Павло Афісов розповів про 920 днів полону. Його катували струмом

З мамою Тетяною. Грудень-2024

25-річний Павло Афісов, старший лейтенант, по суботах виходить у центр Чернігова, на Красну площу. На акцію, аби підтримати полонених хлопців, і нагадати, що їх ще багато в російських катівнях. Він і сам був там до 18 жовтня. Схуд на 16 кілограмів.

Тату

— Не було жодної. Набив дві після поверненню додому.

На кисті — римське XVII. Ця цифра постійно йде зі мною по життю, — каже Павло. — Я народився першого числа сьомого місяця (1+7). У віці 17 років став на шлях кар’єри військового. 17 лютого 2022 року почалися активні бойові дії в Маріуполі. 17 березня 2022 року там же двічі ледь не загинув.

17 квітня 2023 року в понеділок, наступного дня після Пасхи, були жорстокі тортури. Міг не пережити цей день у полоні. 17 жовтня 2024 року найважчий день — за день до повернення, коли це все трималося на волосинці і могло зірватися в будь-який момент.

На грудях — тату 920. Це кількість днів у полоні та латинськими літерами: «Або перемогти, або померти». Для себе я це закарбував. Бо я вижив, не зламався, не здався. І зараз я тут.

— Що допомогло вижити і триматися?

— Листи від матері. Снився дім і рідні. Багато думав про життя. Мріяв про родину і дітей. Мовляв, нікого не встиг після себе залишити. Жалкував, що погано поводився в підлітковому віці і мав натягнуті відносини з матір’ю. Після повернення ми пообіцяли один одному більше не сваритися.

Родина

— Батьки розлучилися, коли я був ще малим, — розповідає Павло. — Тато помер у 2019 році, асфіксія. Удавився шматком м’яса під час їжі.

Мати Тетяна — колишня працівниця МВС, майорка. Перша жінка-учасниця АТО в Чернігівській області. Починаючи з 2015 року їздила на ротацію тричі, здається.

Народився в Чернігові. Захоплювався футболом, мріяв стати футболістом. У підлітковому віці зв’язався з поганими хлопцями. Тож, аби не наробив горя, мати віддала мене після сьомого класу до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Учився там чотири роки.

У 2014 році брав участь у параді до Дня Незалежності за участі президента Петра Порошенка. Далі вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Випустився у 2020 році. Став заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. За розподілом пішов служити в 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (36-та ОБрМП).

На той момент мати вже вийшла на пенсію. Мріяла купити будиночок біля моря. Придбала в Очакові, Миколаївщина. Але зараз уже того будинку немає. У 2023 році на нього впав дрон. На щастя, нікого не було вдома.

Перейшли річку Кальміус

У ніч на 1 березня морпіх Афісов у складі батальйону морської піхоти зайняв кругову оборону Маріуполя. Місто обстрілювали. Прилітало в пологовий будинок, у лікарні, у банки, у школи. Військові намагалися допомогти цивільним, давали їм свої сухпаї, медикаменти.

17 березня Павло впіймав на даху дев’ятиповерхівки мобільний зв’язок. Устиг подзвонити матері.

— На заводі ми пробули близько тижня, — каже Павло. — Нас обстрілювали з танків, кораблів, літаків, з безпілотників. На початку квітня росіяни почали випускати по нас фосфорні ракети. Якщо така ракета прилітала в будівлю, випалювала бетон до попелу. Тлів бетон кілька днів.

Їли раз на день. Їжу знаходили в покинутих хатах: макарони, крупи. Спали по черзі, три-чотири години.

11 квітня перед нами став вибір: прориватися до «Азовсталі» чи йти в бік Запоріжжя. Група складалася з 15 чоловіків. Вирішили йти до Запоріжжя. Задача була надскладна. 60 кілометрів треба було пробиратися місцевістю, захопленою росіянами, ще стільки ж — сірою зоною.

Як вийшли з Маріуполя, зіткнулися в бою з військами ДНР. Серед наших були трьохсоті з кульовими пораненнями. Надавали їм першу медичну допомогу. Усіх забрали з собою, нікого не кинули.

