Тетяна Прокопчук зробила для Перемоги все, що могла

Тетяна з чоловіком і сином

31 березня у маленькому Городи­щі на Коропщині проводжали в остан­ню путь 50-річну Тетяну Прокопчук. Вона із сім’єю жила в Кинашівці на Борзнянщині, а поховати її просила там, де народилася і виросла, де жи­ве мама.

На похорон зійшлося все село. Бу­ло багато приїжджих — цивільних і вій­ськових. Люди зібралися, щоб вклони­тися стійкості і патріотизму цієї скром­ної жінки.

— Після школи Таня закінчила тех­нологічний технікум, працювала в Чер­нігові на «шерстянці». Потім вийшла за­між. Аж у Бердянськ. Народила дочку і сина — зараз вони вже дорослі. А по­тім щось у них із чоловіком не занади­лося, — розказує мама Тетяни Таїсія Іванівна. — Після розлучення Таня жи­ла дітьми. Вони були її віддушиною. По­тім зійшлася в Інтернеті з Вітею Прокопчуком. Він теж наш, коропський. Із Тарасівки. Ходили з Танею в одну школу — у Вишеньки. Якось зізнався мені: «Ще тоді закохався у Вашу дочку. А ска­зати боявся, бо на рік молодший і Та­ня зовсім не звертала на мене уваги». У нього теж не склалося в особистому житті. Хоча хлопець дуже хороший. Мабуть, вони з Танею просто зустріли «не тих» людей.

Невдовзі пара одружилася. Жили у Вік­тора в Кинашівці. Народився син. У 41 рік чоловік уперше став татком. Давид був для нього не просто улюбленцем (саме так перекладається з івриту ім’я, яке вони з дружиною дали малюкові), а й надією, що тепер усе нарешті складатиметься щас­ливо. І не буде війни, Віктор уже був на ній — в АТО (воював на Луганщині). Не хотіло­ся нічого особливого — аби тільки все за­лишалося як було.

Та доля не передбачила для них спокійного життя — невдовзі в Тетяни вияви­ли рак молочної залози.

— На щастя, операція пройшла успіш­но, хвороба перестала прогресувати, — каже Таїсія Іванівна.

Багато друзів родини переконані, що це не тільки через вчасно виявлене захво­рювання, професіоналізм лікарів, а й — головним чином — через нестримне ба­жання пацієнтки жити, любов і турботу ко­ханого чоловіка, молитви рідних.
Потім настало 24 лютого 2022-го.

- Пізніша, при зустрічі, Вітя розказу­вав: «Уранці полетів на заправку - зарядити газовий балон, щоб сім’ї було на чо­му готувати їсти. Потім попрощався з ма­мою, дружиною, сином - і у військкомат».

Я запитав, чому він пішов добровольцем, адже Таня - онкохвора, а Давиду тільки мало виповнитися п'ять років. Він відповів:

«А як інакше?» І додав: «Пішов, бо інші зво­лікали», — говорить начальник відділу сім’ї, молоді та спорту Коропської селищної ра­ди Володимир Лучко. Він знає Віктора ще зі школи. — На спортивних майданчи­ках він був одним із найкращих, у багатьох футбольних турнірах грав за наші команди.

Тетяна підтримала рішення Віктора. Не дорікала, не благала залишитися — хо­ча б до мобілізації. Вона теж вважала: чо­ловіки мусять у першу чергу виконувати обов’язок — захищати країну. Запевняла, що впорається сама. У разі чого на підмогу прийдуть рідні. Та й знала: для нього не бу­ло інших варіантів. Тому й у 2014-му пішов добровольцем. Ще й радів, що забрали (як водія) у першу чергу. Возив боєприпаси по всьому нулю», разом із побратимами боронив Луганський аеропорт, був у Новосвітлівці, Хрестоватому, Оріховому.

Таня просила тільки, щоб чоловік ста­рався «не надто висовуватися».

Вікторові випало захищати Чернігів. Починаючи з 25 лютого вони з побрати­мами тримали оборону в районі Обласно­го тубдиспансеру.

— Стяли на блокпосту «Брама», ро­били вилазки, ходили в розвідку. Ко­ли виявляли диверсійні групи росіян, зав'язувався бій.

