Кохання і революція: «У місті хаос, а в неї очі такі гарні»

«Ви його зразу взнаєте. З оселедцем, «Україною помішений», — описують прилуцькі побратими 37-річного Романа Зінченка.

— А де ж оселедець? — придивляюся до міцного парубка в кімнаті охорони міськвиконкому. Він чи не він?

— Постригся, — широко посміхається у відповідь.

Роман — черговий управління з питань надзвичайних ситуацій та оборонної роботи Прилуцької міської ради. А ще — голова міжрайонної громадської організації «Прилуцький козацький курінь» імені Івана Сірка. Голова громадського формування ДНД (добровільної народної дружини) «Козацька варта». Голова обласної організації «Відокремлений осередок Всеукраїнської дитячої військово-патріотичної гри «Сокіл» «Джура». (Єдина державна всеукраїнська гра для школярів).


Роман та Марія Зінченки

Бігали у балаклавах, ставили розтяжки

З 2009 року у мене був «Курінь Сірка», — розповідає Роман. — Тренував дітей. Приймав хлопців і після колонії. Їздили виступати по всій Україні, на «Україна має талант» були.

Чого «курінь», а не «полк»? В Україні 36 самопроголошених гетьманів і сперечатися з ними, хто кращий, я не хотів. Але сказав, що як підрозділ, ми готові увійти до єдиного війська.

А дітки у мене з 9 років і без обмежень. Були і 70-річні, — сміється Роман. — Найменшому було п’ять. В основному з Прилук.

Вісім років поспіль влітку проводили дитячі виховні табори. В мене є орендована земля біля річки Удай (взяв в оренду на 49 років). Вздовж траси там посадив півтори тисячі дубів і 1700 беріз. На два тижні приїздили, ставили намети. Забираємо мобільні телефони, вони самі собі їсти готують. Зі зброєю знайомилися, розборка-зборка автоматів. Стріляли із «воздушки» по мішенях. Ножі вчились метати, сюрикени, розтяжки ставити. Вести розвід-диверсійну діяльність.

Батькам подобалось. На 14 днів, з харчуванням і аніматорами, коштувало 2200 з дитини. Ми в походи ходили.

Приїжджали представники з військкомату, давали нам макет блокпоста. У нас там шлагбауми стояли. Діти у віці 10-14 років робили «денник». Коли розвід-диверсійна група заходить у тил ворога. В балаклавах, з муляжами гранат РБГ, — захоплено розказує Зінченко.

За освітою Роман технік-електрик. 10 років працював складачем поїздів на Укрзалізниці (Прилуки - Ічня - Пирятин). Це той, хто переводить по коліях вагони, зчіплює-розчіплює.

«Записалося 100 чоловік»

— В лютому 2014 року, коли всі військові частини перевели в вищу ступінь бойової готовності, ми з «Куренем Сірка» пішли штурмувати військкомат. Вибивали ногами двері. Вийшов воєнний, каже: «Що ви хочете? Нема нікого, я один». Ми в шоці: на той час всіх поскорочували. І потім, коли в Гончарівське нас, перших привезли, — двері заколочені були, частину майже розформували.

Ну, як нікого нема, ми стали допомагати з мобілізацією. Ходили по людях, «мертві душі» шукали. Заходиш: «Мені треба оцей і оцей».

Фактично, громадське формування «Козацька варта» заснувалося тоді, коли я на площу отут вийшов (як у нас прилуцький Майдан був), і три рази крикнув: «Януковича-собаку повісить на гілляку!», і хто хоче щось поміняти, щоб записувалися. Записалося 100 чоловік. Ми з хлопцями заснували добровільну народну дружину.

Сам собі повістку виписав

Спочатку забирали на 10 днів на навчання в Гончарівське. І я ці повістки людям виписував. Взяв, і собі виписав. В третю відправку поїхав. Тоді йшли добровольці, на безкоштовній основі.

Форму, всю розгрузку собі купив сам. Тривожний мішок був, все вже було. Я готувався.

На той момент, як виписував повістку, був одружений. З першою дружиною, Вітою, прожили 10 років. Прийшов з армії, познайомились, через півроку, у 2004, одружились. В 2005 році народилися двійнята: Максим і Марина. П’ять хвилин різниці. Двійні в роду були і в мене, і в неї.

А коли почався Майдан, дружина не підтримала мою громадську діяльність. Ну, і характер у мене складний, слід це визнати.

Коли Януковича скинули, ми, на піднесенні, зробили головою Дмитра Барнаша із «Свободи» і думали, що в нас... О, Машунька йде! Бачите, які очі! Я в них як подивився, поняв, що все.

