Не лікуються спогади мами загиблиго Тараса Мусієнка

Євгенія Мусієнко

31 червня минуло пів року, як янголом не­бесним став 32-літній Захисник України Тарас Мусієнко із села Скороходове. В останню дорогу проводжали його у холод­ний лютневий день. Порив­частий вітер жбурляв у обличчя людей то мокрим снігом, то дощем, змішуючи його із сльозами. Їх просто несила стримати, коли до­водиться проводжати на небо вчорашніх хлоп’ят, які загинули у боях за волю України, тим більше тоді, коли знав когось із них осо­бисто, як ось і Тараса.
... Під ногами чавкає «кваша», поряд схлипують жінки і чоловіки туплять погляд під ноги. Його ос­тання домівка на сіль­ському кладовищі поряд із дідусем та бабусею, які гляділи його і дуже любили та, як і батьки, вірили, що з їхнього Тарасика виросте, перш за все, хороша лю­дина. І, якби не війна, все було б зовсім по-іншому.

Тарас Мусієнко загинув на Курщині 31 січня цього року. Друзі, рідні, побрати­ми залишають свої підписи під петицією https://petition.president.gov.ua/petition/247230
з проханням присвоїти йому посмертно звання Героя України. Долучайтеся! Яким же був Тарас і який слід залишив у пам’яті людей читайте у матеріалі.

У Євгенії та Миколи Мусієнків Тарас — старший син. На початку 90-х, хоч і жило­ся дуже важко матеріально, більшість молодих людей, одружившись, не вичікували кращих часів із народженням дітей. Так і Мусієнки народи­ли сина, будували дім. Мико­ла водій, Євгенія — працівник культури. Поза своєю робо­тою не цуралися і всякої ін­шої — городи, господарство, бо ішли до мрії — мати влас­ний великий і світлий дім...

— То і було. щастя, — говорить Євгенія, — тепер згадую, згадую. З малень­ким Тарасиком ми жили у літній кухні, яку спочатку збу­дували на дворищі, а потім хату будували. Тоді майже всі так робили. Якось і не зважа­ли на те, що умов немає, бо була мрія, до якої ішли. Скіль­ки всього ми переробили своїми руками! Тарасик із найменших років був ніби дорослий. такий серйозний, розсудливий. Що б ми з чоло­віком не робили, і він із нами. Дуже рано почав говорити. А в чотири роки вже знав усі букви. Не просто знав. Він любив з ними гратися. Кар­тинки, кубики з буквами но­сив усюди. Говорив із ними, вкладав спати і пробуджував, всаджував до столу. А ще уявляв, що і він сам якась бук­ва. «Дивись! Я буква Р!» — вигинав руку в бока і сміяв­ся, — згадує мама. — Любив, коли приходять гості, міг і сам запрошувати, особливо роди­чів, любив співати сам і для гостей. Я думала, що співа­тиме й у школі, але ні. Підріс і співать не захотів публічно, тільки у вузькому колі. Зате захопився спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді. Навіть на війні сте­жив за футбольними матча­ми. Це я вже у його телефоні побачила. Ми були із сином дуже близькими. Розумію, що про війну він мені май­же нічого не говорив. Та і у відпустці він був усього один раз за два роки. Все у нього завжди було добре.

Перші 5 років Тарас нав­чався у липівській школі, бо так було зручніше батькам. Із 6-го класу — в Талала- ївській. Сюди на роботу у районний будинок культури їздила мама, а молодшого Андрія возила в садочок. У братів різниця у віці май­же 10 років. Одинадцятикласник Тарас на святковій шкільній лінійці вів за руку брата-першокласника.

— У класі в Тараса було прізвисько «адвокат», — го­ворить його класний керівник Світлана Михно. — Бувало, виникне якийсь конфлікт між хлопцями, Тарас завжди його «розведе», помирить. Для нього була дуже важ­лива команда. він ніколи не підводив.
Ці якості залишилися пріоритетними у хлопця й на війні.
А мріяв Тарас зовсім не воювати. Хлопчик із вели­ким задоволенням вчив гео­графію — улюблений пред­мет. Батьки придбали йому і карту світу, і глобус. Кожним континентом, країною ціка­вився далеко за межі шкіль­ної програми. Міг крутнути глобус, ткнути пальцем у точку і швиденько назвати країну та її столицю, а ще розказати про відому фут­больну команду тієї країни. Мріяв мати таку професію, яка б дозволила подорожу вати світом.

