«Вашу пісню «степом, степом» вважаю таким самим шедевром, як і гімн кобзаря «реве та стогне дніпр широкий»

Володимир Іванович Костенко виріс у Козельці, довгий час жив у Чернігові. Журналіст. Починав диктором полтавського радіо, був автором і ведучим на телебаченні. На різних журналістських посадах працював на нафтопромислах Західного Сибіру і Чорнобильській АЕС. Нині — ведучий інформаційних програм Національного радіо України, публікується в газетах, співпрацює з телебаченням, знімається в рекламі. Лауреат спеціальної премії Спілки журналістів України "За журналістське розслідування" і золотої медалі "Незалежність" Київської спілки журналістів. Як мандрівник побував у багатьох походах найвищих категорій складності на Кавказі, в Карелії, на Уралі, в заполярній тундрі, Гірському Алтаї. Минулого року був в експедиції в Гімалаях (Непал).



Таку оцінку найпопулярнішій пісні Анатолія Пашкевича і Миколи Негоди дав в одному з листів до авторів великий російський письменник Віктор Астаф’єв.

А світоч української культури Олесь Гончар, захоплений і громадянською і гуманістичною величчю твору, назвав його “реквіємом українського народу”. Полонивши світ сорок років тому, “Степом, степом” стала нашим національним надбанням і увійшла до “золотого” збірника “Головні пісні і мелодії України”.

У моїй юнацькій свідомості. вихованій здебільшого на російськомовних, радянських фронтових і повоєнних піснях, українська «Степом, степом», пам'ятаю, викликала справжнє потрясіння, тільки-но вона з'явилася в ефірі. Власне, цією піснею у другій половині 60-х років минулого століття повноголосо заявив про себе Черкаський державний народний хор. Своїм репертуаром, звучанням і манерою виконання колектив став дуже рідним і близьким людям. Про що б не співали черка-щани, кожен вгадував щось своє, сокровенне, разом з піснями повертався в дитинство, до затишної батьківської хати, до_своєї землі. На рівні інтуїції навіть за однією лише піснею вгадувалася велика творча особистість композитора і хорового диригента Анатолія Пашкевича. Мало який з тогочасних хорових колективів обходився у своєму репертуарі без пісень Пашкевича — “Хата моя, біла хата’, “Виростеш ти, сину”, “Ой ти, ніченько”, “А мати ходить на курган”, “Дума про хліб”... Ще задовго до нашого особистого знайомства у Чернігові щаслива доля прилучитися до творчості композитора випала мені у Полтаві. У заслуженому самодіяльному ансамблі пісні і танцю «Лтава» під орудою відомого майстра хорового співу Валентина Міщенка я співав баритонову партію, зокрема і в піснях “Степом, степом” та “Мамина вишня’ під час численних виступів колективу як в Україні, так і за кордоном.



Згодом, заприятелювавши з А.Пашкевичем, ми не раз говорили про витоки тієї чи іншої пісні. І я зрозумів: таку пісню, як “Степом, степом”, неможливо було написати “під прицілом” якогось ідеологічного замовлення чи під якусь д ату, як тоді було прийнято. Вона виношувалася і шліфувалася не один рік, була вистраджана душею авторів, у яких змалечку в пам'яті закарбувалися драматичні образи воєнного лихоліття.

— Перші начерки слів і мелодії з'явилися у мене на Житомирщині, ще до від'їзду у Черкаси, — пригадував Анатолій Пашкевич. — Я тоді деякий час працював у Коростишевї і жив у готелі. Інструмента під рукою не було, так я щовечора музикував у думках. Ось так склалися перші музичні заготовки — “риба", як ми кажемо... Напливала мелодія, вірніше, отой її простий і широкий такт “Сте-пом... степом..." Часто доробляв, переробляв, хотів навіть кинути, але мелодія не полишала. Разом із нею добирав і слова. Куплети, що народилися з мелодією, пізніше показав у Черкасах поетові Миколі Негоді. Він взявся писати свій текст, але довго не виходило, і врешті попросив: “Давай свою “рибу”. Микола використав мої текстові заготовки, бо вони вже були намертво злиті з мелодією і відторгали інші слова як чужорідні, — і зробив літературно досконалий текст. Отак спільними зусиллями й вивершили ПІСНЮ... Призначалась “Степом, степом” для хорового концертного виконання. Спочатку думав г соло віддати чо-ловікові-басу і навіть пробував це робити. Та зрештою, коли послухали Олю Павловську, всі сумніви відпали самі собою: так, як вона, її ніхто не співав. Слова й мелодія лягли на її голос, як зерно в добре підготовлений грунт. Це той випадок, коли нерозривно поєдналися слова, мелодія і голос виконавця... Пам’ятаю, не раз під час виконання пісні на концертах хор, бувало, зупинявся, бо голосники у виконавців спазмувало від схвильованої реакції зали...

