Олег Коноваленко розповів, як був кінологом і став командиром роти

Командир механізованої роти 32-ї окремої механізованої бригади Олег Коноваленко до початку повномасштабного вторгнення росії мав власний бізнес, займався улюбленою справою. Чоловік понад 20 років присвятив себе дресируванню та вихованню собак. Та коли війна прийшла на нашу землю, він вирішив стати на захист країни, хоча не мав жодного відношення до війська і був обмежено придатним за станом здоров’я. Адже для себе твердо вирішив, що краще він піде туди, ніж вони прийдуть в його дім. За два роки служби разом зі своїми побратимами воював на одних з найгарячіших напрямків: Куп’янському, Торецькому та Сватівському.

Олег Коноваленко народився і виріс у селі Іванків на Київщині. Після закінчення школи вступив до Київського технікуму електронних приладів, після продовжив навчання в Національному авіаційному університеті, де отримав спеціальність інженера-системотехніка. Проте своє життя пов’язав з іншою спеціалізацією – дресируванням собак. Понад 20 років Олег був кінологом, та улюблену справу довелося покинути, як тільки в країні почалася повномасштабна війна.

«Ще до війни я займався вихованням собак, – ділиться своєю історією Олег. – Займаюсь цим вже більше 20 років. Починав дресирувати спершу лише німецьких вівчарок, і це було дресирування саме для сім'ї. Я не можу сказати, що це була професія. Це було моє грошове хобі. Робота з собаками – як робота з маленькими дітьми. Якщо ти хочеш, щоб дитина щось вміла, потрібно їй це показувати і постійно повторювати – те ж саме і з собаками. З дитиною навіть трохи простіше. Там можна показати, пояснити і домовитись. З цуценятами не домовишся. А взагалі, мені подобалося дивитися, як з маленького цуценяти виростає велика собака. І її господар вдячний за те, що та собака вихована.

Вся моя робота була в Києві і в області. Тож коли почалась повномасштабна війна, 24 лютого 2022 року, я був у Києві. Звісно, моя робота припинилася, бо люди почали роз'їжджатися. Це їх вибір. Я залишився в Києві. Декілька разів ходив у військкомат, казав, що я офіцер запасу, показував їм своє посвідчення, але мені відмовляли. Казали: настане і твій час, чекай, коли прийде повістка. Я ж зареєстрований в Київській області, а сам був у Києві, проте на той час військкомат, у якому я був приписаний, знаходився в окупації. Це селище Іванків».

Свою повістку Олег отримав через півроку після того, як його рідне село Іванків звільнили від окупантів. І вже з січня 2023 року чоловік став військовим.

«Дійсно, черга таки дійшла, але майже через рік, – продовжує Олег. – Я отримав повістку, пройшов все ж таки медкомісію і був мобілізований. Я сам обмежено придатний. Ще до повномасштабної війни, в 2016 році, проходив медичне обстеження, і мені встановили діагноз. Проте, коли отримав повістку, відразу сказав, щоб писали, що придатний. Адже для себе твердо вирішив, що краще я піду туди, ніж вони прийдуть у мій дім. Дивлячись зараз на те, що вороги роблять на наших землях, я знову й знову кажу собі, що краще я буду тут, ніж вони там».

Вихід на нуль і втрата рідних

Олег був мобілізований в січні 23-го року, і цього ж року, у червні, в нього в автокатастрофі загинули сестра і батько.

«Це було якраз перед першим моїм виходом на бойові завдання, на так званий “нуль”, – з сумом у голосі згадує Олег. – І в цей час якраз загинули мої рідні. Звісно, я поїхав до них на похорон, а після повернувся до своїх хлопців, які вже побули на бойових, і відразу включився в роботу. Як офіцер я мав бути на позиціях зі своїми хлопцями. Тож не можна було ставити свою особисту втрату, своє горе на перше місце. Після того, як я втратив рідних, ставлення до смерті у мене стало філософське. Тут від себе вимагаю максимум, так само і від своїх хлопців. Я постійно від них вимагаю виконувати якісь елементарні речі, які можуть врятувати їм життя, яких потрібно дотримуватись. Сьогодні моє мотивування – це мати, це дружина та донька. І більше того, тоді ще я був командиром взводу, зараз я вже командир роти. То тепер у мене за спиною не лише мої рідні та близькі, а ще і хлопці, за яких я відповідаю і за спинами яких – їхні рідні та близькі.



І я постійно наголошую своїм хлопцям, що ми тут маємо виконувати свою роботу по максимуму. І це не заради грошей чи винагороди. Виконувати її потрібно на високому рівні, бо у кожного є ті, хто вас чекає. Незалежно від того, як вони ставляться до моїх слів, я буду докладати максимум зусиль для того, щоб мої хлопці залишилися живими».

Уже будучи у війську Олег вирішив створити свою сім’ю.

«Одружився вже після того, як мене мобілізували. Коли я трохи побув на війні, то спитав, чи дійсно вона хоче вийти за мене. Пояснив, їй яка в мене робота, які ризики для життя, але вона все ж погодилась. І після того, як ми вийшли з чергової позиції на якій пробули понад два місяці, ми розписались, – розповідає Олег. – Це був листопад 2023 року. Зараз жінка мене в усьому підтримує. І мене сьогодні мотивує бути тут те, що за моєю спиною мої рідні і близькі люди».