Довелося перейти річку Кальміус, що протікає поблизу Маріуполя. Вибрали місце, де мілко, води до пояса. Від берега до берега — метрів 10. Квітень, холоднеча. Роздяглися до трусів. У руках бронежилет, автомат. Речі за спиною в рюкзаку. Після були гори, кар’єри.

13 квітня вийшли до села Старий Крим неподалік Маріуполя. І потрапили в оточення з чотирьох боків. А в селі їздила російська техніка з буквою «Z».



З друзями під час навчання

«Ця тема для них завжди на слуху»

Бачимо: за 300 метрів від нас росіяни й український військовий з білим прапором. Він був між нами переговорником. «Русские вам говорят сдаваться в плен». Вибору в нас не було, тож ми погодилися. Якщо не здамося, на місці пристрелять. Взяли нас у полон морські піхотинці.

Росіяни наказали в одному місці скинути весь боєкомплект і вишикуватися в лінію на відстані два метри один від одного. Руки вгору з розрядженим автоматом. Підходили по одному. Розуміли, що ми вже були не першими, хто потрапив до них. Нас обшукали. При мені було посвідчення офіцера з банківською карткою.

Після нас нагодували: дали сухпаї і гарячий чай. Навіть покурити. Казали, що вбивати та яйця відрізати не будуть, бо треба обмінний фонд. Мовляв, днями був обмін, і вони віддали наших хлопців цілих, а наша держава повернула їм усіх без яєць.

І ця тема для росіян завжди на слуху. Настільки сильна інформаційна пропаганда й обмеження в незалежних інформаційних ресурсах, що майже кожен з них говорить про знайомих з відрізаними геніталіями та кастрованих. Типу у всіх є якісь знайомі чи родичі, яким типу українці відрізали в полоні яйця.

400 полонених привезли в барак, схожий на курник. Потреби справляли в пластикові пляшки. Просиділи там добу. З їжі дали консерви, стакан чаю і вафлю.

Оленівка

Уночі прийшов військовий, спитав: «Є офіцери?» Нас набралося чоловік 30. На «Газелі» повезли в Оленівку (колонія, де росіяни утримували українських захисників. Внаслідок теракту в ніч на 29 липня 2022 року там загинуло щонайменше 53 полонених, понад 130 було поранено. — Авт.).

Вилазимо з машини. І тоді почалося пекло. Перед нами чотири будівлі. Чую крики чоловіків, яких там катують і вбивають. Бачу усміхнені обличчя днрівців. Мені здається, вони були під впливом наркотичних чи психотропних засобів. Нормальна людина не може відчувати радість під час постійних катувань інших.

Почалася так звана «прийомка». Від машини до першої будівлі стояли чоловік 10 з гумовими дубинками та черенками від лопат. Дивлюсь далі: хлопці, які їхали зі мною, стоять уже на карачках. Біжу швидко. У цей час мене б’ють по руках, ногах, голові. Останній б’є підстрачник. Стаю на карачки. Зверху на мене сів днрівець і кричить: «Неудобный стульчик. Мне не нравится». Після цього отримую ще один удар по спині. Інші російські військові нам кричали: «Мы вас кастрируем. Отрежем яйца. Мы вас убьем. Вы будете тут сидеть пожизненно».

Коли всіх з машин «прийняли», треба було забігти на другий поверх цієї будівлі. Так само через живий коридор з днрівців. Били так само, як і першого разу. Забігаю, і переді мною кімната. Справа вже хлопці на карачках, а зліва знову «прийомка» від співробітників СІЗО. Теж днрівці. Дивлюсь, а хлопці зовсім юні, підлітки.

Треба було роздягнутися повністю, догола. Заглядали всюди. Навіть сідниці казали розсунути. Передивлялися речі, обривали резинки на флісках, шнурки. Дивилися татуювання. У кого були патріотичні, били ще сильніше.

На руках залишилися багато дрібних шрамів, — показує. — Під час «прийомки» били ланцюгами. Шкіра від холоду синя, суха, полопалася. Ішла кров.