...Поет-черкащанин, нині заслужений діяч мистецтв України Микола Негода з Анатолієм Пашкевичем познайомився у Золотоноші, де гастролюючи задніпровськими селами, базувався тоді Черкаський народний хор. Якось за вказівкою з обкому партії Микола мав зустрітися там з новоприз-наченим після Анатолія Авдієвського керівником колективу Володимиром Ко-нощенком, аби підготувати урочистий концертний номер до 50-річчя Жовтневої революції.

— Того далекого 1966-го року ім’я двадцятивосьмирічного Анатолія Пашкевича мені ще нічого не говорило. Приїхав я в Золотоношу, зустрічаюсь у готелі з керівником хору. Поки гомоніли, чую—хтось у сусідньому номері грає на акордеоні — два такти мусолить, мусолить... Питаю: «Хто там скрипить за стіною?» «Та є тугу нас такий собі Пашкевич», — відповів Вол оди мир якось недоброзичливо, з лайливим словечком. — Не знаю, як його позбутись: або я тут буду, а його не буде, або буде він, а мене не буде...»

Кажу: “Ану поклич!” Чогось одразу зрозумів, що це щось цікаве. Рвучко вбігає молодий Пашкевич. Поправ-ляючи пальцем окуляри на переніссі, придивився до мене. “Познайомся",—сказав йому Володимир і назвав мене. «Як добре, Миколо, що ти приїхав! — вигукнув Анатолій, ніби бозна-в їдко ли знав мене, хоч бачив уперше. — Ходімо до мене...» А Володимир зневажливо махнув услід рукою — що ти, мовляв, з цим тумаком будеш говорити!

... А говорити, як виявилось, було про що. І — надовго. Творчі побратими одразу ж знайшли спільну мову і в майбутньому скріпили свою дружбу не одним десятком добротних пісень.

.. А того першого дня знайомства вони написали вокально-хореографічну композицію. Але, відчувалось, не це полонило творчу уяву Пашкевича. Він заходився захоплено розповідати поетові про задум “Степом, степом”, показав деякі свої заготовки й одразу ж запропонував: “Сідай, Миколо, і пиши слова!”

— Я пішов у свій номер і, коли працював над першим куплетом, уявляв собі оцю картину, коли відступали солдати, а жінки збирали хліб серпами і на кожному кроці вбитих знаходили. Потім і кінцівка знайшлася: «Мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном...» Середину пісні, щоправда, довго шукав. Не обійшлося без чаркування, і це додало особливої гостроти нашій першій зустрічі: Толик всю ніч награвав і наспівував — пробував, як звучить пісня з моїм текстом... А люди по сусідству не можуть ніяк заснути, гатять йому кулаками в стіну і в двері — доки ти будеш там товктися?! Одне слово — досиділися, не вчулись, як і ніч промайнула. Дивимось — надворі вже Сіріє, але ми одразу не второпали вечір то чи ранок? Вранці я дав Толі текст. Він довго читав, нічого не кажучи, потім на чистому аркуші переписав своїм розмашистим почерком (завжди так робив — кожен текст власноручно переписував). Потім узяв баяна і розтягнув міхи...



Десь за тиждень телефонує: “Зайди послухай!" Зайшов, сів збоку, Анатолій якраз розспівку з хором робив. Потім усі встали. Низьким грудним контральто Ольга Павловська заспівала, хор підхопив — у мене поповзла мурашва по спині, заворушився чуб на голові! Ось тоді я відчув: народилася велика пісня, яка не залишить байдужим нікого.