Постійно вчитися – то не сором

З того часу, як Олег потрапив до війська, він постійно вдосконалює і відточує свої навички. Адже в повсякденному, довоєнному житті він був звичайною цивільною людиною. І хоча сьогодні він вже командир роти, та не цурається порад звичайних солдат, котрі, буває, мають більший багаж знань.

«Із з військової освіти у мене лише військова кафедра університету, – говорить чоловік. – І все. Інститут я закінчив ще в 2000 році. Тому якогось досвіду чи якихось бойових військових навичок у мене не було, коли я прийшов до війська. Якісь навички перейняв у хлопців, які були в мене у взводі і проходили військову службу, – розповідає чоловік. – Те, що в мене офіцерське звання, нічого не означає. Я не соромлюся вчитися у солдатів. Адже якщо він щось знає краще мене, я цього в нього навчусь. Якщо мій солдат дає якісь поради відносно якогось питання, я обов'язково до нього прислухаюсь, якщо розумію, що це може допомогти. Звичайно, якщо мій досвід трошки більший за ту пораду, що я отримав, тоді я прислухаюсь до себе, до своїх знань. Якщо ні, то приймаю пораду. Адже загалом відповідальність на мені, і рішення я приймаю самостійно».

Досвід роботи кінологом допомагає

«Досвід попередньої десятилітньої роботи згодився тут. Перше – там я навчився командувати, і тут я вчився командувати. Адже можна навчити маленьку собачку танцювати, якщо постійно говорити і повторювати. По суті, тут робота схожа. Щоб навчити людину, потрібно постійно їй щось показувати, повторювати, і тоді все вийде, – говорить чоловік. – Люди приходять, і в них немає якихось навичок. Знаєте, є такий анекдот: можу копати, а можу не копати. Дай людині лопату і скажи копати день, два, три – ця справа стає звичкою. І людина вже вміє щось робити. До прикладу, коли я прийшов до війська, то зовсім не вмів стріляти. Та щоденне повторення одного й того ж допомогло навчитися. Загалом, довгі роки роботи з дресирування собак випрацювали в мені терпіння і врівноваженість. Ці дві опції зараз дуже допомагають. Адже я достатньо емоційна людина. Та з підлеглими ніколи не переходжу на особисте. Я можу засуджувати його поведінку, його вчинки. Я можу засуджувати лише те, що він зробив або не зробив. Я ніколи не буду його ображати, бо ставлюся до своїх підлеглих по-людськи. І вимагаю такого ж ставлення до себе.

Мобілізовані мають вчитися, а не філонити

Олег вважає, що ті хлопці, які не на передовій, мають постійно вчитися. Він переконаний, що не можна втрачати час, поки йдуть польові навчання. Не можна жалітися, а треба взяти з них максимум, щоб потім змогти замінити інших і, головне, вижити. А міняти обов’язково треба, бо ті, хто на передових позиціях перебувають по декілька місяців, потребують перепочинку. Це Олег знає з власного досвіду.



Під час навчань цього літа

«І зараз, наприклад, коли ми на полігоні з хлопцями і треба там копати, стріляти, на вулиці спека чи мороз, я їм постійно кажу, що там гинуть хлопці, і їм там тяжко. А ви жалієтесь, що тут тяжко, бо треба бігати і стріляти навчатися. Тяжко бігати, тяжко сидіти в броніках на полігоні, де ніде нічого не літає і не стріляє, де у вас є що поїсти, де поспати, де помитися, куди піти купити щось для себе. Хлопці там без всіх тих благ під постійними обстрілами дають вам час, щоб ви тут навчилися і потім змогли їх замінити, – говорить чоловік. – Для того, щоб ті хлопці могли відійти, відпочити від того всього. Відновитися і знову стати до бою. Знаєте, можу сказати, що хтось приймав ці мої слова про навчання, а хтось ставився халатно. Моя викладачка математики в інституті Галина Іллівна казала: «Дивіться, хлопці, я можу вам поставити п'ятірку на екзамені вже зараз. Вам тільки треба відповісти на декілька запитань з екзаменаційного білета, і тоді буде зрозуміло, ви отримуєте п'ятірку, четвірку чи трійку. Так і в мене – кредит довіри до всіх бійців з самого початку однаковий. А вже від того, як людина поводиться, моє ставлення може помінятися на краще чи на гірше. Тому я й кажу постійно хлопцям, що їм дають можливість вчитися, і вони мають вирішити, взяти цю можливість чи ні. Тому що тут потрібно вже щось вміти, а хлопці ждуть, поки їх поміняють, поки хтось навчиться, щоб їх змінити. І насправді я знаю, про що говорю, тому що я був таким самим. Ми теж стояли і чекали, поки хтось нас змінить, і то була неймовірна радість, коли можна було перепочити».