Стрес, холодно, переохолодження. Їсти хочеться. У туалет також — понад добу не пускали. Випросили лише відкрити вікно з решітками. Залазили на підвіконня і з другого поверху дзюрили.

На першому поверсі були хлопці з пораненнями. Чув, що деяких возили навіть у Донецьк на перев’язки.

Через деякий час до нас знову заходять, питають «Є офіцери?» З десь 400 нас зібралося чоловік 15. Розмовляти між собою забороняли. Почали по одному забирати. Коли дійшла черга до мене, завели в іншу кімнату. Дивлюсь, переді мною представники воєнної комендатури. Питають дані, посаду, де потрапив у полон. В одного апарат для зняття відбитків пальців. Інший фотографує мене та знімає відео. При цьому хтось каже знову, що мені відріжуть яйця. Кажуть, що я вбив багато цивільних у Маріуполі. Зміг промовити: «Я цього не робив».

В Оленівці пробув вісім днів. Годували тільки хлібом. Зранку і ввечері давали фарбовану воду, яку вони називали чаєм. В обід був нібито суп. У несоленій воді плавав маленький шматок картоплі і моркви. Та шматок хліба.

Засобів гігієни — жодних. Два туалети на вулиці. Спали на піддонах у холодних бараках. Подушок чи ковдр не було. Зігрівали самі себе. Закриємо двері, надихаємо. Розуміли, краще хай буде душно, ніж холодно, — тяжко видихає. Закурює. — Доки був там, кожен день чоловік 70-80 забирали «КамаЗАми». Казали, що на обмін.

СІЗО Кашина

— У ніч на 22 квітня назвали моє прізвище й інших офіцерів. Очі заліпили скотчем, на голову мішок. На руках затягнули стяжки.

Мені випало летіти до міста Кашин у Тверській області. Нас посадили в літак паровозиком. Здавалося, летіли вічність. Не поворухнутися. Стяжки натирають руки. Хочеться в туалет. По п’ять чоловік дозволили ходити. Прошу росіянина послабити трохи стяжки, бо не можу навіть ширинку розстібнути. Він сміється і каже: «Ні. Терпи». Довелося понад добу терпіти. Хотів ду-у-уже.

Після прильоту нас завантажили до автозака. Коли приїхали, знову почули їх «прийомку». З камер доносилися гасла: «Слава России! Слава росийскому спецназу».

З автозака обличчям донизу нас поклали на землю. Хоч і був квітень, але мінусова температура. Зняли стяжки, мішки. Пильнували за нами спецназівці.

Мене заводять до кімнати в СІЗО. Стоїть відеокамера, стіл і кілька стільців. Чоловік п’ять-шість уфсінівців (управление федеральной службы исполнения наказаний. — Авт.) та спецназівців. Знову питали дані, звання, де потрапив у полон. Питали, чи вбивав я цивільних, чи займався мародерством.

Потім мене повели в іншу кімнату. Кажуть ставати раком: руки вгору, голова опущена, ноги розставлені. Співробітники уфсіну били мене кулаками, шокером. Кричали: «Ты убивал. Мы тебя посадим на пожизненное».

Далі була чергова кімната-«прийомка». У ній стіл і стілець. Там були два медики — чоловік та жінка. Зліва лежала машинка для стрижки. На підлозі купа різного волосся.

Мені кажуть роздягатися догола. Доки роблю це, мене знову б’ють. Знову погрози, образи. Машинкою по голові, як граблями по полю. Біль жахливий. Сказати про це не можна. Бо зроблять ще болючіше. Доки одна стриже, інший бив кулаками чи шокером по тілу, у руку та ногу.

Підстригли. Стали записувати мої дані. Сказали: «Руки вперед і присідай 30 разів. Кричи «Слава России! Слава росийскому спецназу». Присідаю. Усе ще ж голий. Продовжують бити шокерами, гумовими палками. Кажуть присідати ще швидше і кричати голосніше. У цей час «медичні працівники» сидять поруч і все це спостерігають.

