Корюківчанку Тетяну Сіренко війна змусила виїхати у Францію. Як її прийняла чужа країна

Привіт із Франції своїм друзям і знайомим Тетяна Сіренко передає майже щодня вже понад два з половиною роки. А це – сама приїхала! Хочеться із усіма побачитися, поговорити, просто обняти і помовчати. А ще – надихатися рідним повітрям, пройтися вулицями. Хто був довго на чужині, той її зрозуміє. Про свої враження жінка розповіла Зої Шматок, давній знайомій, яка очолює пресцентр Корюківської районної організації ветеранів.

Бібліотекарка і мати

Життя своє Тетяна Сіренко присвятила благородній бібліотечній справі. Без невтомної і всюдисущої Тетяни Василівни районну бібліотеку уявити не можна було. Не полічити, скільки зустрічей читачів з творчими людьми вона організувала і тримала там слово. А ще вміло передавала свій досвід у кожну сільські бібліотеку. Разом з тим відкривала й для себе віконця у світ.

Доля її не балувала. Рано втратила чоловіка. Виростила й вивчила доньку Настю. Заслужила пенсію. Могла б уже й собі присвятити більше часу. Та не минала різні масові культурні заходи чи просто зібрання. Вона багато читала, аналізувала творчість видатних літераторів, захоплювалась талановитою молоддю, підбадьорювала початківців. Стала активною учасницею творчого клубу «Перлина», що діє в Корюківському історичному музеї.

А ще взяла на себе відповідальність за долю сина свого племінника Сергія, який виїхав з дружиною працювати до Польщі. Батьки-заробітчани залишили школярика Дениса бабусі Тетяні не на день і не на місяць. Шість років вони були вдвох. Як не клопітно було, та це були щасливі дні!

А потім почалася війна. Тетяну Василівну не покидала тривога за Дениса. У Польщі хвилювалися його батьки, у Франції – її донька. Там Настя мешкала з чоловіком-французом.



Тетяна зібралася з силами й поїхала з Денисом обхідними шляхами до західного кордону. Це було 8 квітня 2022 року. Мости до Чернігова ще не відновили. Тетяна просила своє хворе серце, щоб не підвело. Дениса залишила в Польщі, а її донька із зятем звідти забрали до себе. Отож дісталася у їхнє місто Нансі з Корюківки лише на шостий день.

Рятували город і вишивання

Тетяна дуже вдячна Франції за прихисток. І доньці Насті, і зятю Ремі, і навіть маленькому Себастьяну, який з’явився на світ півтора року тому. В цій країні вона перенесла складну операцію на серці, чим продовжила своє буття.

З рідними побувала в багатьох країнах Західної Європи, навіть танцювала вальс у Версалі, милувалася Грецією і дивувалася її гірським монастирем. Та вони не затьмарювали рідний Київ, навіть мало кому відому Корюківку і село дитинства Довжик, де навіки спочивають її рідні й сусіди.

У Нансі жителі їхньої вулиці прийняли українку Тетяну Сіренко доброзичливо. Особливо сусідка Жизель. Цій жінці 87 років, але вона не вважає, що це багато. Хоч Тетяна не знає французької, та вони знайшли свій метод спілкування типу: «Як діла? Нормально!» Жизель запрошує милу жінку з України попити кави. А це жест великої поваги.

А Тетяна своєю чергою обдаровує своїх сусідів городиною. У доньки є невеличка грядка. З України надіслали і сестра, і подруга – обидві Валентини, на прохання Василівни насіння кабачків, перців і помідорів. Розсаду вона вирощувала сама на підвіконні з великим старанням.

Як вродили кабачки, то розносила всім сусіда. Для них була велика дивина, що це безкорисливо. Самі ж городництвом не займаються. Хтось, правда, посадив десяток помідорів, але потім висловив думку, що це дуже важкий труд і забирає багато часу, що потім треба довго відпочивати.

Тетяна ніяк не могла звикнути до французьких харчів. На столі перевага різноманітним сирам і салатам. Коли в їхньому домі гості, то їм пропонують 7-8 сортів сирів. А от вина п’ють мало!Тетяні ж так хотілося картоплі з солоними огірками та звичайним оселедцем. Але у Франції продають лише червону рибу.

Від ностальгії рятувало вишивання. З України сестра їй надіслала чимало вибитих на білій тканині різноманітних ескізів-заготовок. Нитки муліне, слава Богу, тут є де купити, до того ж дуже велике різноманіття кольорів. Одного зеленого, приміром, понад тридцять відтінків. Вишивання заспокоює. Від її вмілих рук на тканині розквітають українські квіти.

І сама – благодійниця

Українцям, яких тимчасово прихистила Франція, виплачують небагато – 200 євро щомісяця. Якби на Батьківщині отримувати їх, було б добре. За кордоном – це копійки: буханець хліба там коштує 4 євро – 80 гривень. Йогурти по 120 грн, м'ясо – по 600 грн за кілограм.

Допомагають благодійники. Останнім часом в основному католицька церква. Настя категорично заборонила матері ходити туди та брати поміч: «Невже ми тебе не прогодуємо!?» А мати мовчечки може відправити гроші в Україну, приміром, на відновлення Охматдиту.