Успіхи підлеглих надихають

«Мене надихають успіхи наших у хлопців. І я про кожного справді можу розповісти багато, – говорить Олег. – Був час, коли в нас був великий дефіцит БК, а неподалік були розбиті позиції орків, які постійно обстрілювалися ними. То мої хлопці пішли вночі на «прогулянку» і принесли чималенько снарядів. Отакі відчайдухи!

Був у нас хлопчина на позивний «Панда». З таким позивним у нас двоє: Льоха і Саша. Льоха «Панда» отримав поранення при нашому першому виході. Поранення було дуже серйозно, але його запал, його такий живий характер постійно всіх підтримував і надихав. «Панда» Олександр виявився неабияким воїном. Пам’ятаю, ми тоді в лісі стояли. Від нашої позиції до точки збору було десь метрів 300, але йти треба було лісом. Орієнтуватися там дуже тяжко, особливо вночі. А, як ви розумієте, всі походи, переходи відбуваються в нічний час. Мені потрібна була одна людина, щоб орієнтувалася в лісі і стала поводирем. І на цю роль я призначив «Панду» Сашу. При нашому першому знайомстві він здавався звичайним сільським дядьком. Не виділявся і не був якимось особливим. Взагалі у мене в підрозділі середній вік військових – 45 років . Він пішов на ту позицію і там сам прожив десь тижні два. І це ж не бліндаж був, а звичайна викопана землянка. Та він там був, і кожну ніч в нього було по декілька виходів на позицію: воду занести, людей провести, назад повернутися. Причому це не одна позиція, а декілька, і він усі ці дороги тримав у себе в голові. В нього були якісь позначки, по яким він орієнтувався. А коли ніч така, що хоч око виколи, то це дуже тяжко. Потім, коли він отримав поранення, то розповідав, що до війни був єгерем і трошки браконьєром. До речі, сам Сашко родом з Чернігівської області. Свою роботу він виконував просто на 100%, дуже добре. Були люди-помічники, яким я казав постійно: запам’ятовуйте дорогу. Але не всі з цим справлялись, а він справився. Коли він отримав поранення і був евакуйований звідти, нам уже тоді допомагала розвідка. То було вже трошки не так, то вже інші історії, а от «Панда» – просто молодець. І за кожного, хто зі мною був там, з ким ми стояли пліч-о-пліч, я можу поручитися головою. Був випадок, як один наш хлопець сам стояв на позиції. Уявіть, коли тебе вивели на позицію, на вулиці мороз, все за комір падає, а в піску просто виритий окоп. І коли побратими, з якими він вийшов на позицію, злякалися пострілів, розвернулися і просто пішли, він лишився. І півтори чи дві доби він там пробув сам. Звісно, за метрів 100-200 були позиції наших хлопців, але конкретно на своїй позиції він був сам. І вже наші хлопці підійшли йому на допомогу й десь іще тиждень вони там трималися, поки їх не замінили».

Для війни ніхто не народжувався

«Гарна фраза: «Не народжений для війни». А покажіть мені людей, народжених для війни. А покажіть матір, яка народжувала свою дитину для війни. Ми всі народжені для життя. І зараз тут ми воюємо, але захищаємо життя, – говорить Олег. – Кожен захищає життя своє, життя своєї родини. Я захищаю своїх. Я роблю тут свою роботу для того, щоб моя донька вийшла заміж, народила своїх дітей, щоб вони жили в мирній країні. Для того, щоб моя мати в старості спокійно жила. Я також хочу зустріти свою старість із дружиною десь на морі, наприклад, –а чому ні? Я не розумію тих, хто чекає, коли у військо підуть депутати. Ну підуть вони, і що з них? Ну давайте тицяти наліво і направо пальцями: чому не він, а чому я... Потрібно почати з себе. Вимагайте від себе, а потім звертайте увагу на інших. Я не чекаю, поки хтось почне щось робити для мене, для моєї сім'ї, коли є можливість самому це зробити. Я, до прикладу, не розумію того, коли у відпустці я йду по Києву з дружиною ввечері, а там працюють кафешки, ресторани, і в них сидять здорові накачані чоловіки. Мене дружина чітко розуміє, коли я йду і кажу їй: «О, гранатометник мій сидить». Адже в мене нема гранатометника, мій гранатометник зараз поранений лежить в лікарні, і в мене велика нестача кадрів. Або йду там парком, дивлюсь – ціле відділення сидить, гуляє, і в них усе добре. Зараз є чітке розуміння того, що війна – для тих, хто воює, і для наших рідних. Інші ж згадують про війну, коли сирена загуде, або коли десь щось прилітає. Мені подобаються оці усі диванні експерти, які знають про війну лише з екранів телевізора, але впевнено розказують, як її потрібно вести. Сьогодні кожен має зрозуміти своє ставлення до війни в Україні, бачення себе в цій війні і розуміння себе в майбутньому. Не можете воювати – допомагайте, допомога потрібна завжди. Це не має виглядати так, наче ми, військові, щось у когось випрошуємо. Люди мають самі зрозуміти, що в країні йде війна, і якщо не допомагати військовим, то скоро вона точно прийде у ваші домівки».

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Марія Пучинець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)