Зважили, виміряли зріст. Дали зеківську робу (давали всім військовим. Цивільні полонені були в СІЗО в цивільному). Випросив свої цивільні труси. Просив ще шкарпетки свої забрати — не дали. Наступні 10 місяців у цьому СІЗО я ходив без шкарпеток.

І коли я зайшов у камеру СІЗО, зрозумів, що я в Росії. Усюди була навішана їх пропаганда. Перший місяць сидів у двомісній камері. Решту часу — у восьмимісній. Було дуже холодно. Щоб зігрітися, присідав або віджимався. За камерою вівся відеонагляд постійно..

Почалися допити. Перший був з фсбшниками на Великдень, 24 квітня. Знову повели раком в інший кабінет. Питали біографію. Як потрапив у бригаду, у Маріуполь, що робив на війні. Чи працював з азовцями, найомниками.

У росіян дуже багато інформації зібрано. На комп’ютері в підполковника бачив фото наших військових з прізвищами і посадами. Він навіть знав, хто в мене був командиром роти в ліцеї, заступником начальника академії тощо.

І таких допитів було чимало. Десь у грудні 2022 року фсбшники питали, чи знаю я начальника військкомату Чернігова? Чи є в мене на нього вихід? Які військові частини базуються в Чернігові? Відповідав, що хоч я і з Чернігова, але багато років там не живу.

— У днях не губився?

— Ні, чітко рахував кожен. Запам’ятовував і день тижня.

Між собою, у камері, домовилися не говорити про війну. Хлопців і так час від часу водили на поліграфи, на катування. Вимагали зізнатися в злочинах, які вони не робили.

Хоча в полоні війна перші три місяці снилася майже кожну ніч. Маріуполь, обстріли, загиблі побратими, трупи.

Потрапив у полон, коли мені було 22 роки. Разом у камері зі мною сидів хлопець, училися разом. Як же я зрадів, коли його там побачив. Він і досі там… Іншим чоловікам було за 35 років. Кілька місяців з нами був 63-річний дідусь, трошник з Запорізької області.

Залежно від зміни доводилося співати пісні. Бували періоди, що ми кожного дня, доки була команда «Крок на місті», щоб ноги не затікали, співали їхні «патріотичні» та радянські пісні. Вони прямо так і казали: «Поем под радио».

— Прогулянки були?

— Так, щоденно. І це рятувало. Час давали різний: 2-5-15 хвилин. Але вихід на вулицю теж постійно супроводжувався побиттям.

Давали читати книжки. Раз на тиждень міняли. Вісім людей — вісім книжок. За весь полон прочитав понад 150 книжок. Художня література. Здебільшого царська Росія, комунякі, Велика Вітчизняна війна. Кілька разів залітали вірші Байрона, Олександр Дюма чи Маргарет Мітчел.

Камерою пересуватися теж не забороняли. Камера величенька, десь вісім на 10 метрів. Чотири двоповерхові ліжка. Стіл з лавкою прикріплені. Сісти могли лише шестеро людей. Тож сідали по черзі.

Усім полоненим дісталося, коли був приліт на Кримський міст. І взагалі, поразки та невдачі російських військових відображалися на полонених. Вертухаї подивилися в неділю Скабєєву чи Соловйова, а в понеділок приходять на службу і гамселять наших хлопців. Постійно називали нас фашистами.

Постійно казали: «України вже немає. Це вже все Росія». Звичайно, ми розуміли, що треба фільтрувати таку інформацію.

Розмовляв після повернення з полону з хлопцями з Оленівки. Вони бачили, що за кілька днів до теракту днрівці переселили туди наших військових. А потім уночі на дах встановили артилерійські снаряди, що потім здетонували.

Республіка Мордовія


Був у Мордовії рік і вісім місяців. Увесь цей час я не знав, де знаходжуся. Усе засекречено. У книжках вирвані сторінки, де були печатки. Коли підписував протокол допиту, закривали місце перебування. Дізнався вже після повернення.

Саме тут уперше в мене з’явилися думки про суїцид.