Настя й сама з французькою родиною, яка до цього часу ніколи не чула про таку українську лікарню, - теж стараються допомогти. Якось запропонувала мамі, аби в тієї не боліла душа, теж невелику пожертву внести. Тетяна Василівна радо відгукнулася, і знову ж таки не зізналася, що це не перший її внесок. Обманювати свою дитину погана риса. Та в даному випадку вона Бога не розгнівить.

В їхньому французькому домі панує атмосфера взаємоповаги та розуміння. Тетяна не втручається в життя молодої сім’ї. Може тільки дати пораду. Їй подобаються сімейні вечори. У них ніхто не сидить годинами біля телевізора чи комп’ютера або в телефоні. Це все замінюють настільні ігри, яких десятки.

Малому Себастьяну не показують ні телефон, ні телевізор. А розмовляють з ним так: бабуся – українською, мама – англійською, в тато - французькою. Хлопчик, на диво, всіх розуміє. Він, до речі, великий крутько. То бабуся випустить його з рук, то татко. Тоді в домі переживання, як би чого з дитиною не сталося.

Хлопчика відправили в люди, тобто в дитсадок, ще як йому виповнилося всього три місяці. Декретна відпустка в цій країні коротка – Настя вийшла на роботу. І хоч працює вона не за спеціальністю, бо ще не має громадянства, втрачати роботу не хоче. Бабусю Таню після операції теж не варто дуже завантажувати. Їй годину-другу вистачить побути з малим крутьком.

Додому, додому!

Тетяну щодня кликала до себе Україна. Телефонувала вірна подруга з Перелюба. "Я вже тебе не можу дочекатися! Обіцяй, що будеш!" Та не так уже й просто вибратися у світ широкий. Оформлення документів – довге і нудне. У Франції взагалі налаштовані, щоб українці чотири роки жили в їхній державі безвиїзно.

Тетяна Сіренко їхала в Україну іншою. І не тому, що схудла на 20 кілограмів. Десь щезли її вічна стриманість і прагнення стійко переносити всілякі негаразди. Тепер від найменшого душевного поруху, від почутого українського слова чи знайомого голосу, у неї з’являються сльози.

Їхала додому теж довго. У Польщі, нарешті, обняла свого дорогого Дениска, на корюківській землі рідну хвору сестричку Валю і дорогу подругу Валю. Здавалося, що в неї буде багато часу і багато справ. Але, як кажуть, домашні думки в дорогу не годяться. Реальність завжди інша.

Подруги мов сестри

У Корюківці зайшла в квартиру і взялася прибирати. Людина може впасти і на рівному місці, а Тетяна полетіла вниз з табуретки й опинилася в лікарні. Цього їй якраз і не вистачало! Біда прийшла й до її подруги в Перелюб. Ворожі шахеди понівечили серед ночі сільські оселі, і її будинок теж, згорів сарай. Валі стало зле. Але відійшла.

Їй, завжди сильній, не можна впадати у відчай. За це подруги її дуже цінували й цінує Тетяна. Їхній дружбі вже багато років. Це не спілкування двох жінок, які збираються час від часу, аби плітками поділитися. Вони удвох ніби рідні сестри, яким нічого ділити, заздрити чи сваритися.

Тетяна каже, що у Валентини щира й добра душа, завжди говорить правду у вічі, поділиться останнім, не обсудить і не поглузує поза очима. І сім’я у неї чудова. Чоловік Олександр Павлович – надійна підтримка. Скільки він разів раніше супроводжував свою Валю і її подругу Таню у різних подорожах.

З охотою разом виїздили на концерти знаних українських виконавців Іво Бобула, Юрія Рибчинського, Миколи Гнатюка. У захваті були від зустрічі з Адою Роговцевою. Незабутні враження від поїздок до Почаєва і Петриківки, і просто до лісу.

А які смачні страви готує Валя! У неї диво-піч і диво-руки. Здається, Тетяна так не могла б. Яка ж Валентина бібліотекарка була в своєму селі. І старі, і молоді поважали. Коли Таня почула на початку нинішнього листопада про страшні перелюбські події, не могла не зустрітися з Сидоренками, відвідати їх, надати грошову допомогу. Так кожна порядна людина вчинила б на її місці.

Тетяна дорожить своїми перелюбськими друзями, пишається тим, що в Сидоренків дуже працьовиті і чуйні сини. Ігор і Арсен. У них різниця у віці двадцять років. Як батьки чекали на другу дитину – не можна словами розповісти. Ігор жонатий, має дві доньки, живе в Чернігові. Арсен закінчує сільські школу й у всьому допомагає вдома.

- Хоч і сталося лихо, та я щаслива, - сказала з посмішкою Валентина своїй дорогій подрузі. По-перше: ми всі живі. По-друге, слава Богу, що того дня не приїхали онучки з ночівлею. По-третє, в хліві не було свинки. Ми її напередодні зарізали.

Плакати чи сміятися з Валиної мудрості?! Вона, добра і щира, ні за що б не пустила подругу назад, в Європу. Для неї Таня – дуже дорога людина. Але ж Тетяна пообіцяла доньці, зятю й маленькому Себастьянчику повернутися, щоб їхні серця не боліли. А може, ще б у Польщі зустрілася з Дениском і почула від нього: «Я так за тобою скучив!»

Тетяна Василівна переконана: війна не може бути вічно. Пророчі слова! Україна чекає всіх, хто нині далеко від неї, - зранена, та не скорена.

Джерело: сайт "Сусіди Сіті"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)