Олександр Мишко на війні вже сьомий рік

Олександрові Мишку з Покошич - лишень двадцять сім, а він уже сьомий рік на війні. Він - старший бойовий медик. Він - воїн-артилерист, який гартований дорогами АТО, який у двадцять другому році у складі Першої окремої танкової Сіверської бригади захищав Чернігів від навали рашистів. Нині земляк боронить Україну на запорізькому напрямку, де тривають запеклі бої за кожен клаптик землі. Олександр - володар високих державних відзнак: нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест» та медаллю «За відвагу».

Доросле рішення

Наша розмова з Олександром відбула­ся у день його народження, так зорі зійшли­ся. 28 листопада імениннику виповнилося двадцять сім. І свій день народження він знову відзначав не в родинному колі, а на війні разом із побратимами, з якими тримає рубежі на запорізькому напрямку.

- Як вітаєте на фронті один одного з днюхою?
- Та все стандартно: здоров'я, щастя зичать, та щоб не зачепило. Торт із чаєм - і до роботи, - отакі в нас дні народження, - відповів іменинник.

Звичайно, вітали Сашу і ми, і янгола-охоронця бажали йому на всіх дорогах життя, але телефонна розмова була не святковою, скоріш буденною, і будні ті в Олександра - воєнні, небезпечні. Війна ж бо. Та настрій у Саші того дня був гарним, і відчувається, що за вдачею він оптиміст.

Коли вперше в слухавку почула голос Саші, відразу подумалося: Боже, дитина ж ще... І ця дитина вже сьомий рік - зі збро­єю в руках, на фронті. А піти служити - то була його воля, його бажання, його рішен­ня. Мама Валентина Миколаївна, яка, до речі, обіймає посаду старости Покошиць- кого старостинського округу, мріяла, що син після закінчення Новгород-Сіверського медичного училища піде навчатися далі, а він заявив: «Ні. Іду в ЗСУ По контракту». І просила мама, і благала, та син за натурою вдався, мабуть, у неньку: від свого наміру не відмовився. Та і взагалі, вся рідня була проти, аби Олександр пов'язав своє життя з військовою службою. А він наполягав на своєму. І у свої двадцять років прийняв доросле рішення: підписав контракт про військову службу. На три роки. Учебка у «Десні», а потім - Донеччина. Три ротації: шість місяців, дев'ять і десять. Остання ротація затягнулася через карантин, пов'язаний із коронавірусом.

- Ми воювали в Білогорівці Донецької області. Стояли в обороні. Наше завдан­ня - у разі конфлікту прикривати своїх. Не можу сказати, що там було дуже складно, порівнюючи з тим, що почалося після повномасштабного вторгнення, - згадує Олександр воєнні будні на сході країни.

Після закінчення контракту покошичанин вирішив продовжити військову службу: знову підписав контракт. Цього разу на рік. Він мав би закінчитися навесні 2022-го, але.

«Знали: повномасштабне вторгнення буде»

Наприкінці 21-го року у Саші була ротація. Він тільки-но повернувся зі свої­ми побратимами у військову частину. Аж тут новина: ворог готує повномасштабне вторгнення.

- Ми десь за пару місяців до 24 лютого знали, що росія планує наступ. А за мі­сяць до цієї дати уже точно знали: наступ буде, просто конкретної дати не знали. Нас готували до зустрічі з ворогом. І ось 24-те лютого. Отримали наказ залишити частину, і ми з Гончарівського вирушили до Чернігова, - згадує воїн. - Спочатку позиції тримали поблизу міста, а коли ворог нас добре притиснув і майже взяв в облогу Чернігів (лишався єдиний міст, що сполучав місто з великою землею), ми змушені були вогонь вести з самого Чернігова. Тримали оборону.

- Бої за Чернігів були запеклими. Яким був ваш дух, ви ж молоді, хоч і гар­товані Донеччиною?
- Відверто кажучи, в цілому страху не було. Працювали, як кажуть, на ентузіазмі, часу боятися не було. Тримали оборону, - відповів захисник. - Хоча були такі мо­менти, коли почуття страху було великим.

