Залізних справ майстер

Олександр Пантелійович Ізюменець (на знімку) єдиний коваль на всю Семенівку, а можливо, й на весь район, адже на Семенівщині залишилася єдина діюча лісгоспівська кузня, біля горна якої й простояв сорок п’ять років майстер художнього кування. З-під молотка Олександра Пантелійовича випліталися дивовижні візерунки огорож, альтанок, з’являлися ніжні троянди, чудернацькі птахи тощо.



— Головне — показати мені, що треба зробити, і я це повторю, — говорить Олександр Ізюмець. — Ніхто мене ковальського ремесла не вчив, щоправда, нині покійний старший брат Євген був ковалем на державному підприємстві „Семенівський лісгосп". Після того як він у 1962 році перейшов працювати до міліції, я зайняв його місце. Кував болти, замки, сплітав троси. А вже через три роки перейшов до художнього кування. Починав з простих огорож, але придивлявся й до складних візерунків. Як на мене, то коваль — це той же художник, тільки замість пензля у нього в руках молоток і шматок розпеченого мета -лу. Адже основні знаряд дя праці коваля — це молотки різних розмірів, кувалда та кліщі. Метал треба розжарити до температури понад тисячу градусів, до побіління, тоді легше кувати. Добре піддається обробці залізо, а найважче — сталь сорок п'ятої марки. Її ще називають інструментальною сталлю. Щоб викувати квітку, треба брати м’яку сталь третьої марки.

Олександр Ізюмець — коваль найвищого, п’ятого .розряду. Нині він на пенсії, але час від часу заходить до кузні, аби не забували руки, як перемагати метал.

— Для розпалювання горна не всяке вугілля підходить, — говорить майстер. — Найкраще підтримує температуру деревне вугілля. Сучасна кузня не має традиційного міха для подачі повітря до горна. Це робить електронагнітай повітря.

За словами інженера-економіста з реалізації ДП „Семенівський лісгосп” Василя Єрмоленка, деревне вугілля виготовляється на підприємстві. Для цього в основному використовується сосна. Деревину закладають у спеціальну реторту, підпалюють, а потім, коли дрова вже майже перегоріли, різко припиняють подачу кисню. Вогонь гасне, а у реторті залишається деревне вугілля.



ЖИВЕ РЕМЕСЛО

Уже за часів Київської Русі ковалі майстерно кували із заліза і сталі предмети побуту, сільськогосподарські знаряддя, інструменти ремісників, зброю, кінську збрую, огорожі та грати. Усі ці вироби призначалися для практичного використання, а тому робилися добротно. На повну силу художні особливості кування по залізу розкрилися пізніше, особливо в російському мистецтві XVII-XVIII століть. Вікна прикрашали ажурні ковані грати, сади і парки майстерно зроблені ковані огорожі. Пишно оздоблені залізні двері з елементами художнього кування прикрашали кам’яні храми, палаци. У XVIII столітті кування широко використовувалось при виготовленні огорож міських садиб та церковних дворів, хоча у Петербурзі художнє кування витіснялось чавунним литтям, яке було значно дешевшим. Але своєрідність художнього вирішення, що досягається під час кування, зберегла інтерес до нього і в ХIХ столітті. Якщо для лиття малюнок і розробку всієї декорації давав архітектор, то кування — це завжди творче варіювання і доопрацювання деталей ковалем. Фантазія і майстерність, винахідливість, віртуозне володіння технологією, прекрасне знання особливостей і можливостей металу дозволяло створювати високохудожні витвори мистецтва безмежно великого і виразного світу кованого металу.

У ХХ столітті, коли на зміну декоративному кованому металу прийшли зварні вироби і конструкції, художнє кування стало зустрічатися рідше. Сьогодні популярність кованих виробів як виду декоративно-прикладного мистецтва зростає. Стало модним прикрашати будинок, сад, квартиру чи офіс кованими предметами інтер’єру. Ніщо не може так підкреслити індивідуальність, як по-справжньому красиві і стильні ковані вироби. їх унікальність безперечна, адже художнє кування — одне з останніх живих ремесел нашого століття.

ПЕРЕДАТИ ЗНАННЯ НІКОМУ



Найбільше Олександра Пантелійовича Ізюмця непокоїть те, що вже сімнадцять років у нього немає учнів.

— Раніше лише у нашому райцентрі було з десяток кузень, — говорить він. — А тепер — тільки одна лісгоспівська. Чому так? Виробництво скорочується, і ковалі на підприємствах стали непотрібними.

— Прикро, що таке ремесло, як ковальство, занепадає, — говорить головний лісничий ДП „Семенівський лісгосп” Микола Штаба. — А потреба в ковалях, наприклад на нашому підприємстві, відчутна. Є такі деталі, яких у магазині не купиш. їх може зробити лише коваль, тому, хоча Олександр Пан-телійовичіна пенсії, буває, що залучаємо його до виробництва. Маємо надію, що знайдемо йому заміну. Однозначно — кузня у Семенівському лісгоспі працюватиме.



Андрій Димич, «Гарт» № 16 (2300) від 20 квітня 2007

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)