...Після гамірливих нічних музикувань обурені сусіди по готелю написали... скаргу в Золотоніський райком партії — мовляв, поселили якогось музиканта, а він цілу ніч нікому не давав спати... Та великий, справді епохальний твір уже нічого не могло зупинити. Вперше його виконали на радянські жовтневі свята у листопаді 1966 року в сесійній залі Черкаської обласної ради. Одразу після пісні — повна тиша, мовчанка. А потім — вибух оплесків, що не вщухав кілька хвилин. Довелося повторювати...

Пригадує перша дружина Анатолія Пашкевича Валентина:

— Анатолій довго працював над піснею «Степом, степом», тривалий час перебував під враженням побаченого і почутого в повоєнні роки, перш ніж у 1967 р. з Миколою Негодою вони «вивершили» цей твір. Якось ми приїхали до його мами на Житомирщину, в Довбиш, пішли на кладовище, і вже при заході сонця зарево таке відкрилося перед нами... Бачимо — якась жінка стоїть над могилою загиблих воїнів і так гірко-гірко плаче... Ми з Толиком підійшли, і вона розказала, що приїхала з іншої області. Згадала, як десь на початку війни в полі жито жала, а в цей час сільських хлопців посадили на машину і повезли на фронт. А синок тільки вискочив на кілька секунд попрощатися — і все. У розпачі кинула серп, вибігла на дорогу і драго бігла за машиною... Потім по війні все життя його виглядала...

... Прийшли додому, вмикаємо телевізор і бачимо, як популярна тоді співачка Людмила Зикіна співає «Степи, степи...». Десь уже тоді я відчула, що в Анатолія образи почали зароджуватися в думках — оці розлогі, задимлейі степи, фронтові дороги, смертельні втрати... І вже пізніше Микола Негода підхопив цей момент і дуже вдало поетично розвинув його. Але Толик і сам слова писав — доскіпливо коригував тексти, щоб краще пасувало для хору... Як він працював!

І клопоту багато доставляв, але я все розуміла і допомагала як могла... Бувало, цілу ніч на баяні грав, все шліфуючи, добираючи мелодику і ритм. Ми тоді в Черкасах біля річкового порту жили, а він оце вікно відчинить, на баяні награє, а комахи летять і гризуть нас з усієї сили. Він, захоплений, не помічає, а мені ж ранком на роботу йти — що робити? Так я, бувало, під широкий стіл залізала, матрасик клала, простирадлом укривалась і лягала. А він полрацює-попра-цює, а потім диригентською паличкою торкається мене: «Валю, послухай, як звучить». Ой горечко, та чого ти мене будиш? Спати хочеться, а він: «Степом, степом, степом, степом...» І наспівує мені різні варіанти та ще й питає: як краще? Я б залюбки слухала вен ніч, але ж завтра на робо ту... І нарешті вони зробили пісню, та таку, що вона облетіла весь світ...

Після гучного успіху „Степом, степом” ново-призначений художній керівник хору добровільно відмовився від посади, хоча А.Пашкевича після від’їзду А.Авдієвського у Київ ще довго не затверджували художнім керівником. Тож у тривалу гастрольну подорож Сибіром і Далеким Сходом Черкаський народний хор поїхав з одним Пашкевичем у ролі хормейстера. Дорогою в Росію колектив давав по одному концерту в Полтаві, Сумах і Харкові. При цьому А.Паш-кевич просив в організаторів поприбирати зі сцени усі мікрофони, щоб ніхто не записував нових творів черка-щан. Але в Полтаві худрук хору Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш якось-таки умудрився записати “Степом, степом" і швиденько розучив пісню зі своїм самодіяльним колективом.

Після тривалих гастролей — звіт професіональних колективів у Києві перед державною комісією.

— Викликали у столицю і черкашан, взяли мене із ообою, - прдовує Микала Негода. - Запланували два концерти — в Будинку офіцерів і в Дарницькому Палаці культури. Перед виступами сказали: «Підіть на радіо, запишіться, якщо є щось нове". “Вся програма нова, — сказав Пашкевич. — Ось хоча б “Степом, степом". А вони: «Та це ж полтавська пісня, ми давно її записали і вже транслювали по радіо. «Що?! Яка полтавська, це ж наша пісня! Я автор слів, а це автор музики перед вами, Анатолій Пашкевич. І без нашого відома ніхто не мав права цю пісню виконувати!» Трохи втихомирились, а послухавши наше звучання, одразу зрозуміли, хто є хто, і негайно почали записувати Черкаський хор. До того ж кременчужани переплутали слова і довгий час по радіо оголошували: «Вірші Івана Неходи». Був такий поет...