В полоні

Приїхали, а на вулиці на всю лунає радянська музика. «Ведь нам нужна одна победа», «Катюша», «День победы» і багато інших. Плей-лист був на 16 годин, пісні повторювались.

Одягають мішок на голову і ведуть метрів 20. На вулиці наказують швидко роздягатися. Лютий, мороз, снігу повно. Дають мішок, підписую його і складаю туди свої речі. Мене і ще 80 чоловіків, так само роздягнених, заводять у кімнату 3х6 м і залишають. Босі, холодно. На підлозі плитка. Стояли години три. Кажуть співати їх пісні.

Коли почали виводити, спецназівець ударив мене кулаком у бік. Сказав: «Зараз твоя черга». Треба було обійти кабінетів шість. Усе це супроводжувалося побиттям і катуванням шокером. У кабінетах підписував документи на отримання речей. Мені дали шкарпетки, труси-парашути, капці і робу яскравого-оранжевого кольору (сорочку та штани). Мабуть, косять під американських в’язнів.

В одному з кабінетів я підписав папірець і там підгледів, що я вже засуджений. Хоча суду не було. Роздивитися детальніше не міг, мене весь час супроводжували удари електрошокера. Зробили навіть флюорографію.

«Лікарі» там були тирани. Жодного жалю не було від них. У мене почалися панічні атаки. Розумів, що не треба це показувати. Інакше знущатимуться ще більше.

Далі мене голим знову заставляють по снігу бігти в іншу будівлю. При вході мене зустрічає спецназівець і питає: «Гимн Росии знаешь?» «Знаю». «Ну тогда пой». Почав співати. Він мене пропустив далі, у кабінет.

Заходжу, переді мною чоловік вісім уфсінівців. З гумовими палками, трубами. Кажуть ставати на коліна. Голову закрив руками і притиснувся до підлоги. Мене одночасно лупцюють по спині, дупі, п’ятках і збоку шокером. Скільки це тривало, не знаю. Лише чув, як кричали: «Ты убивал гражданских. Мародерствовал». Мене підняли під руки. Ледь на носочках дійшов до камери. Тіло, потилиця, усе болить. Усе синє, іноді чорне. Торкнувся до теплої батареї і ледь не втратив свідомість. Не знаю, як тоді вижив… Така «прийомка» в Мордовії важче пекла…

У камері вже був військовий. Чотири двоярусні ліжка. Мені наказали вдягнутися та заправити ліжко. Беру постіль, уся у дірках. Подушка і ковдра синтепонові. Присісти заборонили. Сказали стояти раком, доки не заповнили всю камеру. Тобто чекали ще шістьох чоловіків.

І пекло продовжилося… Стояли по 16 годин на добу. Прокидаємося о 6.00 і стаємо. Лягаємо о 22.00. Прогулянок не було. Тільки ходили в лазню. Ну, як ходили. Біжимо голі, а нас у цей момент теж б’ють.

Найбільше вигрібали морпіхи, контрактники, офіцери. А коли в серпні нинішнього року почалася курська операція, отримували всі. Просто могли вивести з камери і бити. Декого відвозили в лікарні, декого, ходили чутки, вбили…

Ці 16 годин не можна було рухатися, спілкуватися, посміхатися, попити води чи сходити в туалет. За нами був постійний відеонагляд. Через це в липні в мене почала гнити нога, з’явилася атрофічна виразка. На тому місці зараз чорна пляма. Хочу заховати її під татушку.

Коли потік гній, звернувся до лікарів. Відгукнулися на третій день. Дали якісь ліки. Сидячого чи лежачого режиму не дозволили.

— Чим годували?

— Зранку черпак каші. Невеликий, ложок 10. Іноді лінувалися і сипали два черпаки в одну тарілку. На двох чоловіків. Щоб швидше роздати їжу.

В обід був несолоний суп з буряком, на друге — недоварена, іноді гнила картопля чи макарони. Капуста напівсира. На вечерю картопля чи капуста з рибою путасу.