«Глянув... І пропав»

— Ми познайомились під час Прилуцького майдану. На «Козацькій варті».

Була група швидкого реагування (ГШР). В патрулі ходили вночі. Приймали добровольців, документи брали на перевірку, оформляли. Дівчат у варту не брали взагалі.

Я приїжджаю, а мені кажуть: «Прийшли добровольці, сидять он, дівчина з хлопцем». А у неї теж відносини були, мало не до одруження.

І я підходжу, а в неї очі такі гарні. ...Глянув в них і стрельнуло. Фух!

Стільки людей, громадське формування, така відповідальність на мені. Сам же сказав, що дівчат не буде. Але її побачив і кажу: «Ладно, будуть дівчата». А хлопцю дав тиждень часу, щоб одружився. «Бо якщо ні, — кажу, — тоді я женюсь».

Ну, я справжній козак, треба за свої слова відповідати. Женився.

— А той не встиг?

— Не встиг. Та і Маша, думаю, теж проти мене не встояла.

Зразу вона ходила в дружині, патрулювала. І хлопець її ще ходив. Обидва в мене в подчинєнії були.

Починаючи з Маші, дівчат у дружину стали брати. А потім вона стала волонтером.

«Або пішли морди одне одному били, або відступися»

— Я ще одружений був. Жили, до розриву не доходило. Коли Машу побачив, то зразу від себе ці мислі відганяв. Бо по життю однолюб, і якщо вибираю, то назад шляху нема.

У нас з Машею вже відносини зав'язалися, вже все сказав.

— А жених де дівся?

— У нас була чоловіча розмова. Я приїхав, визвав його. Кажу, пішли один одному морди бити зразу, щоб потім претензій не було або просто уйди в сторону. Він вибрав за краще відступитися.

За півроку в нас уже й весілля було.

У мене було офіційне розлучення, через суд. Діти залишилися з дружиною. Зараз їм по 15 років. Допомогу виплачую, але не спілкуємося. Я за півроку розлучився і вдруге женився. Коли одружувався, я вже в АТО був. Взяв відпустку.

А весілля в нас у 2014 році було, в українському стилі. Само весілля — в Прилуках, тільки рідні і близькі люди — близько 25 чоловік. Фотосесія — в Качанівці і на Соколиному хуторі. В листопаді, холодно було. Реально сніг йшов, а на фото наче літо.

Ще до того сухожилля на руці ножем перерізав, у Києві в травматології операцію робили. Три місяці випало. Досі пальці не згинаються.

Перший раз попав у Волноваху взимку 2014. Потім Сєверодонецьк, Лисичанськ. Маша в АТО їздила волонтером з Ольгою Талавірою (перша організувала волонтерський рух). Ми ще неодружені були, і вона до мене приїжджала у Волноваху. Владика Євстратій вручав Маші медаль за волонтерство.

«Буремний час. Майже не спали»

33-річна Марія Зінченко (до шлюбу з Романом — Кузьменко) працює в Прилуцькому міському будинку культури адміністратором за сумісництвом. Основне місце роботи — ТОВ «Екотек» (організація на тютюновій фабриці), начальник зміни. Волонтером на Донбас вже не їздить. Співпрацює з ГО «Єдина родина Чернігівщини». В Прилуках є відокремлений підрозділ.

А за освітою — викладач англійської мови.

Маша після нічної зміни в цеху на тютюновій фабриці. А в БК сьогодні ще й концерт до 8 Березня. Після обіду їй знову у цех. Але виглядає чудово. І очі, дійсно, як у кінозірки.

Між роботами, — основними, додатковими та суспільними, — знайшла хвилину, щоб заскочити до чоловіка на роботу.

— Машуня! — підскочив назустріч чоловік, наче тиждень не бачилися. Допоміг зняти куртку, всадовив на стілець. Посміхаються один одному.

У Марії це теж друге заміжжя. З першим чоловіком прожила менше двох років. Дітей завести не встигли.

— Страшно було вулиці патрулювати?

— В обов’язки входила охорона громадського порядку. Форма була. Вечір-ніч ходила в патруль, зранку — на роботу. На той час працювала в дитячому садочку вихователем.

— Певно, на ходу засинали?

— Ні. Такий час був. Під ранок трохи спали, — Маша тихенько передає чоловікові смаколики у шухляду.