Після переконливого! успіху “Степом, степом”. І міністр культури нарешті підписав наказ про призначення молодого композитора-самоука А. Пашкевича художнім керівником і головним диригентом Черкаського хору. Ця подія була унікальною ще й тому, що Пашкевич був чи не єдиним безпартійним з-ломіж керівників таких же колективів в усьому СРСР...

Зі спогадів першої — і основної! — солістки «Степом, степом» Ольги Павлоської:

— Спочатку автори задумували, що ця пісня буде д ля чоловічого хору із солістом. А я прослухала і почала переконувати — це для жіночого голосу, це ж ш плач за загиблими на вмиг Навряд чи у нас в Україні якусь сім'ю обійшла тоді смерть стороною. З далекого дитинства пам'ятаю і я страхітливу похоронну в нашій родині. І мені дуже хотілося спробувати заспівати цю пісню. Ідучи у відпустку, влітку 66-го отримала від Пашкевича заповітні ноти. Вчитувалась уже у дорозі. Приїхала до мами в Лебединець — там і почалась робота над піснею. Мама стала моєю першою слухачкою. Коли заспівала їй — вона заплакала... Куди б ми не їхали з хором — а наш Черкаський хор об’їздив весь СРСР — пісня була нашою своєрідною візиткою. Я ніколи не зможу співати цю пісню без хвилювання...

...Сьогодні може здатися парадоксальним те, що пісня з таким переконливим громадянським і патріотичним звучанням могла викликати якісь сумніви і зауваження у чиновників: прискіпатися й справді було ні до чого. Та партійні ідеологи ніколи не дрімали. Один із секретарів Черкаського обкому — непоганий зага-лом-то чоловік і багато доброго зробив для хору — запросив якось до себе і сердито почав напучувати композитора, що, мовляв, пісня якась у вас вийшла незакін-чена, немає у ній фіналу оптимістичного, її треба якось по-іншому зробити... І взагалі, про яку матір ідеться, адже в Росії теж є матері? „Ми — інтернаціоналісти!”, — підсумував ідеолог. Анатолій тоді спересердя кинув йому: «По-перше, вийміть руки з кишені, коли зі мнов’ розмовляєте! ("мнов" — то з житомирського діалекту, звідки родом Пашкевич. — Авт.). У нас одна матір, і якщо пісня написана українською мовою, то ясно, про кого мова...” Таке зухвальство тоді мало кому пробачали...

Та як би там не було, а «Степом, степом» виявилася набагато вищою і сильнішою за будь-які ідеологічні забобони. Особисто мені за життя Анатолій Максимович розповідав, що в той час, коли на нього намагалися тиснути чиновники, цю пісню ввели до навчальних програм у школах... Західної Німеччини. А коли у серпні 1968-го у розбурхану Прагу ввійшли радянські війська для наведення там соціалістичного порядку, цей твір-реквієм тяжкою тугою лунав з вуличних гучномовців, нагадуючи непроханим гостям про сльози матерів, які вічно чекають своїх синів...

ВДЯЧНИЙ УКЛІН ІЗ СИБІРУ...

Пісня-реквієм — наша, українська — перекрила, без сумніву, російські “степи широкие”, тому й полетіла далеко за межі України. Це колись визнав і відомий письменник Віктор Астаф’єв — совість нації, як його називали в Росії. Пісня «Степом, степом» припала до душі Віктору Петровичу ще задовго до його особистого знайомства з авторами. У спогадах він не раз зізнавався, що давно любив і Черкаський народний хор, і черкаську землю, воював у тих місцях, визволяв Шевченків край від фашистів. А у 80-х роках приїздив на Черкащину до своїх фронтових побратимів і тоді ж познайомився з А.Пашкевичем та М.Негодою. Пісня «Степом, степом» так полонила його, що він її не раз згадував у своєму популярному творі «Царь-рыба». Згодом прислав Пашкевичу в Чернігів свій двотомник із такою посвятою:

«Дорогой Толя! Душа народа, и прежде всего украинского, так и остается в песне и что бы с нею ни делали, как бы не глумились над народом, душа его звучит, поет и стонет ТВОИМ голосом, твоей болыо. твоим горем, а радость только в самом звучании, в умении слышать землю свою и народ свой. «Степом, степом». ...На веки вечные, до конца, до светлого венца и крест нести это счастье и горе в cepдце. Живи долго-долго, пой не умолкая!»

