телевізор, куртку мою теплу.

— Ковдру свою,— сміється Вася, — синтепонову, нову.

— А я вищу на весь куток. «Хай воно провалиться пропадом! Це все нажитне!» — вищу-кричу. За Васю боялася. Мало того, що сина утратила три роки тому, так іще й чоловіка б... Стрілять почало, шифер розлітався. Вася тоді плюнув, уже не заскакував.

— Три пожежні машини заливали, — згадує господар. — Як знімали антену, алюмінієвого дроту ніде не було — усе чорне, обгоріле.

Подружжя 11 років живе в Олишівці. Хату купили за 2 тисячі гривень (без документів).

— Було дві маленькі кімнати, а більшу і коридорчик самі прибудували, — розповідають. — Цеглою обклали. Сарай — самі. Над погребом зробили погрібник. Грубу у минулому році переробили, щоб була на дві кімнати. Ми не звикли ні від кого допомогу брати. Світло по усьому кутку повибивало. А у нашу хату влучило.


Вались Овруцький на згарищі

«Мене 20 років блискавка переслідує»
Після першого влучення почав прилипати метал

— 20 років мене блискавка переслідує, — каже Тетяна Йосипівна. — 20 років тому йшла на ферму у гумових чоботях. І мене відкинуло блискавкою на траву. Я покотилася, а вона [кульова блискавка) поряд, біля мене.

Після цього жінка помітила, що до неї прилипає метал. І що вона може лікувати біль. Спочатку — собі.

— Головні болі мучили, — згадує. — Метал приліплю і ходжу — тримається.

— Ходить із ложкою на лобі, — сміється чоловік.

— На груди, на руки штук 9 ложок приліплю і ходжу. Мені легшає. Це не від природи. Це від блискавки. Коли у Надинівці (Козелецького району) жили, приснилася мама покійна. (Свекруха. «У моєму поколінні усі були шептунами», — говорить Василь. — Авт.). Каже у сні:

— Ти будеш лікувати.

— Ручку візьму, буду записувати — навчіть.
Тетяна Плотникова. Ключі тримаються наче приклеєні

— Не треба, ти сама знаєш, що робити.

У Надинівці не відчувала сили, там ніби забиралося у мене щось. А тут, в Олишівці, люди до мене стали йти. І добрі, і недобрі. Зараз і відьом, відьмаків повно. Я їх усіх знаю, відчуваю, і вони мене відчувають.

— Як розпізнати?

— Негатив від них іде. Буває таке, що от з людьми сидиш, з одним приємно побалакати, з іншим — ні, — пояснює чоловік.

— Чорною магією не займалася, лише білою, — продовжує Тетяна. — Зло порождає зло. Я намагалася сім’ю не розрушити, а, навпаки, у кучку з’єднати. У мене в хаті було красиво. Ікони, ангелочки — спокійна, затишна атмосфера. Люди казали, що їм легшало після розмови зі мною. Сина після інсульту ми підняли, усі дивувалися. Я біля нього сиділа. По голові, по руках погладжу. По спині. У мене тоді сильно кров із носа йшла.

— Коли лікує, вона тоді боліє, — додає Василь.

«Після смерті сина земля з-під ніг пішла»

— Після смерті сина земля з-під ніг пішла, — плаче Тетяна. — Поховати сина у його 36 років! Я боялася йти на кладовище... Не могла. Страх і біль — не можна передати. Те, що згоріло у хаті, дрібниці. Головне, що ми живі. Сина не стало — хто нам його замінить? Ніхто.

28 липня 2014 року помер, першого серпня поховали. Сусіди допомогли, вони золоті у нас.

Коли з Києва сина привезли, поїхала у Чернігів у Білий дім, в адміністрацію. Мені сказали, що він загинув на Майдані чи в АТО. Дали допомогу 200 гривень, як зараз пам’ятаю.

Син з нами не жив. З армії прийшов і поїхав в Австрію. Учився на менеджера. Був там 5 років. Приїхав, купив машину.

— Перша — «БМВ», тоді «Мерседес», потім «Сітроен» купив, — додає Василь.

— Після Австрії був прорабом у Києві, — розказує мама. — Горілки не пив. Кожну копієчку беріг. Щоб крок зробити, подумає шість чи сім разів. Не одружений був.

— Яку Австрію потрапив?

— Нічого не розказував. Дзвонить: «Мать, как вы там?» Грошима допомагав. «Мать, тебе хорошо? А зачем тебе надо знать лишнее, зачем лишние проблемы?»

На машині перевернувся, відразу не признався. Був крововилив у мозок після аварії. Лежав у лікарні. Тоді у нас удома — в Олишівці. Був рік на групі. Виняньчили, виходили. Тисячу дали на фірмі, де працював. Люда (моя рідна сестра) з Греції тисячу євриків вислала. Він лежав — я сиділа поруч, тримала руку. У мене такий дар, що я і шепчу, і руками лікую.

— Якось я упав із сіна, — згадує Василь. — І як повітряна подушка під шкірою виникла. Жінка вилікувала.

Першім чоловік помер на руках, від раку

Крім Сергія, у Тетяни є ще дочка.

— Лена дзвонить?

— Вона у Луганську. ЛНР. Ми з дочкою чужі люди, не хочу лицемірити. Хоча я знаю про її життя. Четверо дітей. Синочка Ваню, 5 років, поховала. Кажуть, розірвалася міна. На Донбасі мої рідні сестри — Лена, Тома, Свєта, Іра. Останній рік мені майже не дзвонять, і я не дзвоню. Кажуть: «Не дзвони, бо нас контролюють».

