МРТ

Три порятунки Тимофія Молочка. Історія життя довгожителя з Менщини

2021-03-07 15:15:45
2310 1
Жителю Осьмаків Тимофію Молочку 4 лютого випов­нилося 95 років. У селі він найстарший. Живе разом з донькою Тетяною та зятем Володимиром у хаті, яку сам побудував колись на місці батьківської. Розповідаючи про свій довгий життєвий шлях, згадує всіх на ім’я, називає дати. У спогадах його і голодні роки, і війна, і післявоєнне колгоспне нелегке життя-буття.



Голодний, але чесний нянь

Народився він у 1926 році, був у батьків третьою дитиною. Мав старшу сестру Галю, брата Павла, а через чотири роки після нього народився братик Гриша.

У голодному 1933-му батьки ще не вступили в колгосп. То представники влади прийшли до них забирати продукти, хоча й не було майже нічого. Обшукали скрізь. Мати тільки трохи квасолі сховала під піччю в макітрі. Отого Михайла, який знайшов і забрав останню квасолю (бачив же, що четверо дітей у хаті), Тимо­фій Макарович згадує й донині.

– Та були й добрі люди. Жив тут у нас Петро Ведмідь, чоловік заможний і розумний. Він у колгосп записався, віддав свою комору, волів, інше. А хата у нього була добротна, хлів, клуня. Це залишилося у нього. Тоді зерно молотили ціпами. І от завезли до цього Петра в клуню снопи, де вони літо пролежали, а восени та взимку молотили. Коли змолотили, разом із головою колгоспу зсипали зерно в клуні та й прикрили чимось. Про це не дізналися, не забрали в Мену. Тож те борошно допомогло людям вижити, – розповідає чоловік.

З того борошна пекли хліб, варили юшку та годували колгоспників

Сестра, яка там працювала, обідала. Брат Петро пас худобу, а Тимофію хоч і було сім рочків, пішов до бригадира няньчити однорічного хлопчика, бо там годували. Як додому йшов, то кусень чорного хліба з собою давали для меншого брата Гриші. Отак і пережили голодні роки. Не наїдалися, але й від голоду не пухли.

– Нам з тим хлопчиком, Володею, залишали на день по скибці хліба. Мені без нічого, а йому трохи цукром притрушений. Та я жодного разу його скибки не забрав, не з’їв. Може, мені Бог стільки років життя дав, що нікого я не образив, не зробив нічого поганого. Навіть дитині, яка не змогла б поскаржитися, – розмірковує Тимофій Макарович.

Недобра мачуха

Дитинство було нелегким. Коли Тимофію виповнилося дев’ять років, померла мама. А батько одразу одружився з молодицею. Мачуха виявилася працьовитою, але дуже лихою до нерідних дітей – не жаліла, била й ображала. Доводилося терпіти. Застудившись, захворів брат Павло. Радили тоді батьку повезти його до лікарні, та він не послухав. Павло помер. Сестра, вже доросла, поїхала до Києва.

Уперше вищі сили врятували хлопчика, коли у 10 років сильно захворів на кір. Ледь вижив.

Мабуть, не міг тоді й уявити, скільки ще житиме, скільки всього доведеться подолати на тернистому життєвому шляху

По закінченні чотирьох класів школи Тимофій пішов працювати в колгосп. Пас худобу – корів, коней, овець. Коли почалася війна, худобу евакуювали, тож разом з іще одним пастухом, Павлом, трохи старшим за нього, погнали отару полями до Бахмача. Біля Максаків потрапили під бомбардування. Три ворожі літаки скинули по бомбі – хотіли потопити пароплав на Десні, але не влучили. Скоту ж пропало багато. Тоді вдруге янгол-охоронець уберіг Тимофія від загибелі.



Вірою і правдою служить швейна машинка, яку чоловік переробив із ручної на ножну

– Перелякана худоба розбігається. У нас підвода з харчами була запряжена волами, то вони її перекинули. Ми з Павлом попадали на землю один від одного на відстані півтора метра. Лежимо. Літаки на друге коло заходять. Я чомусь переліз до іншої ямки. Неподалік розірвався снаряд, і на тому місці, де я спочатку лежав, упав здоровенний осколок. Якби я там лишився, спину перебило б, загинув би, – згадує дідусь. – Начальник наш кричить, підганяє, бо на першу годину нас чекають на переправі. А тут чоловік біжить поранений. Ми, хоч і малі, а перев’язку йому зробили.

Той чоловік виявився менським євреєм. Згодом, у 1950-ті роки, Тимофій зустрінеться з ним у Мені, впізнає. Вдячний за допомогу чоловік запросить його до себе додому (жив напроти Троїцького базару), пригощатиме.


Снаряди на передову

А під Бахмачем потрапили погоничі в оточення. Як розповідає Тимофій Макарович, тоді німці взяли у полон 70 тисяч наших солдат. Хлопці вирішили тікати додому. Йшли вночі лугами, болотами. Тимофій, що йшов перший, ледь не втопився в болоті, Павло його витягнув. Це був третій порятунок. Висушили під копицею одежу, відпочили та й далі рушили. Дісталися-таки дому.

Розповідає чоловік, як виживали у воєнні роки, які люди траплялися. Згадує, як староста Яків Песоцький допоміг 15-річному Тимофію уникнути відправлення на відновлення розбитого моста в Чернігові. Як підводами возив разом з іншими чоловіками з аеродрому бомби на передову аж у Білорусь. Перевозив з ними і дід Петро.