— Зараз підписали контракт. Маша — на три, я — на п’ять років. Рота територіальної оборони. Ми зараз військовозобов’язані запасу. Навчання раз у місяць. Або раз в рік на 10-14 днів. Середня зарплата зберігається.

«Серце б’ється в одному ритмі»

— Шлюб проходить кілька стадій. Спочатку ти береш верх над партнером, тоді — він над тобою. І потім ви доходите до тієї точки, коли розумієте, що смислу немає верховодити одне одним. Оце ми підійшли до цього моменту.

Зараз у нас ремонт, будівництво, — обнімає за плечі дружину Роман. — Треба підгрунтя для нащадків підготувати.

Купили хату в селі Білещині, це передмістя. Звичайна сільська хата, до 100 квадратів. Тепер добудовуємо. Вирішили пристройку зробити, туалет теплий, ванну. Свердловину пробурили.

— Зразу, як одружилися, там і поселились, — додає Маша. — Варіант жити з батьками не розглядали.

Землю дали, два гектари, — розказує Роман. — Нашим майже всім подавали, проблеми нема. Коней тримали.

На правих руках в обох однакові татуювання у вигляді сердечного імпульсу. Серце б’ється в одному ритмі.

— Це мій подарунок, — хвалиться Роман.

Тоді — за ідею, зараз — хіба що за гроші

Служив у першій танковій, під командуванням Євгена Лоскота. Євген — Герой України. Посмертно.

Він загинув на 22 блокпосту біля Луганська.

— Вони стояли, чоловік 6-12, зі своїми мисливськими рушницями проти російської армії. Із ЗСУ він залишився один. Їхав на БМП. А там ці під’їхали. Настільки були в собі впевнені, що техніку лишили і пішли горілку пити. Він поїхав їх давити, техніку стріляв. Поки не підтягнулися сєпари. В ПТУР (протитанкова керована ракета) попали випадково, він розірвався. Один наш в полон попав. Другий прибіг, розказав, що Женя на горящому БМП поїхав далі, повів ворога за собою. Щоб не потрапити в полон, підірвався на гранаті, але не загинув. Ті знеболили сильним наркотиком і три дні за собою тягали. А потім в потилицю застрелили. Це вже були збройні сили Російської Федерації. І парадокс в тому, що тягав його знайомий, вони вчилися разом. Хоронили вдома вже кістки, які через рік виміняли.

Війна — може не найприбутковіший бізнес, але на третьому місці точно.

Раніше я думав, що щось можна поміняти. Так, кожен чоловік повинен захищати свою родину, країну. Але пішов туди, побачив... Як воювати, якщо тобі бабушка в Слов’янську фак’ю тикає (а ти ж її захищаєш). Протиукраїнська пропаганда жорстка була.

Ні, коли з автоматом заходиш, — вони за Україну і ноги цілують. А коли просто так...

75 відсотків генералів наших були вихідці з Росії. Якщо в тебе квартира в Москві і рахунок в Швейцарії, — то задача твоя, в певний час, по дзвінку здати, виконати свою роботу і поїхати туди.

АТО пройшов без поранень. Демобілізований 27 листопада 2015 року. Контракт не підписував.

Зараз, якби й пішов, то щоб там заробити гроші. А тоді — за ідею. Я вірив, що можна щось відновити, поміняти. Ще там я в рожевих окулярах був.

Буду вирощувати

В 2020 році мені подарували двох дорослих кобил: Зірку і Лиску. 8 і 10 років. Двоє здоровенних коней! Подарували вдячні батьки дітей з табору, кияни, — каже Роман.

— Я пішов на біржу, написав бізнес-план для отримання одноразової допомоги, оформив ФОП. Іпотерапія для дітей. Це катання на конях. Рік їх продержали, зрозуміли, що це дуже важко. Плюс коронавірус.

Кобила мені, було, ребра ламала. Вона заводські уздечки рвала, а я думав, її в руках утримаю. Якби я не бачив сам, то не повірив би — лом забитий з землі виривала.

Коні — сила. Вони наміри твої бачать, не обдуриш. Я їх обкатав, їздив на них верхи. Але для роботи з дітьми такі коні не підходять. Коней треба роботою зайняти. Пробували давати, щоб ними орали, — не вийшло. Вони ж норовливі.

В Срібному є людина, яка скупляє коней, корів. Дуже його просив, щоб хоч Лиску хазяїну якомусь продав.

Але ідея залишилась. Тепер лошат братиму. Кінь живе 30-40 років. Багато не назаводиш. Чорненького жеребця хочу. Буцефалом назву.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №10 (1817), 11 березня 2021 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)