«Ой, чого, калино, віти похилила…», або Без трьох днів дев’яносто

До зустрічі з кореспонденткою Зінаїда Василівна Земко із Шаповалівки готувалася ретельно: витягнула з шафи святкову фіолетову кофту, запнула салатову, в квітах, хустку і одразу защебетала: «Як тільки добре, що ви до мене в гості зайшли! Я так люблю з кимось побалакати, про своє життя розказати…». І посміхнулася усіма маленькими зморшками на обличчі, які видавали всі, як одна, її без трьох днів дев’яносто.



Якою вона була в дитинстві, юності, ця маленька чепурненька бабуся? Кажуть, що як вогонь – за всю найтяжчу роботу бралася.

– Де більшу зарплату дають – там і я, – каже Зінаїда Василівна. – І вагони вивантажувала з вугіллям та жомом, і зверху на скирті була. Люди казали про нас із зовицею Катериною: «Якщо не будуть Земкові дівчата робити, то й ми не будемо».
Не дивно, що Зіна рано виросла й після чотирьох класів уже пішла в колгосп. Адже батько покинув матір із ними чотирма й пішов до іншої жінки в Плиски. Мати працювала в колгоспі, а Зіна, поки зовсім невеликою була, пасла із сусідським хлопцем корову.

– Незабаром у село прийшли німці, – змахує сльозу співрозмовниця. – Кинули в сусідню хату якусь бомбу, а загорілась і наша. А я якраз пасла корову в лісі, ховала її від німців, щоб не забрали. На щастя, тоді всі залишилися живі, але дах і стіни попрогорали, аж дірки просвічувалися. А чим їх було залатати? Якраз викопали картоплю й позатикали сяк-так картоплинням, ганчірками. Так і зимували. А топили тоді чим Бог дав. Не було в нас нічого, тільки самі наші душі… Їздили з сестрою санчатами в ліс по дрова і якось дотягли до весни, поки люди не допомогли нову хату побудувати. Старша сестра працювала тоді в колгоспі на конях, то їй тоді в Базарщині деревини виділили.

Але війна таки забрала на той світ мого старшого брата… Бабуся (материна мати) жила разом із дочкою й допомагала онуків доглядати. Але була така бідність, що одного разу старенька наважилася взяти Зіну за руку й повела босу (бо не було що і взути) до батька, в якого вже була своя сім’я.

– Тільки прийшли, а там троє німців у хаті й перекладачка, – каже Зінаїда Василівна. – Один із них посадив мене, малу, на коліна й гладить по голові (а батько поруч сидить): «Такую девочку бросили, я ее заберу к себе», – каже. «Нікуди я з вами не поїду, буду в матері жити!» – заплакала я. Попила в батька з німцями чаю й пішла назад…

Ще згадує бабуся Зіна, як у село в’їхали наші солдати-визволителі, коли вона якраз корову додому гнала.

– До Батуринського шляху догнала – їде чотири підводи. Гукають: «Девочка, иди сюда!» Я підійшла. «Яке це село отам далі?», – питають. «Серебровський хутір, Забілівщина», – кажу. «Спасибо, девочка». А тут уже й сутеніти почало й схвильована мати вже вибігла мені назустріч.
Зіна пішла працювати в ланку років у дванадцять. Бралася за всю роботу, яку тільки давали. І бичків порала, і на волах їздила, і в ланці передовичкою була, за що її нагородили медаллю «За доблесну працю».

За її плечима – більше сорока трудових років. Тут, у колгоспі, й чоловіка свого Павла зустріла. Був він моряком, відслужив сім років, а тоді повернувся в Шаповалівку працювати на гусеничному тракторі.

– Він теж не шукав легкої роботи, як і я, – гортає спогади бабуся. – Народили з ним четверо дітей: донечку Любу й трьох хлопців – Бориса, Миколу й Степана. Немає з них нікого в живих… – і покотилися по її щоках сльози.

Її Павло помер рано – у сорок сім років, а Любина душа відлетіла на той світ від хвороби ще в дитинстві, тож трьом її синам-сиротам теж довелося рано спробувати колгоспноїпраці й швидко подорослішати.

Мабуть, немає для матері нічого більш трагічного, ніж хоронити власних дітей. У кожного із синів були свої сім’ї: у Бориса – у Вінниці, у Миколи – у Великій Дочі, а Степан привів додому невістку Катерину, тож жили весь вік разом. Але сини стали хворіти один за одним і відійшли у вічність…

Залишилася Зінаїда Василівна доживати віку разом із невісткою та внуком Олександром. Ним вона не намилується: і гарний, і працьовитий, і в АТО побував. Любить його безмежно.

Як не тяжко довелося в житті, Зінаїда Василівна чекає свого дев’яносторіччя, щоб побачити увесь свій великий рід, завести журливу пісню.

– Співати дуже люблю. Раніше ходила в сільський хор, з яким їздили виступати навіть у Чернігів,– замріяно каже старенька. – Голос у мене був красивий. Знаєте, яка моя пісня улюблена (заспівує): «Ой, чого, калино, віти похилила, чи багато цвіту, чи важка роса, ой, чого ж так мама рано посивіла, а була ж у неї золота коса…».

Дивлячись на цю жінку, хочеться вклонитися її самовідданій праці, її силі духу і незгасимому бажанню просто жити, скільки відміряно.

Газета "Вісті Борзнянщини", №12 від 20.03.2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)