— З малих років допома­гав батькові лагодити маши­ну, вчився їздити під його наг­лядом. Це їх обох радувало. А ще Тарас дуже любив спо­стерігати як їде поїзд, — зга­дує із сумом Євгенія. — Він же такий допитливий, був. Бувало, їдемо кудись своїм автомобілем і, якщо десь поруч проходить залізниця і курсує поїзд, то спеціально зупиняємося, щоб дитина роздивилася. Він ніби завми­рав! Бувало, що і спеціально просив (ще малим), аби зво­зили до переїзду на поїзд по­дивитися. А колись і сам утік. Ото налякав був. Ну, я і кажу йому, що виростеш, вивчиш­ся і будеш їздить на поїздах. Після школи Тарас і вступив навчатися до Харківської за­лізничної академії. Та дитячі мрії і реалії життя розійшли­ся чомусь. Відслужив стро­кову службу на Севастополь­ському військово-морському флоті. А у виборі професії таки перемогла любов до автомобілів.

Працював далекобійником в україні, потім в одній фірмі у Литві. Об'їздив Євро­пу. Радів тому, що ті країни, які знав із карти світу, бачив тепер наяву. Дуже любив Чернігів. Там живе двою­рідна сестра Сніжана, з якою вони дуже близькі по духу із дитинства, молодший брат, друзі. Мріяв там створити свою фірму, купити фуру. Та. почалася війна. Тарас міг не повертатися з-за кордону, як багато-бага­то інших чоловіків. Та він не став ховатися.







— Перебираю у пам'яті всі вже воєнні події — роз­повідає Євгенія. — Мабуть, таки правильне прізвисько дали Тарасу у школі — ад­вокат. Він ніколи і нікого ні за що не осуджував. Бувало ж, говоримо про когось, що так і так людина вчинила. Він і каже: «Його вибір, його пра­во. Не суди». Я ж, як мати, спочатку, як він повернув­ся в україну, було кажу, що той, мовляв, поїхав і той. може б і ти. А він мені: «Як усі втечемо, завтра тут орки будуть, ти ж уже бачила, як попід нашою хатою колони ішли. То їх вибір, а це — мій.» Тарас воював рівно два роки. Тільки раз прихо­див у відпустку на 10 днів. Знову ж. Було побачу ко­гось із односельців-хлопців у відпустці і кажу йому, що той і той уже кілька разів були вдома, а ти жодного. Він у відповідь: «Мамо! Порадій за них, що у них виходить дома бувать. То ж добре! Не можна заздрить!» І мені аж соромно стане. Тарас був дуже щедрим. Казав завжди: «Ми заробляємо, щоб жить, а не живемо щоб зароблять! Ніколи не відкладай на зав­тра порадувать себе чи­мось!» Коли знає, що я щось хочу чи батько, обов'язково купить. Читаю його перепис­ки, голосові повідомлення на телефоні і розумію, що таким він був і на війні. Підміняв хлопців, коли ті просилися у відпустку до сім'ї. На жаль, свою не встиг створить. Ще у шкільній юності мав нерозділене кохання. Мабуть, однолюб.

Він нам із батьком завж­ди писав такі повідомлення, ніби не з війни, а з курортів. Ніколи не скаржився і так пе­реконував, що я і вірила — все добре. Колись говоримо по відеозв'язку, а у нього рука перев'язана. Каже, що дріб­ниці, пожежу гасили. Скільки ж було тих «дрібниць» за два роки. Тарасик мав таку доб­ру душу. То котика врятує, то собаку. Все розказує про них, як про друзів.

На війні Тарас отримав позивний Тарік. І тут у його розпорядженні була машина, тільки вже по-справжньому далекобійна — самохідна артилерійська установка або, як у народі її називають, САУшка. Влітку 2023 року його 82-га десантно-штурмо­ва бригада розпочала свою участь у битві за Роботине на Запорізькому напрямку, саме тоді Тарас проявив себе як мужній воїн і вмілий стратег. Це вже із розповідей побратимів рідні дізналися, що під час виконання од­ного бойового завдання по­братими Тараса опинилися в оточенні і він, ризикуючи власним життям та життями кількох побратимів, прийняв рішення рятувати поранених і вивіз хлопців із оточення ворога. Потім були бої на Харківському напрямку. А від початку курської операції, він воював там, хоч рідні і не знали про це.