Раз на тиждень смажили котлети, давали сосиски й оселедець. Спеціально давали меншу кількість, щоб ми ділили їжу. Нас восьмеро в камері, дають дві-три сосиски.

Економили на посуді. Постійно давали три кружки з чаєм. Один день пили вдвох з однієї кружки, другий день — утрьох. Оселедець клали в тарілку, ставили на підлогу. Привідкривали двері. Ти мав його забрати звідти без тарілки і покласти кудись у камері. Тарілки були лише для їжі, яку ще мали насипати. Ложок так само було три.

Приймання їжі теж стоячи і максимально швидко. Годували нас о 7.00, 12.00, 17.00. Давали три-п’ять хвилин. Моя камера була в середині корпусу. Тож, доки до мене дійшла їжа, на початку вже збирали тарілки. Якщо не встигав поїсти, відкривав рот і заливав чи закидав їжу. Потім треба було обов’язково помити і витерти до чистоти тарілку. Якщо не встиг або тарілка брудна чи мокра, отримував тумаків. Кухарі все доповідали вертухаям.

Щодня були перевірки, які вони називали «прийомки». Виходиш у коридор. Один обшукує на наявність заборонених предметів. Інші тебе б’ють. Ноги і дупа — улюблені місця для побиття. Не розуміли, навіщо таке влаштовувати кожного дня. Звідки тим забороненим предметам у нас узятися?

У Мордовії нас під час допитів катували струмом. Через пальці пускали 220. Душили сміттєвим пакетом. Як бачать, що втрачаєш свідомість, занурюють голову у відро з холодною водою. Мене так викликали чотири рази — у квітні, вересні, грудні 2023 року і в липні 2024. Питали, чи співпрацював з азовцями чи найомниками.

17 березня 2023 року мене знову вивели до спецназівця. Між собою ми прозвали його яйцеловом. На заряді середньої потужності разів 10 мені прилетіло по яйцях. Два дні відчував пекельний біль. Цей спецназівець так знущався над усіма чоловіками.

Були в колонії кінологи. Собак годували краще, ніж нас. Лежало в них по 20 сосисок. Вони морду відвертали, не хотіли їсти.

Час від часу на нас нацьковували собак. Кусали нас за ноги, сідниці. Іноді до крові.

Дуже багато в камері було мишей. Інколи навіть підгодовували їх крихтами з підлоги після їди. Коли була команда «Вологе прибирання», ми шматком ганчірки замітали підлогу, і всі крихти скидали в дірки в підлозі, де жили миші.

Згодом ми дізналися, що перебували в якомусь медичному корпусі, де лежали хворі з туберкульозом. Хвилювалися, щоб нічого не підчепити. Зі мною в камері один таки підхопив цю хворобу. Був худий і сильно кашляв. Його забрали в інший корпус, нас розселили в інші камери. Після обстеження лікар підтвердив хворобу. Нам 62 дні давали пити якісь пігулки. У мене шлунок став. Ригав.

У березні 2024 року прийшла гуманітарка від «Червоного Хреста»: двоє трусів, дві пари шкарпеток, футболка. На вісім чоловіків отримали: чотири пластикові відра меду, два кілограми цукерок, три банки згущенки, дві упаковки печива «Марія» і якихось 60 невідомих таблеток.

Стан зараз

— Маю кілька контузій, постійно головні болі. Погано чую на ліве вухо. З’явилися захворювання серця, гіпертонія. Хоча йшов служити в морську піхоту цілком здоровим. І далі тримав себе в гарній фізичній формі.

Через довгі стояння маю проблеми з колінами та спиною. Кістки стали слабкими. Будь-який удар чи забій може перерости в перелом. Нігті відпадали в СІЗО, особливо на ногах. От тільки почали відростати нові. Зуби посипалися. Потроху роблю нові.

Поставили мені також діагноз «Посттравматичний синдром». Неконтрольовано зносить башню, часто бувають емоційні перепади, як згадую про війну. Стараюся тримати себе в руках, розумію, що це неправильно. Але важко… Працюю з психологом.

