Прикордонник Дмитро Матвієнко розповів, як Лола відшукує людей, що перевозять наркотики

Майже 25 років тому кінолог 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого майстер-сержант Дмитро
Матвієнко прийшов у прикордонну службу.

— Уже й на пенсію можна було б зби­ратися, якби не війна, — посміхається він. — Зараз, звісно, навіть не думаю про це. Головне — дочекатися Перемоги!

Про вибір, який зробив багато років тому, Дмитро жодного разу не пошкоду­вав. І у своїй сфері він став одним із най­кращих. Усі його чотирилапі помічники — найкращі серед собак, що стоять на вар­ті кордону. Нинішня — фокстер’єр Лола — протягом двох останніх років виявила загалом понад 5,5 кілограма наркотичних речовин. Не дивно, що в листо­паді кінологічну пару Дмитра і Лолу спе­ціальною відзнакою нагородив міністр внутрішніх справ України Ігор Кли­менко.

— У кінологічну службу я прийшов у 2004-му. Пер­шим моїм підопічним був Граф — розшукова вівчар­ка. Починали ми з ним пра­цювати на Городнянщині, а ось закінчували служ­бу вже на Семенівщині — у Грем’ячі. Разом виявля­ли порушників державного кордону. У ті часи їх було чи­мало — китайці, в’єтнамці, індійці, — розповідає Дмит­ро. — А вже наступна моя підопічна — голден ретри­вер Люба — спеціалізува­лася на пошуку наркотичних речовин. Взагалі-то за пас­портом вона мала ім’я Пріттілав, що з англійської пе­рекладається як«прекрасна любов», але я називав її по- нашому — Любою. Це була зразкова помічниця. Скіль­ки наркотичних речовин ми з нею виявили на пунктах пропуску! І не лише нашої області. Коли в інших регіо­нах проводились спецзаходи, ми з Любою часто їздили у відрядження. На Чернігів­щині ж її взагалі дуже добре знали.

Рідко траплялися такі зміни, коли ми не виявляли жодного перевізника нарко­тичних речовин. Не раз по­рушники, яких ми затриму­вали на кордоні з наркотика­ми, говорили мені, що нама­галися вирахувати зміну, ко­ли Люби на пункті пропуску не буде. Хоча в нашій службі було багато інших собак, які також мали дуже хороші по­казники. Та два роки тому з Любою я попрощався... Ще до початку повномасштаб- ної війни їй уже було важко працювати через поважний вік. Тому п’ять років тому я почав шукати Любі заміну. Це було непросто.

Собака — це справжній член роди­ни, фактично часточка тебе. Щоб добре працювати, кіно­лог із собакою мають відчу­вати одне одного, бути од­ним цілим, спілкуватися на підсвідомому рівні. Так було в нас із Любою. І з Лолою ми зразу порозумілися. Я був разом із нею на навчаннях, і вона виявилася там однією з найкращих. Незважаючи на те що це було ще зовсім ма­ле щеня, Лола дуже добре себе показала. Разом із нею ми достроково склали іспи­ти і приступили до роботи на пункті пропуску «Сеньків- ка» на Городнянщині. Це був 2020 рік. Тоді на зміну я заступав одночасно з двома собаками — Любою і Лолою. Щоб Лола могла навчатися ще й методом наслідування. І в неї це чудово виходило! Проте попрацювати так нам вдалося недовго...

24 лютого 2022-го при­кордонники стали першими, кому довелося відбивати атаку рашистів.

— Того дня я був у Город­ні. Усі знають, як швидко то­ді все відбувалося. Про­рив кордону, окупація... Ми отримали наказ вийти з міс­та. Я залишив Лолу мамі, узяв найнеобхідніше і впе­ред. Прориватися нам із хлопцями довелося лісами й болотами, бо мали обій­ти російські блокпости. На щастя, усе вдалося. Ми до­бралися до Чернігова і по­чали виконувати завдання на його околицях. Складно бу­ло, особливо коли доводи­лось втрачати побратимів... — Дмитро замовкає.