Двоє митців листувалися ділилися новинками свого творчого життя. А М. Негода у складі делелегації черкаських письменників навіть побував в гостях у письменника у Красноярському краї. Пізініше В. Acтафьев присвятив "Степом, степом" та її авторам свою публистичну оповідь "Печален лик поэта". Ось фрагмент цього твору:

«...Давно-давно душа в душу перелилась, местом сменилась, и дано было это не понять, нет, лишь почувствовать самым талантливым сынам матерей и благодарно изваять лик ее на иконе, на полотне, винясь, выпеть в кручинной песне, стараясь и не умея до конца выразить всю любовь, всю благодарность женщине, не только вдохнувшей в нас нашу единственную жизнь, но и сохранившей ее для нас.

Где он? Куда запропастился тот безымянный казак-каторжник, крестьянин ли, что выдохнул однажды: «Маю жинку, маю маты, тилькы их нэ бачу...»

И откликнулись, не могли не откликнуться современные творцы на тот давний зов, потому что сами они плоть от плоти Карма-люка, его жинки, их маты из той же белой-белой хаты с садочком...

В сердце Николая Негоды и Анатолия Пашкевича воскресло ответным эхом: «Маты, маты ждэ свого солдата, а солдат спыть вичным сном...»

Великая песня! Великий гимн украинской матери, всем матерям мира, всесветный крик, стон, выдохнутый поэтом и подхваченный музыкантом...»

(«Литературная газета» 13.03.1991)

ВІДГОМІН «СТЕПУ...»

Унікальну за емоційно-драматичним масштабом пісню вже сорок літ слухають по всьому світові, а надто там, де живуть наші співвітчизники. Якщо лишень перерахувати, де, за яких обставин і подій, у яких навчальних посібниках, пісенних збірниках опублікована чи звучить ця пісня, — не вистачить газетних шпальт.

Не перестаєш дивуватися, скільки ностальгійних спогад е, асоціацій і душевних переживань викликає у людей всього лише один музичний шрі І це стосується не лише літніх людей, які случаям пісню в ті далекі, але ще близькі за віддаллю до нвйстрахітливійшої війни 60-ті роки... Зовсім недавно в мережі Інтернет на одному із донецьких сайтів натрапив на розлоге, емоційне одкровення, яке вразило мене до глибини душі. І не лише тому, що в ньому згадувалася пісня Пашкевича. Російськомовна жінка, якій іноді хочеться, як вона зізнається, бодай хоч коли-небудь у своєму рідному місті Миколаєві почути оголошення зупинок у громадському транспорті державною мовою, роздумує: що таке для неї українське, лагідне і милозвучне, слово? 3-поміж іншого є там і таке (цитую дослівно):

«.. А украинские народные хоры... Иногда кажется — переломится позвоночник от вибраций звуков поющих талантов. Знаю одну семью, где наградой зятю «за труды» была песня «Степом, степом...» в исполнении тещи и ее подруг. Много доброго для тещи надо было сделать ему, зятю, чтобы она милостиво, после его умолений «Мамо! Ну заспівайте «Степом, степом...» произнесла: «Ну добре! Іди, синку, гукай Килинчиху, Варку — усіх!» Когда я слушала спив этих женщин,.. то думалось — как бы всё это пережить: такой силой, мощью, глубиной и высокой культурой пения обладали эти удивительно талантливые люди. И замирало сердце от грустной, задушевной народной песни»...