Наш блокпост атакували мало не що­дня. Накривали мінометним вогнем, ар­тилерією. У нашій роті були і «новенькі», й афганці, та більшість - атовці. Хлопці - кремінь. Із тих, що стоять до останнього і своїх не кидають, — каже, розповідаючи, як бойові товариші несли його — пораненого — на руках до машини.

Це було 21 березня. Під час чергового обстрілу осколок міни розтрощив бійцю час­тину хребта й ушкодив спинний мозок (його ще називають деревом життя, бо забезпечує рухи м’язів, кінцівок, тулуба, є двостороннім провідником, який поєднує головний мозок із периферичною нервовою системою). Віктор одразу втратив свідомість, а коли прийшов до тями, міг хіба що дивитися — ні ноги, ні руки не слухалися, не міг говорити. В Обласній лі­карні йому того ж дня зробили операцію. Далі — лікування в Києві. Тільки-но з’явилося тран­спортне сполучення, Тетяна поїхала до чоло­віка. У нього, на додачу до всіх бід, утворили­ся пролежні. Вони не гоїлись, бо імунітет був на нулі. Тіла нижче від грудей Віктор не відчу­вав. Щастям було, що відновилася мова, по­чали працювати руки.



Доглядаючи за чоловіком, Таня допомага­ла й іншим пораненим, бо їх було багато — са­нітарки не встигали. Згодом до неї приєдна­лася Вікторова сестра. Чергували, змінюючи одна одну. Це було для Тетяни великим полег­шенням, бо вона вже ледве трималася на но­гах. Спочатку списувала такий стан на стрес і втому. Готувалась їхати з чоловіком до Бельгії — він через Міністерство у справах ветеранів отримав можливість проходити там реабілітацію. Та вияви­лося, що хвороба, яка відступила піс­ля операції і хіміотерапії, дала про себе знати знову. Наприкінці весни в Тетяни виявили метастази в легені.

— Із червня вона їздила на крапель­ниці через кожні 20 днів. Дуже хотіла Одужати. Казала:«Мені не можна хворі­ти, у мене — Вітя». Прийняла стільки лі­ків, що організм ними перенаситився. Під час однієї з крапельниць Таню лед­ве врятували, — зітхає Таїсія Іванівна.

Віктор повернувся через пів року. В інвалідному візку, закріплений паском, бо самостійно не міг триматися — ниж­ня частина тіла залишалася нерухомою. У Бельгії його підлікували, провели ре­абілітацію. Операції не робили: визна­ли, що вона не показана — відновити спинний мозок навіть після травми дуже непросто, а тут...

Вікторові дали першу групу. Тетяна — сама інвалід — з усіх сил підтриму­вала коханого. Допомагали Його сестри (їх чотири), побратими. Чоловік і син бу­ли для неї дуже потужними стимулами. Вони давали снагу не здаватися хворобі.

— Таня боролася до останнього, — з повагою кажуть у її рідному селі.

— Трималася з усіх сил. Усі ми споді­валися на диво, — додає мати.

І хоч його не сталося, Тетяна все ж та­ки відвоювала у хвороби шанс привітати Віктора з нагородою — орденом «За муж­ність» III ступеня (у жовтні 2023-го), зу­стріти свій ювілей (28 грудня минулого року), обійняти своїх найдорожчих у світі чоловіків у їхні дні народження (в обох — у березні: Вікторові цього року виповни­лось 49, Давиду 8).

— Таня просила, щоб сина не було на похороні, — плаче Таїсія Іванівна. — Не хо­тіла зайвий раз травмувати дитину. Вона любила нас усіх і турбувалася про всіх до свого останнього дня.

Таїсії Іванівні 77. Любов дочки була для неї острівцем позитиву серед горя, яке випало на її долю. — загинула в автотрощі онука, померли син, чоловік. Тепер на серці — пустка.

- Добре, що Вітя дзвонить мені щодня. Почую: «Як ти, мамулько?» —і трохи легше.

Віктор живе зі своєю матір'ю, якій теж за 70, і сином у Кинашівці. Як і раніше, він — на інвалідному візку. Тіло нижче від сер­ця — нерухоме. Допомагають рідні і по­братими: вони своїх не кидають.

Джерело: газета "Гарт", Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)