— Я са­ме був на одному з блокпос­тів, коли російська диверсій­но-розвідувальна група роз­стріляла наших прикордон­ників під Новим Білоусом. Навіть постріли чув. Ми зра­зу ж кинулися туди, але бу­ло пізно. Вцілів лише один товариш (історію 26-річного Олександра Розсудовського, який тоді дивом за­лишився живим, ми писали раніше https://www.gorod.cn.ua/news/gorod-i-region/141459-oleksandr-rozsudovskii-vizhiv-pislja-rozstrilu.html — Авт.)... Ми ж витягували тіла обгорілих побратимів із ма­шини і пакували в чорні паке­ти. Це не забудеться ніколи. І рашистам не проститься...

Коли ж окупанти вийшли з території області, Дмитро повернувся на кордон.

— Городнянщина, Сновщина. Там ми виконували різні завдання, однак служ­бові собаки для цього не були потрібні. Та і їм також прийшлося несолодко. Ви­бухи стали справжнім стре­сом, і якщо Лола, як молода, ще змогла адаптуватися, то Люба — ні, не витримала... Від мене пішов справжній вірний друг.

Щодо Лоли, то я боявся, щоб вона не втратила своїх навичок, адже понад рік ніяк їх не тренувала. У 2023-му ми почали потроху виходити на службу разом. Усякого бувало. Не раз під обстріли потрапляли. Якось снаряд упав всього за шість метрів від бліндажа, в якому ми були. Навколо горіли хати, поля. Лола дуже злякалася і втекла, до вечора я не міг її
знайти. На щастя відшукав. А наприкінці літа минулого року нас забрали в Чернігів.

Тепер разом заступаємо на блокпости. Отут уже адаптуватися довелося нам обом.



Лола згадувала свої навички (і в неї вони відновилися дуже швидко), а я звикав до нового алгоритму дій, бо ж робота на пункті пропуску і на блокпосту дуже різниться. Але нічого, вже буквально на третій зміні ми отримали перший результат.
Чого тільки не знаходить Лола в кишенях і в багажі людей, які їдуть дорога­ми області: марихуану, амфетамін, солі, ЛСД, мета­дон. А нагородою за це що­разу стає... помаранчевий м’ячик, гратися з яким вона дуже любить.

— Кожен випадок із та­кими знахідками унікаль­ний, — говорить Дмитро. — Звісно, собака дреси­рується на певні види нар­котиків, а останнім часом їх з’являється все більше і більше. Однак, як прави­ло, ті, хто вживає або час­то перевозить наркотики, є носіями змішаного запаху і якийсь із його компонентів собака обов’язково почує. Та й Лола в мене дуже кміт­лива, вчиться швидко. Ко­ли при виявленні наркотиків нам трапляється новий вид, завжди даю їй понюхати йо­го і вона цей запах швидко запам’ятовує.

Буває, захо­дить у якийсь автобус і хутко вибігає, хоч там чимало лю­дей, але в такому випадку я впевнений, що в жодного з них заборонених речовин із собою немає. Буває, зразу ж реагує на когось конкрет­ного чи чиїсь речі — це озна­чає, що запах добре їй зна­йомий. А буває, що йде са­лоном і неначе зависає на кожному кроці — тоді я ро­зумію, що в когось є нар­котики, але з нових, які Ло­ла ще мало знає.

У жодному випадку її не проведеш, хоч ті, хто намагається провез­ти через кордон такий «ба­гаж», роблять усе можливе, щоб його замаскувати як ві­зуально, так і за запахом. Та й ховають у найнесподівані­ших місцях. І це я зараз на­віть не про речі. Ковтають прямо в пакетиках, затиска­ють у роті чи в інших місцях, хоч для нюху собаки це не перешкода. А ще дивує, що зараз усе частіше й частіше трапляються люди, які абсо­лютно спокійно везуть із со­бою наркотики і дуже диву­ються, що ми їх затримуємо, мовляв, то ліки для заспоко­єння, а в Україні медичний канабіс дозволений.

Поспілкувавшись із Дми­тром і подивившись на ро­боту Лоли, розуміємо: це справді зразкова кінологічна пара.

— Та просто я люблю цю справу, — каже Дмитро. — Це ж дуже цікаво — знаходи­ти те, що ретельно ховають. І тут головне — бути із соба­кою на одній хвилі. Я навіть можу нічого не говорити Лолі і не показувати руками. За моїми рухами, ходою, по­глядом вона все розуміє са­ма. І це найкращий напар­ник, який тільки може бути в кінолога, а тому на служ­бі все в нас на двох — і хво­роби, і негаразди, і радощі, і нагороди.

Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)