Наймолодший військовий з Чернігівщини, якому видали сертифікат на житло уже купив квартиру

Нинішнього року з держбю­джету було виділено близько 86 млн грн на придбання житла 34-м захисникам із Чернігівщини, які отримали інвалідність І-ІІ груп внаслі­док війни. 26 із них кошти вже отримали. Квартиру (в Борисполі) придбав поки що тільки один — Євген Холодницький із Сосниці. Він, до речі, і наймолодший — усього 22 роки.

Захищати країну Євген пішов добровольцем — у 19. За приклад був батько, який воював в АТО (зо­крема в Дебальцевому) у 2014- 2015 роках. Теж має інвалідність через поранення.
— Він — патріот, — кажуть про Миколу Холодницького земля­ки. — І сина (до речі, Женя — єдина дитина в подружжя. — Авт.) таким виховав.



На фото по центру Євген Холодницький

А професію Євген обрав ма­мину — після 9 класів вступив до Сосницького обліково-економіч­ного фахового коледжу на економіста-бухгалтера. Та працювати за фахом не поспішав: після закінчен­ня коледжу поїхав на заробітки в Англію, а повернувшись, влашту­вався тренером із кросфіту (високоінтенсивна програма тренувань, яка поєднує елементи важкої ат­летики, гімнастики та кардіовправ) у Чернігові. Спорт — його захо­плення з дитинства.

На війні Женя був солдатом РУБпАКу — роти ударних безпі­лотних авіаційних комплексів. Крім оператора дронів, освоїв і інші спеціальності — стрільця, бойо­вого медика, водія-радіотелефоніста. Воював на Запорізькому напрямку. 19 жовтня 2023-го внаслідок мінно-вибухової травми втратив кисті обох рук (раніше він міг голіруч скручувати цвяхи-двохсотки у вузол). Осколками травму­вало очі. У ліве потрапили дрібніші — його вдалося врятувати, праве, на жаль, ні. Були поранені ноги, а все тіло посічене.

— Мав би «задвохсотитись», — каже спокійно, ніби мова не про його життя. — Бо з таким не жи­вуть.
На щастя, доля дала йому шанс. І Євген не лише використав його на повну, а й довів, що жит­тя після важкого поранення може бути не менш змістовним, як і було до нього. Хіба що часу на все йде значно більше.
Одних тільки оперативних втручань Женя переніс понад 40. І кожне давало нові можливості. Він старався їх не упускати. Бага­то тренувався. Хоч тепер усе було інакше: під час присідань зі штан­гою її доводилось тримати на пле­чах, а гирі — на ліктях.
Зараз Євген уже має біонічні протези, але може обходитись і без них. Обслуговує себе сам. І це — не лише про гігієну, приготу­вання їжі, а й про керування авто­мобілем.

— Приїхали з лікарні. Я ска­зав: це — моя машина (заробляти на неї почав іще в Англії, де фасу­вав яблука. — Авт.), виходимо всі, кому страшно. І поїхав, — розказує коротко про перший після ампута­ції виїзд.

Женя лікувався в Запоріж­жі, Дніпрі, у київській «Феофанії». Саме там Президент України Во­лодимир Зеленський разом із прем'єр-міністром Великої Брита­нії Ріші Сунаком вручили Євгенові орден «За мужність» III ступеня (у січні 2024 року). Тоді він уже мав «Хрест хо­робрих» — почесний нагрудний знак від Головнокомандувача ЗСУ.

А нагородою за незламність і волю, виявлені під час відновлен­ня після важкого поранення, стало повернення до насиченого і цікаво­го життя (навіть має свою сторінку в тіктоці, де в нього понад ЗО тисяч підписників). А тепер — ще й свій дах над головою.

Крім Євгена, сертифікати на житло отримали ще два захисники з Корюківського району.

Антонові Мірошниченку з Корюківки 32 роки. Служив на До­неччині у відділенні кулеметного взводу. У жовтні 2022-го під час одного зі штурмів зазнав серйоз­ного поранення, але після лікуван­ня й відновлення знову повернувся у свій взвод. Проте у 2023-му—за станом здоров'я — був переведе­ний в тил, а згодом демобілізова­ний у запас. Зараз повернувся до роботи в РЕМі, де працював до вій­ни.
У них із дружиною — 12-річиий син і півторарічна донечка. Де і яким буде майбутнє житло, роди­на ще не визначилася. А кошти на нього, за словами Антона, надій­шли на спецрахунок саме в дань його народження, що зробило цей день особливо пам'ятним.



На фото Антон Мірошніченко

- Матиму свій дім. Це зараз го­ловне для мене, — каже 38-річиий менянин Дмитро Ситник.

Зараз він із дружиною, 17-річним сином та маленькою (їй усьо­го 1 рік і 7 місяців) донечкою жи­вуть разом із його батьками у їхній квартирі в Мені.

Дмитро двічі ставав на захист країни. Обидва рази — доброволь­цем . У 2014-му воював на Луганщині. У 2022-му — на Донеччині, у підрозділі розвідки. Нагородже­ний нагрудним знаком «Учасник АТО», орденом «За мужність» III ступеня.



На фото Димтро Ситник

Через тяжке поранення Дмитро три місяці був прикутий до ліжка, пів року жив зі стомою (штучним отвором, створеним хірургічним шляхом на передній черевній стін­ці). Наприкінці 2022-го йому зро­били останню операцію. Але три осколки воїн і досі носить у тілі.
Ситники не планують виїжджа­ти з Мени — підшукують підходя­щий будинок у місті.

Джерело: газета "Гарт", Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)