Медбрат Павло Єрмоленко розповів, як їздив з волонтерським вантажем на Сумщину

Ворог нещадно атакує Сумщину. У прикордонних районах — постійні обстрі­ли (до ста за добу), скидан­ня вибухівки з безпілотників, застосування дронів-камікадзе, БРУ-дронів, викорис­тання авіації (скидання керо­ваних авіабомб). Майже в 10 населених пунктах (зокрема в Білопіллі, Ворожбі), де осо­бливо небезпечно, оголоше­на примусова евакуація.

— Щойно приїхали на місце, почалися «приходи». Вибухало неподалік раз за разом. А зверху наші вій­ськові збивали російські безпілотники, — розказує Павло Єрмоленко з Горо­дні. Разом з іншими волон­терами він недавно повер­нувся із Сумщини. — Зна­ли, що спокійно не буде, але як не поїхати: там вою­ють хлопці з нашої громади. Треба було відвезти їхні за­мовлення.
Павло — медбрат у міс­цевій лікарні. Волонтерити почав у квітні 2022-го, від­коли росіяни покинули Городнянщину. Тоді, згадує, його рідна вулиця Гетьманська та прилеглі до неї перетвори­лися на польові кухні:

— Підгодовували вій­ськових, які стояли в міс­ті, посилювали харчуван­ня поранених, що лікували­ся в нашій лікарні. Готували дівчата, жінки. Спочатку ва­рили в 70-літровому каза­ні, а я доправляв обіди сво­їм вантажним моторолером «Мурав'єм». Супи-борщі во­зив у відрах. Іноді вони й на голові були, — усміхається.

— Потім розжилися в надзвичайників на польову кухню, роздобули термоси, із вулиці перемістилися на подвір’я одного з непрацю­ючих магазинів.

Із продуктами проблем практично не було: допома­гала місцева влада, овочами забезпечували селяни. Містяни приносили крупи, цу­кор — що в кого було. Якось зупиняє мене чоловік, каже: «Забери для хлопців чотири тушки кролів». Нам прино­сили випатраних курей, са­ло, мед, випічку, одного ра­зу привезли цілий ящик ту­шонки. Багато провізії нада­ли отець Андрій Романюк (настоятель місцевого храму Василія Великого. — Авт.) і його прихожани.

Потім багато хто почав приносити гроші, аби ми самі купували те, що треба найбільше. Це дало змогу виконувати замовлення вій­ськових. Звіти про витрати ми викладали в соцмережах.

Продовжували допома­гати, і коли мехбат вийшов із Городні. Тепер (із літа 2023- го) уже — з виїздами. Доне­давна вони були в основно­му в Донецьку і Харківську області.

Крім продуктів, гостин­ців, возили те, що просили військові: м’які ноші, порта­тивні газові плитки, балони, каремати, детектори дронів. Кошти збирали земляки.

— На бензопилу скла­лися жителі Хоробичів. А до суми, яку передали учні Смичинської школи (май­же 9 тисяч гривень, втор­гованих на благодійному яр­марку), додали ще трохи і ку­пили чотири автопокришки — «перевзули» машину, яка виконує бойові завдання.

Усі гуртом назбирали на генератор, бо старий у хлопців зламався, та ще й у магазині «Мастерок» зро­били хорошу знижку. І таких прикладів багато.

— Це попри тверджен­ня, що люди донатять уже не так активно, як у 2022- му?
— Щодо зниження актив­ності — правда. Хтось не мо­же допомагати через еконо­мічні труднощі, хтось не хо­че через корупційні сканда­ли в органах влади чи історії про шахрайство з коштами. Але збори все одно не при­пиняються.

— Який із них залам’ятався найбільше?
— Збір для городнянця Олександра Шатила. Під час виконання бойового за­вдання він втратив обидві ноги. Перед цим Саша за­знав поранення, після якого міг «списатися» й бути вдо­ма, але він і далі боронив країну. У цьому зборі взяли участь дуже багато людей. Були і значні суми, і по кіль­ка десятків гривень — дійсно передавали хто скільки міг.