– Офіцер, що нас контролював, каже, щоб поводилися тихо, не можна ні палити, ні підсвічувати. «А що тут», – питаю. «Е, – кажуть, – тут таке, звідки не вертаються, – передова. Тікайте звідси». Я до діда Петра: «Давайте тікати!» А він мені: «Ні, ти малий ще, не військовозобов’язаний, тобі нічого не буде, а мене розстріляють, якщо втечу», – ділиться спогадами Тимофій Макарович.


Тож поїхав хлопець сам. Але коні за тривалий час звикли разом бути. Тож і кінь діда Петра заіржав – та й слідом так, що той нічого йому й не вдіяв. Отак і діда змусили втекти. Довго їхали, голодні, холодні. Де щось і давали поїсти, а де й так. Дід хворий вже був, просив не кидати його, бо пропаде. Тимофій не покинув старого, приїхали разом додому. Петро ще й пожив скільки років.

– Товаришів моїх вдома я не застав, мобілізували їх на фронт, одразу, без навчання. На Дніпрі більшість з них і загинули. У 1944-му пішов до армії і я. Привезли в Ульянівську область Росії, де був розташований нав­чальний полк. Трохи побувши на навчаннях, захворів. Комісія перевела мене на базу, що постачала все необхідне на фронт. На тій базі залишився і після закінчення війни. Був завскладу – не дали часу й ознайомитися, призначили – і все. Дуже відповідальна справа, воєнний час, боявся, щоб хоч ніякої нестачі не було. Та Бог милував, все було в порядку. Видавав продукти, деякі, наприклад, шоколадки чи печиво для офіцерів, тільки у руках тримав. До 1951-го року прослужив, був вже молодшим сержантом, командиром відділення, – згадує Тимофій Макарович.

Рік ще попрацював Тимофій на буровій, заробив грошей, трохи приодягнувся та й поїхав додому. Батько з війни не повернувся, мачуха померла, став Тимофій давати лад господі.

Руки, що не знали спокою

Через чотири двори від батькової хати, яку Тимофій перебудував років за десять самотужки, жила старша на три роки за нього дівчина Оля. З нею полюбилися, а згодом і побралися. З нею народили-виростили двох донечок – Таню і Надю.

Жили, працювали. Інколи й сварилися, не без того. Жінка була роботяща. І Тимофій до будь-якої роботи ладен. І конюхом був, і ковалем, і бригадиром, і завферми. Руки його ніколи без діла не були, вдома пасіку тримав, мед на столі був завжди. І продавали, і на гостинця давали. Збрую шив, хомути, на валянці його завжди був попит не тільки в Осьмаках, а й у сусідніх селах.

– Батько мій був чоботарем. Малим я не дуже приглядався до цього, мало у нього навчився. А в армії відправили якось допомагати чоботарю в майстерню. Там я вже й навчився усього, вдома знадобилося. Валянців пошив – не знаю й скільки. Між шарами вкладав немиту овечу вовну – тоді були дуже теплі. А ще читав, що вовна має лікувальні властивості, то, може, чиїмсь ногам ще й здоров’я додалося, – розмірковує чоловік.
Опанував чоловік і плетення верейок, колись чимало їх замовив Бірківський колгосп. Розплатилися підводою добротної пшениці. Стільки він не заробив би й за рік праці в колгоспі.



Зі старшою онукою Наталею

Не мали спокою руки. Ще ж і домашнє господарство завжди було чимале. Поки онуки вчилися, тримали трьох корів, телиці були, свині, кури, кролі, пасіка. З ранку й до ночі треба тяжко працювати, аби все в порядку було.

Діждалися трьох онуків і трьох правнуків. Чотири роки тому дружина пішла у кращі світи. Сумує за нею чоловік. А ще більше душа болить за донькою, яка через рік пішла слідом за матір’ю. Плаче старенький батько, горює.

Добре, що Тетяна з чоловіком поруч, підтримують його, доглядають. Посміхається Тимофій Макарович, розповідаючи, які хороші й розумні у нього онучки та онук, які талановиті щебетухи правнучки Настуня, Софійка та Аня. На ювілей прадідусю і вірші читали, і співали, і танцювали.

А скоро й тепло прийде. Загудуть весело бджоли, зігріє плечі тепле сонечко. І хочеться вірити, що діждемося ще й сторічного ювілею Тимофія Макаровича, бо він ще не все зробив і не все розповів.

Джерело: сайт susidy.city, Поліна Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)
Anonim2021-03-09 03:29:54 ответить

Машинка ПМЗ работает как от ручного . ножного и электропривода . там ничего переделывать не надо...только другой ремень и вперед .

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
Книга з 3D-проєкціями про знищені шедеври сакральної архітектури, 3 з ... 2021-04-16 20:28:25 Кафе і ресторанам дозволили монтувати літні майданчики, але запрацюють... 2021-04-16 20:13:04 Covid-статистика: +676 – область, +194 – Чернігів 2021-04-16 19:54:25 Прийшов "Наш край" - усьому край? 2021-04-16 19:47:30 Долю теплоходу «Казбек» вирішать на сесії 2021-04-16 19:33:23 На Чернігівщині можуть закрити школу-інтернат 2021-04-16 19:32:56 14-летний Никита Алиев оказал первую помощь человеку, но позже он скон... 2021-04-16 19:17:02 Питання землі: у Киїнці селяни протестували проти розорювання пасовища 2021-04-16 19:00:17 Сновську гімназію можуть ліквідувати: педагоги протестують 2021-04-16 18:53:03 Древній талісман рибалок з-під Гірманки 2021-04-16 18:44:11