Крім батьків, Тарік постій­но тримав зв'язок із своїми улюбленими тітоньками То­мою та Галею і ті, як і мама, коли траплялася можливість у хлопця отримати посилку на Новій пошті, старали­ся побалувати його чимось смачненьким, як у дитинстві.

— Тарас ніколи не кори­стувався перевагами як вій­ськового. Був один випадок у лікарні в Прилуках. Зайняли чергу і чекаємо. Люди у формі — поза чергою. А він, у цивільному, чекає своєї. Я не обурююся, бо знаю синів характер.
І тут незнайома нам жінка із медпрацівників називає сина по імені. Виявляється, вона подруга його тітки і ба­чила Тараса на фотографіях. Ну, вже ж вона й оголосила, що військовий у черзі стоїть. люди відразу пропустили його. А Тарас знітився. Не любив такого.

Востаннє син приїхав додому 20 січня. Неждано, без попередження. Обійняв мене і єдиний раз за два роки війни сказав якось розгубле­но: «Я думав, що тебе не по­бачу!» У синових очах було стільки розпачу! Це єдине, про що розповів — він відій­шов у якійсь справі від своєї бойової машини і в той час трапилося влучання. Хлоп­ці загинули. Тарас отримав важку контузію. Після трьох контузій у нього тримався надто високий тиск. Постійно боліла голова. Я дуже пере­живала за це і наполягала на перекомісії. Одну пройшов у Чернігові, на 5 березня при­значили в Києві. Можна було знайти причину, щоб тягнути час до комісії. Та Тарас, ви­рішивши питання, відразу ж повернувся на позиції. Пере­живав як хлопці справляться без нього. Казав, що вони в лісі під Сумами, і що все доб­ре. Як завжди.

Загинув наш Тарасик у п'ятницю 31 січня. Ніщо біди не пророкувало. Чекали на його «+» чи «все добре». На зв'язок не виходив. Через деякий час хтось із хлопців знайшов телефон і набрав до мене. Ми з чоловіком не вірили, аж доки не повідоми­ли із селищної ради та ТЦК про його загибель. Та і досі не можемо сприйнять його смерть! Слухаю його голо­сові повідомлення, старюся дізнатися якомога більше про те, що стояло за його «у мене все добре». Для нас із батьком він живий. Не дзвонить, не їде. Мовчить, а я говорю з ним. Давно, у юності, я пробувала писати вірші, навіть у газету надси­лала. Радили попрацювати над ними. Я і відклала. А те­пер ось написалося на одному подиху. Я просто чую, як він мені це говорить.

Мамо, пробач, що несила
Тобі важкий біль той нести.

Коли земля груди здавила,
Про тебе подумав... як ти...

Згадав, як востаннє додому
Зайшов, щоб тебе обійнять.

Побачив у вирі німому,
Як янголи з неба летять.

Летять, щоб мені показати
Дорогу в домівку мою

Я бачив, як хлопці-солдати
Зі мною теж, в іншім строю.

Не міг надивитись на небо,
Війна затуляла блакить.

У Бога впросивсь, щоб до тебе
Мене відпустив хоч на мить.

Стояв біля тебе тихенько,
Хотілось крильми обійнять

Та знав я, матусю рідненька,
Не зможеш ти довго ще спать...

Колись ми на хмарах з тобою
Зустрінемось тихо, без слів,

В обіймах душі із душею
Під ангельський радісний спів.

Та ти на землі ще доволі
Живи і за мене молись.

Така вже була моя доля
За двох ти живи, не журись.

А ти посади вдома клена,
Що я посадити не встиг

Хай він нагадає про мене
Й про всіх, хто навіки затих.

Ти знай, що я поруч з тобою
Завжди, де би ти не була

Для тебе я буду стіною,
Щоб ти, моя рідна, жила.­

Щиро дякую Євгенії, що попри тяжкий біль душі, погодилася на цю розмову. Спогади про наших захис­ників просто безцінні. І якщо не говорить про них, не роз­казувать, як інакше зберегти пам'ять, як писати історію для поколінь, які житимуть у сильній вільній Україні?!

Джерело: “Трибуна Хлібороба”, Олександра ГОСТРА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)