Ще запам’ятався мото­цикл від Миколи Гончарен­ка з Дроздовиці. Військо­ві просили з коляскою — для евакуації поранених з «ну­ля», бо автомобілем не всю­ди під’їдеш. Микола (він сам служить у Нацгвардії) дізна­вся про це і віддав нам свого К-750. Наші волонтери його підремонтували, перефар­бували в колір хакі — мото­цикл уже служить хлопцям.

Багатьох із них Павло знає ще з дитинства. Запи­тую, як їх змінила війна.

— Зістарила. Втомила. Це помічаєш одразу. Самі вони нічого не розказують. І ні на що не скаржаться. Мов­ляв, робимо свою роботу, і все.

— Про що ваші з ними розмови?
— Про домівку, про по­бут. І — як же без цього — про жінок, —сміється.

— Розкажіть про зу­стрічі, знайомства під час поїздок.
— Несподівано зустрів друга і однокласника Віта­лія. Сиділи, курили, згаду­вали шкільні роки. Ефект був як після сеансу в хорошого психолога.

Ще одного земляка я ви­рахував завдяки говірці. За­питую: «Ти з ГДР?» Так у нас називають територію Го­родня — Добрянка — Ріп­ки. Він сміється: «Майже. Зі Сновщини».

Радий був познайоми­тися із Дмитром з Ічні. Це кухар-самородок. Такої со­лянки, яку він подавав на ве­черю під час нашого приїз­ду, я ніколи не їв. Розпитав рецепт, спробував приготу­вати вдома — моя й поряд не стояла.

Часто згадую одного вже далеко не молодого солда­та. Йому б онуків бавити, а він у Куп’янську в окопах — нарівні з молодими.

А один із бійців розка­зав, як його врятував светр, який сплела покійна бабуся: у ньому застряг осколок бо­еприпасу.

Вразив навіть рудий кіт військових на кличку Тра­сер (так на жаргоні назива­ють трасуючі бойові припаси до вогнестрільної зброї. — Авт.) Навколо постійно гу­пає. Та хлопці сплять, не чу­ють, бо з бойового завдання повернулися ледь живі. А кіт — у визначений час — прий­шов їх будити. Нявкав доти, поки не повставали. Потім прийшов до мене знайоми­тись.

Є й інші спогади - та­кі, що хотілося б забути: Із­юм (на Харківщині. — Авт.) — в ’їжджаємо, а там руїна на руїні — знищено цілий мікро­район, село Кам’янку непо­далік майже зрівняли із зем­лею. Не хочеться згадува­ти обгорілу військову техніку на випалених пшеничних по­лях. І Костянтинівку на До­неччині, де зупинялися на нічліг — там українським вій­ськовим були зовсім не раді.

На війну — до своїх — городнянські волонтери їздять і бусиком одного з них, і Пав­ловою автівкою. «Мурав'я», каже, продав. Коли, шукаю­чи покупців, розмістив в Інтернеті оголошення, проти було мало не пів громади.

— Просили залишити. Казали: згадай, як він виру­чав у 2022-му, скільки всьо­го перевіз для наших за­хисників. Мовляв, це вже не просто моторолер, а істо­ричний транспорт, і коли за­кінчиться війна, його місце буде на постаменті.

Та все ж таки довелося продати (віддав у надійні ру­ки — військовому), бо треба було купити причіп до легко­вика — щоб возити вантах на фронт.

Зараз городнянські во­лонтери збирають кошти на домкрат (на 20 тонн) і на спеціальний пристрій для радіоелектронної боротьби, який створює перешкоди, виводить з ладу ворожі д ю­ни. Кажуть, є багато й інших замовлень від військових, зокрема потрібні портативні електричні душі. Тож замість подарунків на свій майбутній день народження (26 липня виповнюється 42 роки) Пав­ло Єрмоленко вже почав за­мовляти донати на ЗСУ.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)