Я з Антрацита, — згадує дитинство. — Мами-папи вже нема. Нас було шестеро: брат Володя і п’ять сестер, я — середня. Батьки — поляки. У 1953 році приїхали на шахту працювати.

— Багато українців шукають польське коріння, карту поляка оформляють, щоб виїхати.

— Знаю. Я могла б. Не хочу. Я українка, бо народилася тут. Для чого шукати кращого життя? Де б хто не їздив — який був, такий і залишиться. Його ніхто не змінить. Чи поляк ти, чи німець, чи росіянин — якщо ти г...о, то г...ом і лишишся. Я у душі полячка, але Україна — це моє.

На Чернігівщині уже 37 років. Хоча познайомилася з чоловіком на Донбасі. Михайло Плотников зі Слободи (Іванівської) Чернігівського району. Приїхав у Донецьк на заробітки. Там побралися. Там Серьожа народився.

У 1980 році виїхали з Антрацита, бо чоловіка у шахті привалило, ногу травмував. До себе нас забрав свекор, Михайло Федорович Плотников.

Я працювала на фермі, а чоловік — на «Кіровці», по відрядженнях. Його як тракториста послали ліквідувати аварію на ЧАЕС. Купався там. Спочатку на губі вавка з’явилася. Потім виник рак нижньої губи зі зміщенням у головний мозок.

Помер у 1989-ому. Три роки після Чорнобиля прожив.

Я доглядала сама Мишу покійного. Сказали: «Таню, або у лікарні, або дома». Я сказала: «дома». У мене на очах помер.

Другий як напивався – дурів

Я лишилася сама з двома дітками.

Забирає Лену (дочку) мама покійна у Луганськ:

— Тобі, Таню, буде легше з одним Серьожею.

Минає три роки, знаходиться на мене парень в Слободі. Володимир Павленко, він помер уже. Свекор каже:

— Находиться чоловік — виходь. Життя ж триває.

Розписалися. У Красному Чернігівського району жили з чоловіком. Він після Афгану, а я ж не знала цього. Як напивався — дурів. Сокири, ножі. Шість років прожили чи сім.

Покійний Серьожа каже:

— Мамо, розлучайся. Бо я в армію іду. Тебе нікому буде захищати.

Ми поїхали у Чернігів і в загсі розлучилися. Володя не заперечував. Серьожа йому якісь гроші дав і літр горілки.

Коли син повернувся з армії, я жила у Красному, Володя пішов до когось у прийми. У Слободі я хату продала і розділила гроші на дітей: на Лену і на Серьожу, по 5 тисяч рублів.

«Хай ми у сараї спимо, але удвох», — про нинішнього

З Василем познайомилися випадково. 17 років разом.

— Стільки, скільки отому кактусу, — показує на обпечену рослину Василь.

— Випиває, — розказує жінка. — Але хоч не б’ється. Золоті руки. Гроші додому несе. Родом з Куликівки. У нього померла дружина, є дві доньки. Одна в Куликівці, друга — у Ніжині. Казав мені: «Ні з ким стільки разом не жив, як із тобою, Таню». Я м’якохарактерна. Покричу, покричу, та на тому ж місці й сідаю. Але буває, що й на своєму стою.

— Так я тоді уступаю, — не журиться Василь. — Іду з роботи: «Таню, що тобі куплять? Торта чи ковбаси, чи чого?» Будеш, як ото два козлики (цапки на кладці бились-бились, попадали у воду та й потопились), — то ладу не буде.

— На пожежі за нього боялася. Хай ми у сараї спимо, але удвох.

Через місяць після пожежі Тетяна та Василь живуть у тому ж хлівці у дворі. Односельці віддали диван. Принесли посуд, одяг. Погорільці налаштовані відбудуватися.

— Вася залишки даху розібрав — причіп вивезли, — говорить Тетяна. — Іще треба вивезти.

На відбудову, по мінімуму, потрібно хоча б 15-20 тисяч гривень.

— Підприємці фірми «Іванівка АГ», які орендують земельний пай у Красному, дали 1000 гривень, — продовжує жінка. — Виорали нам город в Олишівці (17 соток) по 12 гривень за сотку. Ми уже й картоплю посадили, огірки посіяли. Надинівська сільська голова Ганна Василівна (Кузьменко) та її чоловік Василь дали у Смолянці Куликівського району хату — щоб ми розібрали й перевезли в Олишівку.

Нам потрібен шифер, хай і не новий, руберойд, цвяхи, щоб дах зробити, та плити ОСБ — підбити стелю. Якщо хтось може допомогти, із вдячністю приймемо допомогу, — звертаються погорільці до людей. Телефон 066-857-35-51 (Тетяна Плотникова), Олишівка, провулок Чернігівський 39-а.

— Чим може допомогти влада? — звертаюся до олишівського селищного голови Сергія Мальця.

— Організуємо людей і техніку, щоб вивезти із двору обгорілі залишки хати. Але трохи пізніше, бо зараз трактористи орють городи, — говорить Сергій Вікторович. — Хату розібрану зі Смолянки перевеземо, платити за це не доведеться. На жаль, не можемо надати одноразову грошову допомогу з бюджету, бо люди не прописані в Олишівці. Нема й підходящого житла запропонувати. Нежилих хат вистачає, але на них нема документів. Тому не можна підключити електрику — РЕМ (електромережі) вимагають папери для договору.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №18 (1617), 4 травня 2017 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)