Наталія, М. Миколаїв 3. 11. 2014

Те, що ця пісня, як і більш ніж десяток інших Пашкевичевих мелодій, названа «народною» — не випадково. Відчуття народного колориту і відверто емоційного характеру пісень композитора відіграли далеко не останню роль у долі багатьох відомих і невідомих нам людей... Скажімо, документальні джерела свідчать, що перша яскрава зірка Софії Ротару спалахнула 1968 року, коли співачка стала лауреатом IX Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у болгарській столиці — Софії, одержавши золоту медаль за виконання кількох пісень, зокрема і «Степом, степом». Власне, завдяки цій пісні відбулося і знайомство Софії з Володимиром Івасюком. Це сталося 1968 року на одному із концертів у Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Ко-билянської, де під час виступу артистки був присутній 19-річний Івасюк разом зі своїм батьком. Від її хвилюючого і майстерного виконання «Степом, степом» зал затамував подих. У книжці «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк докладно описав цей епізод:

«Коли пісня затихає, Володя нахиляється до мене з палаючим від збудження обличчям і мовить упівголоса:

— Такої інтерпретації я ще не чув! Просто забуваю про мелодію і слова, бачу тільки душу Софії Ротару, таку ж загадкову, збентежену й прекрасну, як і ця пісня».

...Анатолій Пашкевич не дуже полюбляв інтерв’ю: традиційне журналістське розпитування сковувало його свободу певною штучністю. Внутрішню свободу, надто творчу, попри всі негаразди і дискомфорт свого особистого життя, він цінував понад усе. Звісно, композиторові було приємно, що його не забувають, але “лізти в очі" зайвий раз він не мав ніякого бажання. А тому інколи у відповідь на моє прохання про інтерв'ю незлобиво відмахувався: “Не чепся, Володю, нехай ліпше люди мої пісні слухають. Ними все сказано..."
(Спеціально для Гарту )

* * *

“Степом, степом” — нині цих двох слів досить, щоб збудити в уяві образ вкритої димами площини, нереально безмежно/, яку можна доглянути в глибинах за цар-колосом на картині Катерини Білокур. Не тільки простота і прозорість кожного рядочка, а й епічна широчина мислення, неправдоподібна реальність, яка в сто разів глибша, ніж фотографія, відбиває життя, зробили цю пісню народним апофеозом воїнства. При всій скорботності вона сприймається як життєствердний гімн. При всій величавості — як особиста печаль. І в цьому поєднанні схована таємниця її безсмертя. Мало в нас таких пісень”.

(Д.Павличко, з виступу на Пленумі творчих спілок України, “Літературна Україна”, 29 січня 1980)

* * *

«...Оце знову потрапив до лікарні... Одного вечора сиджу на площадці, курю. Бачу, піднімається східцями ще один «куряка». Присів коло мене І питає:

— То це ви написали «Степом, степом»?

— Було колись, — відповів я.

— І «Мамину вишню» теж?

— І«Мамину вишню».

— Я оце згадав, як літ двадцять тому був у відрядженні в Бо-рзні (Чернігівська область — Авт.). Ходжу вечором біля Будинку культури І думаю, чи йти на концерт Черкаського народного хору, чи не йти, бо в кишені всього п’ять карбованців, а завтра треба їхати до Чернігова. Думав, думав І вирішив піти на концерт, а до Чернігова добиратимусь попутними. І вірите, до цього часу пам’ятаю той концерт, ніби вчора побував на ньому. Проникли а моє серце ті пісні І гріють душу і понині. Спасибі вам, що пишете такі пісні, тони потрібні нам І особливо, а к ніколи, нашим дітям І..»

(Із автобіографічної новели А. Пашкевича «Чернігівські дзвони»)

* * *

“Гадаю, кожну нову збірку ви маєте відкривати “Степом, степом”. Адже це могутня річ, надиктована вам самою Україною”.

(З листа Олеся Гончара до Миколи Негоди)

* * *

СТЕПОМ, СТЕПОМ...
Музика А.Пашкевича Слова М. Негоди

Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом — обрій за тягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом — клекіт нароста...
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось...
Степом, степом — встали обеліски,
А навкруг розлив колось.

Степом, степом — людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом...
Мати, мати жде отого солдата,
А солдат спить вічним сном!

Володимир Костенко, «Гарт» № 43 (2327) від 26 жовтня 2007

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)