Обмін

— 15 жовтня забрали мене одного перед вечерею, — каже Павло. — З камери вивів опер. Каже: «Випрямись и открой глаза». Боявся, адже раніше це забороняли. Думав, провокація. Відкрив очі після того, як він сказав втретє і дав підзатильник.

Дивлюся, навпроти мене стоять два спецназівці і два уфсинівці. Висить біле простирадло. Мене фотографують в одязі. Потім просять роздягнутися до трусів. Фотографують з усіх боків ще й так. Речі дали в руки і повели в камеру. Наказали там одягатися.

Після відбою прокидаюся від шуму в коридорі. Зазвичай уночі було тихо. Відкривається камера: «Афисов, наволочка и полотенце с собой. И на выход».

І тут я відчув — буде обмін. Тому що це було вночі, і лише я. По-друге, я не вважав себе засудженим. І просто так переміщувати між СІЗО не було сенсу. Мордовія і так — відстійник. Звідти або трупом, або на обмін.

З чотирьох корпусів десь на 800 полонених нас тоді зібрали лише шістьох. Завантажили в автозаки і везли близько доби. Ще добу нас усіх, кого готували на обмін, збирали до купи на аеродромі. Прилетіли з різних міст Росії та окупованих міст ДНР та ЛНР. На головах мішки, на руках стяжки.

Дали чаю. Холоднеча, дощ. Я в одній піксельній формі. Своїй, тій, що дали в Кашино. Рік і 10 місяців лежала в них десь підписана. І навіть випрана. Лише вологістю смерділо від неї. На ногах кирзові черевики, що видавали засудженим. І дві пари шкарпеток.

У ніч на 18 жовтня нас знову завантажили в автозаки. Пробули там годин 10. Після літаком нас доставили в інше місце. І вже там ми сіли в комфортабельні автобуси. Усе так само: руки в стяжках, на очах скотч, на головах мішки. Хто хотів, сходив у туалет. Дали поїсти сухпаї.

Їдемо в автобусі, через скотч та дірку в мішку бачу дорожній вказівник. Білоруською мовою. Ще трохи проїхали — ще один: «До Гомеля 80 км». Розумію, що вже зовсім близько від дому. Від Чернігова до Гомеля відстань десь 100 км.

Перед кордоном з нас усе познімали. Зайшли білоруські волонтери. Дали свої сухпаї: консерви, воду, вафлі.

Через 10 хвилин ми вже були на кордоні. В автобус заходять українські військові і кажуть: «Хлопці, ви вдома! Розслабтеся і можете говорити рідною мовою!». Ще пів години ми просиділи в автобусі. Потім пішки перейшли кордон.

Чув, що нас (морпіхів, контрактників, азовців, засуджених) поміняли на чеченських строковиків. 95 на 95 чоловік. Але при переході з ними не зустрічалися.

«За 30 місяців я був сам лише кілька годин»
Удома, у Чернігові, був близько 23.00 18 жовтня. У вікно автобуса бачу, що нас зустрічають люди. Думав, що моїх там немає. Виходив одним з останніх.

Те, що мене готують на обмін, мати дізналася в обід того ж дня. Хтось злив у соцмережі такі списки. Того ж дня був обмін тілами.

Мене зустрічали мати і бабуся з дідусем. А також багато друзів. У руках матері був бригадний прапор морської піхоти. У бабусі якраз день народження в цей день. Усі плачуть від радості.

У місцевій лікарні нас погодували. Ми помилися і поїхали в іншу область у реабілітаційний центр на три тижні.

Перші три дні я не спав. Зовсім. Емоції переповнювали. Наступний місяць був на антидепресантах та крапельницях. Пив снодійне, але все одно міг поспати лише три-чотири години на добу. Прокидався в холодному поту. Снилися кошмари, катування, полон… І досі не відійшов. Тривога, летять над головою шахеди — мене накриває, згадую Маріуполь. Іноді хочеться просто побути наодинці. За 30 місяців я був сам лише кілька годин, коли сидів у двомісній камері, і співкамерника забрали на допит.

Зараз продовжую лікування в рідному місті, відновлююсь фізично та психологічно.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)