- Були ж і втрати у боях за Чернігів?
- Звичайно, у нас машини здебільшого виходили з ладу. Були і людські втрати, - сухо відповів. Про загибель своїх по­братимів Саша говорити не хоче. Додав лише: «Багато чого розповісти не можу. Не можна. Скажу коротко: те, що ми з тих боїв вийшли живими, - це просто диво».

Війна навчила всьому

А коли ворог відступив від Чернігова, Сашу в складі ж Першої окремої танкової Сіверської бригади відразу перекинули на схід країни: тримали бої в містах До­неччини, та в основному його напрямок - запорізький. Саша нині, як він сам каже, на батьківщині Нестора Махна - в Гуляйполі.

Покошичанин - старший бойовий ме­дик. В училищі, звичайно, не вчили того, що треба знати і вміти медику на фронті. Уроки давала жорстока війна. Вона ж від­шліфувала його і як бійця-артилериста.

- Я в першу чергу просто воїн, а вже по­тім медик, - каже Саша. - Чомусь навчився у «Десні», чомусь - на війні. Я прийшов молодий, поруч - досвідчені воїни були: вони розказували, показували, що й до чого. Та і взагалі у нас така установка: ми повинні вміти все, аби в разі чого могли замінити один одного.

Разом з усіма Саша виходить на бойові завдання. Каже, стоять, між першою і дру­гою лінією оборони. Прикривають піхоту. Виходять на бойові позиції в основному днів на п'ять.

- А бої зараз ідуть жорстокі. У наш бік летить усе: від дрібного до великого, від дронів до КАБів. Останнім часом щось зачастили КАБи, - коротко про ситуацію на запорізькому напрямку розповідає за­хисник. - Та і взагалі сили ворога дуже великі: кожен день він преться і преться до нас, стріляє і стріляє. У нас, на жаль, таких ресурсів немає. Але тримаємося.
Відчувається, що втомлений війною, але жодного словечка, що важко, Олек­сандр не промовив.

Володар високих державних нагород

А тепер до воєнних буднів Олексан­дра - мирна сторінка його життя. При­ємна. Омріяна. Улітку 22-го року Саша одружився. Зі своєю Альоною, теж покошичаночкою, разом уже десять років. Зі школи. Перше кохання, яке виросло у молоду сім'ю.

- І не зізнавалися, що планують одру­житися, - каже мама. - поставили перед фактом. Весілля - в один день. Розписалися і наступного дня розлетілися: син - на війну, невісточка - до Чернігова, де живе і працює.

Мама Олександра розповіла, що за службу в Операції Об'єднаних сил (так згодом назвали АТО) Саша має ряд наго­род, та про них воїн - ні слова. Скромний дуже. Промовчав він і про високі нагороди, котрими удостоєний вже під час повно- масштабного вторгнення. Наш земляк - володар нагрудного знаку «Золотий Хрест» та медалі «За відвагу».



- Просто так високі нагороди не вру­чаються. Мабуть, це були якісь особливі випадки у вашій воєнній сторінці життя, за які удостоєно таких нагород? - запитую в Олександра.
- Це питання не до мене. Це до мого керівництва. Не вважаю, що я чимось незвичайний чи щось особливе зробив. Просто виконую свою роботу, - скромно відповів воїн.

У листопаді боєць мав відпустку. При­їздив у рідні Покошичі, де його найрідніші.

- Але отих п'ятнадцять днів за пів року - це так мало. Ще не встиг відійти від війни, як треба знову їхати.

- Мабуть, не хотілося.
- Звичайно, не хотілося, - чесно зізна­вся, - але ж треба. Війна триває.

І знову вдома чекають на свого воїна, котрий вже сьомий рік на війні, мама з татом, брат і сестра, дружина. Чекають всі. І моляться. Аби скоріш закінчилась війна. Аби додому найрідніший воїн по­вернувся живим..

Джерело: “Нові Горизонти”, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)